Олександра Кутас, має інвалідність 1 гр., пересувається на візку

21 Березня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Позавчора вперше уночі я кричала, що є сили у подушку та ридала. У подушку, щоб донька не прокинулась. Кричала так, що почало боліти горло.

Паралельно Мама їхала десь у забитому людьми вагоні до Чопу з Дніпра. Я знала, що вона сіла, я чула по телефону лякаючи вигуки інших людей у вагоні. Увесь день я працювала, і як кожен українець кожного дня зі всіх сил намагалась урятувати цей світ.

Я знала, що зранку я, чоловік та донька будемо летіти в Угорщину, де ми маємо знайти маму. І тут опівночі мої сусіди вмикають вечірку, “туц, туц”.  Я з ними «воюю» через це вже кілька місяців. І тут вони знов. Був 18-й день війни і хоча я за тисячі кілометрів мені хотілося взяти ножа у руки. Мабуть це відчуття усього безсилля накопиченого за всі ці дні. На щастя чоловік був поруч. Він мене міцно обійняв, а потім пішов та щось їм сказав. Вечірка закінчилась. Стало тихо. Я не одна.

А в боротьбі за перемогу нас десятки мільйонів. Ми переможемо.

Я донька найнеймовірнішої Країни.

Я сподівалась, що зустрів маму хоч на трошки стане легше.

Справді це був єдиний щасливий момент за 18 днів. Вона доїхала 

Хоча бачити на її обличчі сліди війни навіть з більш менш мирного Дніпра було важко. Та й правду говорять, тепер моя сім’я це ще 44 мільйони українців. І поки ми не переможемо там у грудях буде боліти.

Сьогодні вийшли з Софією на вулицю на годинку у Будапешті. Гарно. Мабуть. Не знаю. Я хочу до Києва..