Незламна – цикл мотиваційних статей. Ірина Твердохліб – найважливіша мрія – перемога України і можливість відбудовувати нашу державу в новому форматі, коли гідність людини підтверджується достойним життям

13 Листопада 2023 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Ірина Твердохліб – регіональна представниця Національної Асамблеї людей із інвалідністю України в Полтавській області, заступниця голови обласного й міського комітетів доступності. Окрім того, вона очолює міську організацію людей із інвалідністю і незважаючи на те, що сама пересувається на кріслі колісному, веде активну громадську діяльність і працює в галузі захисту прав людей з інвалідністю.

Ірино, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.

 – Мені здається, що дитинство в переважній більшості людей згадується з гарними емоціями. Пам’ятаю, що завжди мріяла стати вчителем початкових класів.

А ще дуже любила природу. Мріяла побувати на морі, але завжди з радістю приїжджала до дідуся з бабусею в село, відчуваючи, що мене там чекають і люблять.

Ірина з особливим трепетом та ніжністю в голосі згадує про відвідини своїх дідуся та бабусі, про великий ліс, котрий починався одразу біля їхньої домівки і про лісових тваринок, які час від часу могли забрести до них в оселю.

Яка ситуація призвела до вашої травми та як відреагували, коли дізналися що далі будете пересуватися на кріслі колісному?

 – Це сталося в моєму улюбленому селі. На той час мені було 27. Рвучи яблука, раптово обірвалася гілка і я просто впала з дерева. Спочатку я ще не розуміла що сталося. Був лише страшенний біль, який неможливо порівняти з жодним болем, що відчувала доти в своєму житті. Я подумала, що в мене розрив внутрішніх органів і тільки коли приїхала місцева фельдшерка, я вперше почула, що у мене, можливо, перелом хребта. Через кілька днів після операції почало приходити усвідомлення того, що це незвичайна травма і це, мабуть, надовго.

Перша моя думка, зважаючи на те, що я обожнюю природу, – «Невже я більше не зможу відчувати ногами землю?». Ні, навіть не стільки турбувало те, що я більше не зможу ходити, як те, що я буду не в змозі відчувати землю ногами як це було раніше.

Далі був період лікування, протягом якого завжди поруч були рідні, друзі, сусіди, які підтримували та допомагали. Різні відчуття та емоції відбувалися в той гострий період, але найбільше пригнічувало розуміння, що я в багатьох випадках залежна від допомоги сторонніх, не можу бути такою ж активною, як раніше. Найбільше, що раптом стали гостро відчуватися фізичні перепони, про які до травми навіть не могла здогадатися. Через них моя мобільність на декілька місяців звузилася практично до ліжка.

Що стало для вас мотивацією і допомогло не опустити руки?

 – Оскільки за першою освітою я вчителька початкових класів і втигла попрацювати до травми п’ять років, то, як ви розумієте, саме ця категорія вчителів повинна відрізнятися неабиякою креативністю та постійно тримати руку на пульсі оточуючих подій. Ці принципи й супроводжували мене по життю. Також надихаючим стимулом були моя маленька дитина та молодша сестра.

Крім того, в цей час розпочинали свою діяльність табори активної реабілітації, які вперше проходили у нас в Полтавській області. Саме там я отримала своє перше крісло колісне, навчилася жити в своєму новому статусі і стала більш мобільною. Згодом, я сама стала спочатку стажером, а потім і інструктором у цих таборах активної реабілітації.

Я знаю, що ви маєте не одну освіту. Чи складно було обирати який фах здобувати?

 – Перша освіта – це покликання, а друга – мабуть виклик. Приїхавши на реабілітацію до Євпаторії та зустрівшись зі своїми колегами, які на той час вже здобули або ж здобували освіту, мене це здивувало, а потім зацікавило – як вони зможуть застосувати її в житті. А потім вже за справу взялася здорова конкуренція і бажання стати в Полтаві першою людиною на кріслі колісному, яка здобуває вищу освіту. Крім того, у мене було бажання знати більше та розвиватися.

Дізнавшись про Полтавський інститут економіки і права, вирішила піти туди за детальною інформацією щодо спеціальностей, які на той момент були. У навчальний заклад я не змогла одразу потрапити, адже переді мною були, як тоді мені здалося, несчисленна кількість сходів. Тому до мене на вулицю вийшов охоронець. Він вислухав моє прохання запросити до мене когось з приймальної комісії чи керівництва закладу аби отримати потрібну інформацію, але нікого з них я не дочекалася. Натомість через певний час чоловік повернувся та повідомив, що я не зможу навчатися в даному ВИШі тому, що він недоступний для людей з інвалідністю. Ця фраза й стала для мене вирішальною, адже для себе точно усвідомила, що освіту здобуватиму саме тут. Попросивши студентів, які вийшли на перерву на вулицю, аби вони допомогли піднятися по сходах на другий поверх, я попрямувала одразу до заступника керівника закладу, оскільки, як мені повідомили, керівник саме на цей час був у відпустці. Після декількасекундного здивування від моєї появи у нас відбулася прекрасна конструктивна розмова, в результаті якої досягли абсолютного порозуміння щодо обрання дисціпліни, яка найбільше мені підходить та всіх подальших дій як потенційній студентці.

