Ада Лук’янова, 40 років, м. Полтава.
Перекладачка жестової мови, сурдопедагогиня
Я народилася в Полтаві, в сім’ї глухих: мої батьки глухі, дідусь і бабуся також глухі, і донька моя теж має порушення слуху. Тож я – із такої династії глухих людей. В нас дуже велика родина: нас було семеро, двоє батьків і п’ятеро дітей, і серед всіх дітей я четверта.
Навчалась в Миргороді, в спеціальній школі для слабкочуючих дітей. До того один рік вчилась у масовій школі, але не змогла влитися в колектив. Вчилась у Миргородській школі добре, і після неї пробувала вступити до педагогічного університету. З першого разу в мене не вийшло – тільки з третього, коли Національний педагогічний університеті імені Драгоманова у Києві відкрив спеціальну групу для людей з порушенням слуху. Тож у 2009 році я закінчила університет за спеціальністю «Вчитель молодших класів».
Все життя я працюю в одному місці, вже майже двадцять років: це Полтавська спеціальна школа, де навчаються глухі дітки. Займалась спортом, як і вся моя сім’я: і бабуся, і батьки, і мої брати й сестри займалися волейболом. Але, звісно, робили це на любительському рівні, на Олімпійські ігри не потрапили.
Про пісні жестовою мовою
Наразі я викладаю українську жестову мову в нашій школі, це новий навчальний предмет. Також веду гурток пісні жестовою мовою: навчаю дітей співати руками. Ставлю номери, сценки, допомагаю вчителям в проведенні святкових заходів – ставлю жестові речення, жестові вірші. Також веду всі святкові заходи, якщо є потреба в перекладі.
В Полтавській обласній організації Українського товариства глухих (УТОГ) я працювала художнім керівником. І саме до моєї роботи входили сценки, клоунада, виконання пісень жестовою мовою. У мене є залишок слуху, тож якщо є гарний звук, я можу іноді перекладати, якщо це людина, мовлення якої я знаю. Можу призвичаїтись, і, прислухаючись, розумію мову. Але якщо людина незнайома, то це мені складно.
У співі жестовою мовою є багато особливостей. Глухі люди мислять картинками, сюжет-но-образно, і тому, якщо просто буде набір жестів, пісня глухим людям не «зайде», виглядатиме просто як набір слів. А треба, щоби це була саме пісня. Тому я дивлюсь на текст, накладаю жести, і дивлюсь, чи виходить якась історія у вигляді картинок – тільки таку пісню можна брати.
Люди, які чують, голосом можуть інтонувати, підкреслювати емоції, а я це можу зробити в жестах, в міміці обличчя, можу показати, чи мені сумно, чи мені радісно, чи мені смішно. Не знаю чому, але в мені ця навичка є, і я вмію це робити. Зараз піснями стала займатись трішки менше, тому що все залежить від репертуару, від співаків, від музики. Буває і таке, що текст взагалі не накладається на жести. Раніше мені дуже подобались популярні російськомовні пісні, але зараз я все ж намагаюсь підбирати репертуар українською. І якщо пісня тематична, має жестовий зміст, то звичайно я її беру. Для мене немає різниці, чи пісні популярні, чи народні: основою є текст, і я дивлюсь, чи накладаються жести.
«Навіть якщо ти знаєш жестову мову, виконання пісень – це зовсім інша справа! Людину треба навчити саме співати, а не просто говорити – так само, як людину, яка знає основні рухи, треба вчити танцювати»
Зараз стає поширеною практика, коли на звичайних концертах працює перекладач жестової мови для глухих глядачів. Та мені складно це сприймати, мені комфортніше працювати з аудиторією глухих людей – можливо, тому, що в мене немає досвіду. Але інколи до мене після виступів підходять чуючі люди, кажуть – вау, так класно! Вони бачать плавність рухів і жестів, міміку обличчя, і їм це подобається, коли вони чують пісню і дивляться на мої рухи, як все поєднується. Але мені б хотілось, щоби розуміли саме влучність підібраного жесту, який дійсно малює цю пісню, робить картинку. Це така насолода!
