Новий шлях до самостійності: історія Іллі Позднякова / A New Path to Independence: The Story of Ilia Pozdniakov

13 Серпня 2024 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Після двох поранень військовий Ілля Поздняков повертався на фронт знову і знову. Лікарі рятували йому щелепу, руки й ноги, але в серпні минулого року його поранено втретє: біля бійця вибухнула міна. Отямився на четвертий день у лікарні: одного ока нема, інше бачить лише на 1-2%, а все тіло всіяне осколками.

Кілька місяців Ілля провів у ліжку, коридорами його за руку водили медсестри.

«Вони щиро хотіли допомогти, але не знали як, – розповідає 43-річний Ілля. – Кидалися до мене, брали за руку, але навчити ходити з тростиною, яку подарували волонтери, ніхто не міг».

Усе змінилося, коли він потрапив до табору підтримки та відновлення ветеранів, які втратили зір на війні, і членів їхніх родин. Цей табір організовує Національна Асамблея людей з інвалідністю України.

Вперше він потрапив до табору взимку.

«Команда тренерів табору стабілізувала мене. Психологічно: я вперше зрозумів, що вже не перебуваю в зоні бойових дій. Фізично: тіло просило руху, але я не знав, як і куди переміщатися», – каже ветеран.

У таборі Ілля навчився користуватися тростиною, орієнтуватися в кімнаті й приміщенні, де вона знаходиться. Він сам знаходив ліфт, сходи, їдальню. Хотів бігати, але через тривалий застій м’язи заклякли. Тренер порадив, як поступово відновлювати рухливість.

Після навчання Ілля повернувся в село на Вінниччині, де жив з мамою до війни.

«Я радів, що вже вмію робити прості речі: прийняти душ, пересуватися будинком, підійматися сходами. Допомагав мамі мити посуд і готувати. Але я не міг самостійно вийти у двір – боявся наштовхнутися на перешкоди», – зізнається Ілля.

У травні він повернувся до табору на повторну реабілітацію. Дуже цього прагнув, адже після першої поїздки отримав потужний заряд енергії.

«Тренери ставилися до нас як до рідних, я відчував, що мене розуміють. Хотів розвиватися в різних напрямках і спілкуватися з побратимами, які мали такі ж травми, як я», – пояснює ветеран.

Ілля завжди дружив зі спортом, до якого привчив батько: їзда на велосипеді, підтягування на турніках. Армійська служба також вимагала витривалості.

«Після поранення я ослаб фізично, тому дуже зрадів, що в таборі було багато активностей. І в басейні, і в спортзалі. Тренер дуже доступно пояснював наші завдання: від розігрівання м’язів до присідань, відтискань та інших вправ. Зокрема з дисками, гантелями та еластичними гумками. Після другого табору я став швидшим і самостійнішим», – каже він.

Ілля планує продовжувати виконувати комплекс вправ і вдома. Нещодавно він одружився і тепер допомагає дружині носити на город важкі відра з водою для поливу рослин.

Молодшу на 9 років Ірину він зустрів після першого табору. До цього Ілля ніколи не був одружений, бо всього себе віддавав служінню Батьківщині, але піддався коханню. Вони побралися під час його другої реабілітації.

«Відколи втратив зір, навчився краще відчувати людей, розуміти їх. А завдяки підтримці тренерів став впевненішим. Тепер не боюся майбутнього, впевнений, що впораюся з усім і зможу підтримати кохану людину».

Ілля всюди ходить за руку з Іриною. Вони мріють про дітей, свою екотеплицю та перемогу України. Недарма у нього позивний «Фанат». Фанат України.

Цей текст є частиною циклу історій у рамках реалізації проєкту «Криза в Україні: Реагування та відновлення з урахуванням потреб людей з інвалідністю під керівництвом та за координації організацій осіб з інвалідністю (2-га фаза)», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки Європейського форуму інвалідності (EDF) та Християнської місії незрячих (CBM).

*******

After being wounded twice, soldier Ilia Pozdniakov returned to the front again and again. Doctors patched up his jaw, arms, and legs. But in August last year, he was wounded for the third time: a mine exploded near the soldier. He regained consciousness on the fourth day in the hospital: one eye was missing, the other could see only 1-2%, and his entire body was cut by shrapnel.

He spent several months in bed, being led down the corridor by nurses.

“They sincerely wanted to help, but they didn’t know how,” says 43-year-old Ilia. ”They would rush to me and take my hand. But no one could teach me how to walk with the mobility cane the volunteers had given me.”

Everything changed when he came to the support and rehabilitation camp for veterans who lost their sight in the war and for their family members. It is organized by the National Assembly of Persons with Disabilities of Ukraine.

The first camp session took place in winter.

“The team of the camp trainers stabilized me. Psychologically, as it was the first time I realized I was not in a combat zone. Physically, as my body was asking for movement, but I did not know how and where to move,” says the veteran.

In the camp, he learned how to use a mobility cane and how to navigate the room and the building where it was located. He learned to find the elevator, stairs, and canteen by himself. He wanted to run, but his muscles, inactive for a long time, were stiff. The trainer showed to him how to gradually regain his mobility.

After training, the man returned to his village in Vinnytsia region, where he had been living with his mother before the war.

“I was glad that I could already do simple things: take a shower, walk around the house, and climb stairs. I helped my mom wash the dishes and cook. But I couldn’t go out into the yard alone. I was afraid I would run into obstacles,” Ilia admits.

In May, he was accepted into the camp for additional rehabilitation. He was looking forward to it very much after the “recharge” he received from the first camp.

“The trainers were treating us like family members, and I felt they understood me. I wanted to develop in different areas and I wanted to communicate with my comrades who have the same injuries as me,” explains the veteran.

All his life he was friends with sports – something that his father had taught him: such as, cycling and pulling up on horizontal bars. And the army service required endurance.

«After my injury, I became physically weaker, so I was very happy that the camp offered a lot of activities. Both in the swimming pool and the gym. The trainer explained our tasks very clearly: from warming up the muscles to squats, push-ups, and other types of physicial load. For example, using disks, dumbbells, and elastic bands. Now, after the second camp, I am faster and more independent,” he states.

Ilia is going to continue his exercises at home as well. He also recently got married and now helps his wife carry heavy buckets of water to the garden to water the vegetables.

He met his future wife Iryna, who is 9 years younger, after the first camp. Although he had never been married before, as he had devoted himself to serving his country, he fell in love. They got married during his second rehabilitation.

“Since I lost my sight, I have learned to feel people and read them. And thanks to the support of the trainers, I became more confident. I’m not afraid of the future – I am confident that I can manage it. I know that I will support my loved one.”

Ilia walks everywhere with Iryna. They dream of children, their own eco-greenhouse, and Ukraine’s victory. No wonder he has the call sign “Fan Man.” That is, a fan of Ukraine.

These stories are prepared as part of the project “Crisis in Ukraine: OPD-Led Disability Inclusive Response and Recovery (Phase 2),” implemented by the National Assembly of Persons with Disabilities of Ukraine with support from the European Disability Forum (EDF) and the Christian Blind Mission (CBM).