Пані Ірино, ви маєте три освіти і вчетверте є студенткою, крім того працюєте. Скажіть будь ласка, на вашу думку, чи є в Україні дискримінація щодо працевлаштування людей з інвалідністю та який був ваш особистий досвід?

 – Дискримінація по працевлаштуванню, на жаль, стосується не тільки людей з інвалідністю. Але найбільше, як на мою думку, поширена саме серед цієї категорії. Тут існує багато факторів, які вкладаються в явну і приховану дискримінацію. З явною дискримінацією все зрозуміло, а прихована – то така собі проблема. Робоче місце може бути не обладнане заходами доступності, або відсутній доступний транспорт до заклада, в якому може працювати людина з інвалідністю. Можуть відбуватися дискримінація в умовах оплати, кар’єрного зросту тощо. Але й люди з інвалідністю поки що не дооцінюють свої можливості. І все це знову перш за все пов’язано з недоступністю фізичного оточення та недостатньої кількості доступної інформації. Дуже важливим є те, наскільки людина готова виконувати свою роботу та наскільки вона їй підходить, а також велике значення має зацікавленість роботодавця в тому, аби створити комфортні умови праці, обладнати робоче місце працівника з інвалідністю так, щоб воно повністю забезпечувало доступність. Особисто мені пощастило з керівництвом і колегами по роботі, їх розумінням і бажанням щодо зручного облаштування нашого закладу заходами доступності.

Повномасштабна війна застала багатьох українців зненацька. Пригадайте будь ласка, які перші дні виявилися для вас.

 – З дня початку війни загострене відчуття тривоги і абсолютної безпорадності не проходило довгий час, здається, декілька тижнів.

Страшні і незвичні звуки сирени, постійні новини про обстріли та окупацію наших міст. А ще ніяк не могла знайти відповідь, чому росія напала, невже росіянці насправді повірили в нісенітницю своїх керманичів країни? Невже аж настільки відсутнє критичне мислення і вони насправді вірять своїм пропагандистам?

Також чому Україна виявилася не готовою до вторгнення? Чому ми не чули ніякого алгоритму дій у такій ситуації для осіб з інвалідністю на рівні держави, на рівні громад, де проживаємо? Слова приреченості звучали майже від усіх, з ким на той час спілкувалася.

Приводило до тями відчуття відповідальності за людей з інвалідністю, які були звичайними у своєму житті і чекали від мене хоча б якусь інформацію та моральну підтримку. Особисто мене психологічно підтримували в цей час наша Національна Асамблея. Це без перебільшення. Це був абсолютно єдиний ресурс, звідкіля можна було отримати не тільки психологічну врівновагу хоча б на деякий час, але й правдиву інформацію від колег по різним областям України.

 На жаль, в Україні стрімко зростає кількість людей з інвалідністю через повномасштабну війну. Розкажіть про програму «Досвід заради допомоги».

 – Ця програма покликана допомогти цивільним та військовослужбовцям, які отримали травму хребта, втратили кінцівки у зв’язку з травмами чи вогнепальними пораненнями. Ми надаємо інформацію про засоби індивідуальної гігієни та як правильно їх підібрати, про облаштування приміщень, де проживають люди на кріслах колісних та організацію їхнього побуту, допомагаємо порадами, як уникнути пролежнів тощо. Також консультуємо з приводу того, де отримати реабілітаційні послуги та як вірно підібрати засоби реабілітації і як ними користуватися. На разі, звернень не так багато, на щастя чи на жаль. Але вони є і розуміння, що ти можеш бути комусь корисним, надихає.

Кожен з нас у житті має мету, ціль та мрію. Які вони у вас: мета, ціль та мрія?

 – Моя мета – робити все можливе, щоб наше місто було якнайбільше фізично та інформаційно пристосоване до комфортного життя всіх без винятку людей. Ціль – встигнути побачити та відчути, що наше місто стає дружнім до всіх без винятку. Ми рухаємося у правильному напрямку. Нехай повільно, нехай маленькими кроками, але найголовніше – рухаємося.

А найважливіша мрія на даний час тільки одна – перемога України і можливість відбудовувати нашу державу в новому форматі, коли гідність людини підтверджується достойним життям.

Авторка Тетяна Антоненко

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».