Зараз я переключилась на трохи інший формат: гумористичні виступи жестовою мовою, тобто фактично стала розвиватись у цьому напрямку стендапу. Нещодавно у нас був всеукраїнський конкурс відеокоментаторів. Я розказувала там пару історій, і коли подивилась свій запис, то зрозуміла, що в мене справді гарно виходить!
Дітям я викладаю жестову мову, і вчу їх співати. Інколи також залучаю і вчителів, і вихователів, щоби вони також співали разом зі своїми дітьми, проводили дозвілля разом із ними. Бо вчителі у нас знають, як вести, наприклад, біологію чи математику жестовою мовою, але виконання пісень – це зовсім інша справа! Їх треба навчити саме співати, а не просто говорити – так само, як людину, яка знає основні рухи, треба вчити танцювати.
Про громадську роботу
Я є членом громадської організації Українського товариства глухих, активно приймаю там участь. Наприклад, часто записую відеоролики, інформаційні, творчі або для дітей, якщо глухій спільноті треба подати якусь інформацію. Також займаюсь розширенням доступу до інформації. Наприклад, 23 вересня ми святкували Міжнародний день жестових мов, а в останню неділю місяця відзначали Міжнародний день глухих. Щороку виходить такий тиждень, присвячений світу глухих. І от, наприклад, в цьому році я на громадських засадах активно брала участь у підготовці. Наприклад, ми зробили декілька відеороликів, де презентували жести різними мовами світу: одні й ті самі слова на можуть кардинально відрізнятись, так само, як одні й ті самі жести мають різне значення різними мовами. Це була моя ідея, ми її втілили спільно з колективом обласної організації, і отримали дуже багато позитивних відгуків.
На жаль, карантин трішки обмежує наші ідеї: глухі люди люблять спілкування очі-в-очі, а Zoom трішечки це спотворює. По-перше, не всі можуть їм користуватись, до того ж, все залежне від швидкості інтернету: якщо людина чує голос, а обличчя зависає, то це ще більш-менш прийнятно, а коли зависають жести, спілкування майже унеможливлюється.
Про хобі
Я люблю малювати, іноді навіть «краду» фарби у моєї дитини, поки вона не бачить, і малюю! Також вишиваю: недавно в УТОГ робили онлайн-виставку творчих робіт, і мої роботи з вишивки там були представлені. Не можу сказати, що це великі роботи – скоріш маленькі картинки, але це моя праця. Коли є час, то його можна витрачати на хобі, а коли його дуже мало – з роботою, громадською діяльністю, дитиною, – то на хобі його здебільшого не лишається.
Моїй доньці вже 11 років. Вона вчиться в тій же школі, де я працюю, у п’ятому класі. Звісно, вчитись важкувато: з першого по четвертий клас діти дуже звикають до вчительки, а зараз, у п’ятому, все складніше, та вона старається. Найголовніше, що вона вже може читати і розуміти значення слів. Вона співала раніше, а зараз охоче ліпить, малює. Творча дитина – як і вся наша родина!
Про мрії
Коли я була молодшою, було дуже багато ідей, бажань. Але як з’явилась дитина, робота, остаточно зрозуміла, що треба себе постійно розвивати, шукати щось нове. Зараз інтернет дає дуже багато ідей, підказок, які ти можеш використати і в навчанні, і в житті.
Багато було мрій, і багато з них вже справдились: у мене є чудова освіта, цікава робота, я виражаю себе у творчості, і маю чудову донечку. А зараз найбільше хочу, щоби пандемія завершилась, щоби у всіх у нас було 36.6, і ми повернулись до нормального життя.
А взагалі, є ще така мрія, щоби моя дитина реалізувалась там, де вона хоче, а не там, де будуть створені умови, щоби вона не обмежувала себе цими рамками. Щоби країна розвивалась, і моя дитина могла розвиватись там, де лежить її душа.
Інтерв’ю підготовано в рамках Всеукраїнського проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України «Права жінок з інвалідністю: дія у розвитку». Фінансування реалізації проєкту здійснюється за рахунок Державного бюджету України.
Тексти історій: Валерія Лазаренко.Ілюстрації до буклету: Єлизавета Яблонська.