Ліза Халявченко та її мама Валентина Бабич: «Порада всім мамам, які будуть іти цим самим шляхом: ставтесь до своїх дітей так, як би ви ставились до звичайних дітей. Показуйте, що дитина все може – і якщо дитина вірить у це, у неї все вийде, якщо її підтримувати, любити і вірити».

Ліза Халявченко, 18 років, та її мама Валентина Бабич

м. Покров (Дніпропетровська обл.)

Про заняття музикою

Ліза: Я займаюсь музикою. Граю на піаніно, граю багато: Чайковського, Баха, Бетховена. Мені подобається! Зараз готую концерт – «Місячну сонату», це буде мій сольний концерт. Всіх запрошую до нас у місто Покров!

Валентина: Їй подобаються змістовні твори. Вона дуже любить джаз, блюз. В неї немає єдиної улюбленої композиції – найбільше задоволення вона отримує від тих творів, які переживає душею, і всі свої емоції вкладає у виконання. Якби ви тільки почули, як вони грають «Місячну сонату» у чотири руки разом із викладачкою!..

Ліза: Моя вчителька Олена Вікторівна – моя друга мама. Я з нею вже 10 років займаюсь музикою. Вона моя найкраща подружка!

Валентина: Ми пішли у музичну школу у 8 років, і з того часу займаємось з цим викладачем. Методики навчання таких дітей у неї немає і до сьогодні, вона пояснювала Лізі все так, як сама розуміла, як це бачила. Далі пішли результати, хоча ми до цього не прагнули, хотіли, щоби музикою Ліза займалась просто для моторики, для загального розвитку.

Ліза дуже маленького зросту, тож викладачка спочатку садила її до себе на руки і розповідала казки про ноти, про те, як треба ставити ручку. На жаль, ми не ставили собі за мету розробку навчальної методики для дітей з синдромом Дауна, тож матеріали не збереглись – а зараз багато хто з батьків питають про це. Нещодавно ми давали майстер-клас у Києві, у спеціалізованому центрі, і здавалось, що викладачі мали упередження щодо нас, думали, що грати на такому рівні неможливо – але коли Ліза сіла за інструмент, все зрозумі­ли. Але основу, базові вправи ми нікому передати не можемо.

Ліза: Я граю не тільки сама. Ще граю з вчителькою в чотири руки, а раніше грала в оркестрі у Києві. Було дуже, дуже цікаво!

Про міжнародні конкурси

Ліза: Ми з мамою дуже багато їздили на виступи і конкурси. В Пітер їздили, на перший концерт. Потім були, по порядку: Угорщина, Румунія, Болгарія, Австрія, Італія, Франція, і Гол­ландія – остання. Нас запрошували на фестивалі, ми їздили, і я грала там на піаніно, а потім отримувала грамоти, медалі, кубки. В Болгарії була моя перша перемога, гран-прі! Я там була найкраща! Всі аплодували дуже, вітали.

Валентина: Що цікаво, за кордоном тебе сприймають зовсім по-іншому, як звичайну дитину, яка бере участь у конкурсі. Всі ставляться дуже коректно, і тому виникає велике бажання їздити туди, показувати себе.

Коли Ліза почала займатись та показувати результати, про нас дізналась Леся Литви­нова, волонтерка. Вона хотіла робити проєкт про талановитих особливих дітей. Так ми дізнались про те, що в Нідерландах, у Амстердамі, є такий оркестр, в якому всі музиканти – виключно люди з особливостями розвитку. І десь через два роки, коли цей оркестр приї­хав до Києва, нас запросили з ним пограти. Лізі це дуже сподобалось, і згодом президент Порошенко організував нам поїздку в Амстердам на цілих два тижні! Ми грали з оркестром, і це був чудовий час. Найцікавішим було те, що там такі люди живуть звичайним життям: вони працевлаштовані, а у вільний час відпочивають душею та серцем у цьому оркестрі. Лізу навіть запросили зайняти місце їхнього літнього піаніста, який шукав собі заміну. Ми були здивовані, коли побачили, що рівень виконання Лізи і голландців дуже відрізняється: вони грають одним пальцем, по одній ноті. У них це – для того, щоби показати, що такі люди теж можуть виконувати музику, а Ліза грає професійно. Тож вони були зацікавлені у тому, щоби Ліза там залишилась, але… була б я молодшою (бо мені вже 62), то ми б таку можливість не впустили, саме для Лізиного майбутнього. Бо як би ми не прагнули, майбутнього в Україні у нас немає: щасливе дитинство закінчилось, і після 18-ти ми лишились тільки із нашою му­зичною школою, це єдина радість.

Зараз усі конкурси – дистанційні, тобто, можна відправити свої роботи та взяти участь. Але у Лізиному випадку це непросто: вона отримує віддачу, їй подобається виступати на сцені та розуміти, що її слухають та схвалюють.

Про захоплення

Ліза: У мене є друзі, багато друзів у музичній школі і на малюванні. Можу назвати багато: Єва, дві Аліни (одна з косами, інша в окулярах), Ніка, Оля, Саша, Яна, Микита, Данька – це все мої друзі. Ми сміємось, балакаємо. Дружу з усіма! А скоро в мене день народження, і я їх всіх запрошу на свято.

Валентина: Лізу дуже люблять у музичній школі, з нею всі вітаються, запрошують погра­ти – але повністю до свого світу не пускають. Та я маю надію, що в нас з’являться і більш близькі друзі, не тільки ті, кого вона такими вважає, бо вони по-доброму до неї ставляться.

