The National Assembly of People with Disabilities continue its work

Народилася я в Полтаві, в сім’ї людей з порушеннями зору: мама у мене зовсім незряча, батько мав поганий зір. Закінчила Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, філологічний факультет, спеціальність – українська мова та література, за ступенем магістра. Наразі щасливо одружена, і ми з чоловіком виховуємо двох дітей: п’ятнадцятирічну доньку та дев’ятирічного сина.

Про навчання в інтернаті

Я закінчила спеціальну школу-інтернат для незрячих дітей імені Короленка в місті Харкові, де навчались мої батьки. Саме там я активно залучилась до творчої діяльності, займалась музикою, співала у хорі, брала участь у різноманітних заходах. А найбільше полюбляла працювати в кімнаті-музеї історії школи, сім років була екскурсоводом, брала участь у підготовці та проведенні. У нас була дуже гарна керівниця гуртка, наразі це – моя наставниця, Майя Петрівна Морозова. Їй 84 роки, ми з нею періодично спілкуємось, на свята, або ж коли мені дуже потрібна якась мудра порада. Враховуючи той факт, що батьки були далеко, а вона – близько, саме ця людина допомогла спрямувати мене в підлітковому віці, вплинула на певні моменти сприйняття світу і життя загалом. У нас були прекрасні вихователі, єдине, що перші чотири роки вечорами дуже хотілося додому (за показниками мене віддали до інтернатного закладу в шестирічному віці).

Саме у школі я відкрила для себе, що мені дуже подобається щось організовувати: наприклад, ми дитячими групами готували шкільні свята, деякі з них ініціювали самі. Адміністрація школи завжди підтримувала ці спроби, бо у нас бачили перспективу. І насправді, з нашої «творчої» групи один став журналістом, інший – звукорежисером, а я – керівником театрального гуртка клубу полтавського підприємства Товариства сліпих.

Коли закінчила школу, хотіла піти в науку – чомусь вирішила, що так я відпочину від сцени, тож вступила до університету. Але після третього курсу народила донечку і зрозуміла, що треба робити вибір: чи приділяти увагу дитині, чи планувати вступ до аспірантури.

Університет я зрештою закінчила, а сім’я дуже допомагала у навчанні, тож я мала змогу писати роботи та їздити до Харкова складати іспити. Якби не було цієї підтримки, не було волі сім’ї, не знаю, як би склалось.

Про роботу в театральному гуртку

Зрештою я отримала місце керівника театрального гуртка клубу підприємства Товариства сліпих. Наш гурток – для дорослих, ми стабільно працюємо саме з дорослими людьми з інвалідністю по зору, а раз на рік влаштовуємо дитяче свято. На жаль, зараз, при скороченому фінансуванні, моя робота триває лише один день на тиждень, і за таких умов важко постійно видавати якісь концерти. Коли було більше робочих днів, то, звісно, залучали дитячі групи до привітань зі святами. Те, що ми робимо із дорослими, – це передусім адаптація на сцені, корекційна робота. Якщо ми ставимо якісь номери, то проводимо додаткові заняття, продумуємо наші сценки таким чином, щоби врахувати всі особливості кожної людини, щоби актори органічно виглядали в своїх ролях, входили в образ. Цим наша робота відрізняється від інших театральних гуртків: треба продумати, як адаптувати образ, щоб все було гарно, доречно і відповідало можливостям та індивідуальним особливостям учасників.

Усі, хто працює в нашому клубі, мають глибокі порушення зору: керівник клубу, він же звукорежисер – незрячий, костюмер – має низький залишок зору. Баяніст-хормейстер теж має першу групу інвалідності.

Дитяча група в нас є інклюзивною: це здебільшого діти працівників нашого підприємства, тож тут дітки як зрячі, так і зі спадковими порушеннями зору. Але як для дорослих, так і для дітей, у нас відпрацьована подача матеріалу: ми з’ясовуємо всі деталі та добираємо оптимальний варіант для сприйняття тексту – наприклад, начитуємо на диктофон, роздруковуємо потрібним шрифтом чи пишемо текст вручну шрифтом Брайля (бо в нас навіть немає потрібного принтера, жодного на область! Це була б велика економія часу).

Про дітей

Мої діти теж залучені до наших свят і постановок. Донька ще з першого класу займається в гуртку акторської майстерності в міському центрі позашкільної освіти, обожнює сцену. А син прямо говорить: «Мам, я буду брати участь, тільки якщо будуть подарунки, а сцену твою не люблю!». В нього інші інтереси – він обожнює плавання і шашки. А ще вони обоє відвідують недільну школу, донька вже навіть закінчила її, і тепер допомагає дорослим викладачам, вчиться відповідальності і навичкам працювати в команді.

Мабуть, потяг до творчості у нас сімейний: мама читає вірші, я – організатор, донька обожнює сцену, а в сина – інший шлях, і ми поважаємо його вибір. Він звичайна дитина: може і побитись, і якісь уроки не зробити – різне буває. Він аж ніяк не є таким «янголятком», як інколи представляють дітей на інклюзивному навчанні. Мабуть, він пішов в суспільство, щоби довести, що не в зорі справа. Але загалом добре, що в нас вже є можливість інклюзивного навчання, і що нам пощастило із вчителем початкових класів.

Про громадську діяльність

Громадською діяльністю, звісно займаюсь, від цього отримую задоволення – я є керівником відокремленого підрозділу Всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії» на Полтавщині та членом координаційної ради організації.

Наші основні напрямки діяльності – відстоювання інтересів осіб з інвалідністю по зору і захист їхніх прав. От, наприклад, серед останніх кричущих порушень – скасування безкоштовного пільгового проїзду під час карантину, або установлення часових обмежень для перевезення пільгових категорій населення. Ніби-то була причина берегти нас, але насправді це було порушенням прав. Я отримала відписку в міській раді, подала до суду, бо міська рада прагне залишити собі шлях для маніпулювання пільгами. І нарешті суд визнав, що це рішення обмежувало права пільговиків. Та міська рада подала апеляцію, і процес триває, чекаємо, якою буде розв’язка. Але ми будемо іти до кінця і відстоювати свої права. Зрештою, така проблема є і в інших містах.

«Я мрію про оплачувану громадську роботу, бо як лідер організації працюю на громадських засадах. І саме тому не можу повноцінно віддаватись улюбленій справі, і працюю не стільки над тими напрямками, які болять, скільки над тими, на які вистачає часу»

В цьому році я вперше спробувала себе в політиці. Балотувалась до обласної та міської рад від партії, яка, не подолала п’ятивідсоткового бар’єру. Але це – мій досвід. Коли ми звертаємось як представники громадськості до місцевої влади, нас ігнорують, і складається іноді відчуття, що нам щось «кинуть», але не для вирішення питання. І моя участь у перегонах була потрібна для того, аби довести, що я є рівноправним членом суспільства, рівноправним кандидатом, і з іншого боку дати зрозуміти тим, хто сьогодні став депутатами, що нам треба співпрацювати. Раніше теж було багато пропозицій від інших партій, але я вагалась – проте наразі зрозуміла, що потрібно змінювати ситуацію, і це ставлення до нас як до неповносправним громадян.

Також я є членом комітетів доступності в місті та області, і конкурсного комітету по транспорту при міській раді. Лобіюю питання покращення умов перевезень, оснащення, ставлення до людей з інвалідністю з боку персоналу. Я є активним членом суспільства, а за кермо за зрозумілих причин не сяду, тому комфорт громадського транспорту – це одна із важливих сфер моєї роботи. Дуже прикро, коли все, що робиться нібито для нас, робиться не так, як це має бути, і все потрібно переробляти – прикро, бо це гроші платників податків.

І, звісно, працюємо у напрямку дозвілля людей з інвалідністю та їх сімей. Ми підтримуємо тих, хто наважується створювати сім’ї, організовуючи походи до театрів, на концерти. І, звичайно, пріоритетом діяльності є те, що ми працюємо не для тих, кого шкода, а для тих, хто активні. Чим більше людина проявляє активності, звісно, в межах можливостей, – тим більше вона отримує для підвищення свого культурного, духовного рівня.

В цьому році я здобула додаткову освіту, тепер – богословську: закінчила Міжнародний університет «Бачення», бакалавр з менеджменту та теології. Навчалась для саморозвитку та підвищення духовного рівня.

Про мрії

Я мрію… про громадську оплачувану роботу, як би це не дивно звучало. Бо як лідер організації я працюю на громадських засадах, і ще змушена заробляти гроші, постійно шукати різні підробітки, проєкти. І саме тому я не можу повноцінно віддаватись улюбленій справі, і працюю не стільки над тими напрямками, які болять, скільки над тими, на які вистачає часу.

А так була б інша відповідальність, і це було б мені цікавіше. І ще, звісно, мрію про щастя своєї сім’ї, про те, щоб мої діти ішли християнським шляхом. Тому я щиро сподіваюсь, що ми впораємося з вихованням, і що наші діти стануть корисними в суспільстві. Ось такі дві мрії, тільки сім’я все ж важливіша.