Ліза: Ще я ходжу на малювання, і малюю дуже красиво. Люблю петриківський розпис, вчилась у художній школі. Малюю квіти, пташок. Дощечки, пляшечки – на всьому малюю. І займаюсь спортом. Для здоров’я, щоби спина не боліла і м’язи були здоровими. На музику ходжу кожен день, на малювання – теж. Як на роботу! І спорт – двічі на тиждень.

Моя мрія – піти вчитись в училище, щоби стати вчителькою, як Олена Вікторівна. Тоді буду вчити дітей музиці, грати їм на піаніно. Це моя мрія.

Валентина: Звісно, здійснити таку мрію у нас дуже складно. Навіть якщо закінчити учи­лище, буде важко влаштуватись на роботу у маленькому місті, ніхто не хоче брати на себе таку відповідальність.

Про освіту

Валентина: Із садочком труднощів майже не було: коли я прийшла її влаштовувати та сказала, що дитина з особливими потребами, нам відповіли, що зараз – усі з особливими потребами. Все було досить коректно. Звісно, не без підводних каменів, але я дуже вдячна усім тим людям, які вкладались у Лізу, привили їй любов до праці.

Далі Ліза вчилась у звичайній школі, у звичайному класі, і я сиділа поруч із нею за пар­тою. Фактично, ми розробили свою методику навчання: багато чого такі дітки не можуть запам’ятати, якщо подавати все сухо, тож треба вчити через асоціації. Ми з Лізою так вив­чали кольори. Чомусь вважають, що у них обмежена пам’ять – насправді, все зовсім не так, просто ця пам’ять працює по-іншому, на рівні асоціацій. Ми так вивчили і кольори, і букви, і цифри. Звісно, спочатку директор школи дивувався – як це так, я, доросла жінка, сиджу з нею у класі, але я казала, що ніхто, крім мене, не навчить її так, як потрібно. Фактично, я була її асистентом вчителя до восьмого класу, поки ми відвідували школу. Але так вийшло, що в нас немає атестату про освіту – дуже прикро, бо ми багато у це вклали.

«Моя порада всім мамам, які будуть іти цим самим шляхом: ставтесь до своїх дітей так, як би ви ставились до звичайних дітей. Показуйте, що дитина все може – і якщо дитина вірить у це, у неї все вийде, якщо її підтримувати, любити і вірити»

Ліза: У школі я більше за все любила математику. Дуже любила цифри, рахувати, вирі­шувати приклади. Мій улюблений предмет! Цікаво було вирішувати рівняння , шукати ікс. Дроби, задачі – це все дуже люблю.

І дуже люблю козаків! Гетьманів, отаманів, найбільше подобається Богдан Хмельни­цький. Ми з мамою їздили в Запоріжжя, де Запорізька січ. Мої очі все побачили, як козаки жили, як на конях їздили. Спочатку я книжку про них читала, а потім побувала і все побачила, які вони красиві, з шаблями. І побачила виставу – як вони з татарами воювали. Дуже цікаво було, в мене наче очі відкрилися! Мої картинки з книжки ожили.

А ще у мене є девіз, віршик: «Кожна змалечку дитина має право на родину! На любов, на піклування, на щасливе існування».

Валентина: Цей вірш ми вивчили, коли нам було шість років, і дуже добре запам’ятали. Хоча до п’яти років Ліза взагалі не розмовляла, тільки показувала жестами. І ці жести я по­тім використовувала, коли навчала її, показувала, наприклад, вірші.

Про життя у маленькому місті

Валентина: У маленькому місті є свої переваги: Лізу всі знають, про неї пишуть у газе­тах, тож люди звертають увагу, хвалять Лізу, що вона така молодчинка. Це приємно. Нас знає і адміністрація, і мер. Але проблема у тому, що ми вже взяли участь у всьому, що мож­на: відвідали всі гуртки, музичну й художню школи, а більше нічого і немає.

Ліза дуже багато працює, ніколи не лінується. Вона звикла багато займатись – ми з ди­тинства ходили по різноманітним секціям, гурткам, шукали, що її зацікавить. Виявилось, що музика і малювання – така вона творча. І дуже любить порядок: мабуть, це їй привили ще у дитячому садочку, вона ніби засвоїла алгоритм.

Мені часто кажуть, ніби я молодець, не опустила руки, але я вважаю, що будь-яка мама у таких обставинах би зробила те саме. Коли Ліза народилась, мені було 43 роки, і я почула багато страшних слів. Але не здалась – бо це моя дитина, і я вкладаю у неї усе, що можу. Я була упевнена, що все буде добре, що ми впораємось, з божою поміччю. Звісно, непросто – бо потрібно займатись кожний день, аби підтримувати рівень і розвиватись далі.

Ліза: Допомагаю мамі пил витирати, пилососити, посуд мити. А коли мама працює, то ще й допомагаю готувати їсти. Салат готую, взимку – «олів’є» роблю, добре роблю! Борщик готую з мамою, чищу овочі. І в магазин ходжу, і на ринок. Мама мені каже, все, що купити, і я ходжу, все купую – завжди запам’ятовую, що треба купити. Найчастіше мама відправляє за свіжим м’яким хлібом та молоком.

Валентина: Моя порада всім мамам, які будуть іти цим самим шляхом: ставтесь до своїх дітей так, як би ви ставились до звичайних дітей. Вони – такі самі члени суспільства, як і решта, теж можуть вчитись, разом із усіма, засвоювати і шкільну, і позашкільну програму. Показуйте, що дитина все може на рівні з іншими – і якщо дитина вірить у те, що все можливе, у неї все вийде, якщо її підтримувати, любити і вірити.

Інтерв’ю підготовано в рамках Всеукраїнського проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України «Права жінок з інвалідністю: дія у розвитку». Фінансування реалізації проєкту здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Тексти історій: Валерія Лазаренко.
Ілюстрації до буклету: Єлизавета Яблонська.

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial