Українська збірна з “Ігор нескорених” закінчила черговий етап тренувань з баскетболу на візках. Цьогоріч 20 українських військових і ветеранів, які отримали поранення на війні, поїдуть в Нідерланди для участі в міжнародних спортивних змаганнях Invictus Games. Вони представлятимуть Україну у 8 видах спорту, зокрема, у плаванні, бігу, штовханні ядра, стрільби з лука, і власне баскетболі на візках, на тренування з якого ми і потрапили.

Як спорт допомагає у реабілітації, чи готова збірна до змагань, та як мотивують себе ветерани у боротьбі за повноцінне життя. Дивіться у шістнадцятому випуску програми “Східний фланг”.

Матеріал вийшов у рамках програми “Східний фланг” – спільного проєкту Цензор.НЕТ та Незалежної антикорупційної комісії (НАКО).

Всі гравці збірної – українські ветерани і ветеранки, які отримали поранення чи значні травми, втратили ногу, декому взагалі не давали шансів на те, щоби знову ходити.

“7 серпня 2014-го року я отримав чисельні поранення, після того лікувався, реабілітовувався. Я називаю це “фул-хаус”, тобто поранення були скрізь, поприлітало всюди, куди можна”, – розповідає капітан команди, учасник збірної з Ігор Нескорених 2020 Іван Рудий.

Іван Рудий

“Так сталося, що під час виконання завдань я зустрівся з протипіхотною міною. Знайомство було гарячим”, – згадує ще один учасник збірної Максим Єрмохін.

Максим Єрмохін

“Служив я у 51-й окремій механізованій бригаді, згодом у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. Захищаючи територію України на сході, в районі Дебальцевого і Чорнухіного були взимку важкі бої. Ми захищалися, як могли, багато товаришів загинули внаслідок цих боїв, багато було отримано поранень. Коли вже наш пост розбили ми змушені були відійти назад на метрів 500. Оточили свою базу, цілодобово охороняли. Проте зусилля противника продовжувалися, вони атакували нас. І при черговій атаці було попадання в будівлю… Вибухова хвиля, протрузії по хребту. І потім тривалий час лікування в госпіталях України”, – ділиться ветеран і учасник Павло Ковальський.

“Пообіцяв, що спробую”

Спорт – це частина реабілітації ветеранів, як і в цілому “Ігри нескорених”. Invictus Games засновані принцом Гаррі у 2014 році, вони були покликані популяризувати спорт як дієвий інструмент реабілітації серед поранених захисників, а також спонукати державу створювати для цього необхідні умови. Україна приєдналася до “Ігор Нескорених” у 2017 році, згодом збірна дебютувала у Торонто, в Канаді. У травні 2020-го міжнародні змагання мали відбутися у Гаазі, проте через пандемію коронавірусу, були перенесені на 2021-й, а потім на 2022 рік.

“Паралімпійський спорт в Україні зараз переживає певну кризу, певний бум. Тому що в паралімпійському середовищі досить довго були стабільні спортсмени, як правило, це люди, які довго займаються і постійно знаходяться в команді. І за час війни з’явилося дуже багато хлопців, для яких травми стали викликом і перешкодою, у них зовсім інакші налаштування. Те, що наші хлопці зараз входять в паралімпійську збірну, чесно кажучи, має певний там супротив, тому що зовсім інакша мотивація і складова.

Я би не узагальнював, що у паралімпійців є якісь особливі мотивації. Насправді це мотивація боротися і повноцінно жити”, – пояснює психолог збірної, ветеран Валерій Чоботар.

“Коли я проходив лікування і реабілітацію, я дивився “Ігри нескорених”, які проходили у 2018 році в Сіднеї, мені вони дуже припали до душі. Мені було цікаво спробувати. Я одній людині пообіцяв, що я спробую. Так і почався мій шлях у збірній”, – каже Максим Єрмохін.

Схожа історія була у інших спортсменів, в якийсь момент вони знайшли у собі сили, щоб податися на відбір для участі в “Іграх нескорених”:

Іван Рудий: “У 2017 році побачив перший сюжет про Invictus Games, будучи у шпиталі, якраз зробили операцію по заміні колінного суглоба на протез. Лежав і думав, що “все, спорту хана”. Все життя до того я був у спорті, в збірних, я професійний спортсмен. Але бачу сюжет про те, як займаються хлопці на візках без ніг, без рук, і мене трохи осяяло, я зрозумів, що є варіанти. Я почав готуватися, взяв першу участь у 2018-му році, навіть отримав медаль з велоспорту на українських змаганнях, але тоді до збірної не потрапив, тому що результат був не досить крутим. Почав ще більше тренуватися, і у 2019-му році на відборі сталося диво – я потрапив до команди”.

Павло Ковальський: “Ми брали участь у відбіркових моментах на марафон морської піхоти США, приїхали в Київ, пробігли дистанцію 2 км. Я зрозумів, наскільки мені важко це далося, що пора з цим щось робити і відновлювати себе. З того часу почалося знайомство з іншими ветеранськими проєктами, з іншими видами спорту. Ми показуємо приклад іншим побратимам, мотивуємо їх”.

Що з ветеранським спортом зараз?

У вересні минулого року Верховна Рада прийняла у першому читанні за основу законопроєкт щодо спорту ветеранів війни. Цей документ зможе закріпити на законодавчому рівні такий вид реабілітації і дозволить Міністерству у справах ветеранів мати окрему статтю бюджету на нього. І в майбутньому, як кажуть у Мінветі, буде змога створювати осередки ветеранського спорту у регіонах і фінансувати їх. Але поки спортсменам-ветеранам допомагають громадські організації, спонсори та фонд “Повернись живим”.

“Візки, на яких тренується збірна, нам передала дружня команда з іншої країни. Візки усі одного розміру, вони не відповідають тим критеріям, які мають бути. Але зараз ми чекаємо від Міністерства (у справах ветеранів, – ред.) закупку нових візків. І в таких ситуаціях ми – заручники, бо хлопці зараз тренуються на таких візках, більш старіших моделей, коли вони полетять в Гаагу, там будуть зовсім інші візки, вони їх побачать вперше, а до них теж треба звикнути”, – наголошує Вікторія Дворецька, керівниця ветеранського відділу фонду “Повернись живим”.

Про певні проблеми з логістикою і забезпеченням розповідає і тренер збірної з баскетболу на візках Тарас Шпук: “Ви ж розумієте, що в команді в Сполучених Штатах катаються хлопці, які катаються в NBA, вони катають у Першій лізі США. У нас немає жодної ліги в Україні. І найбільша проблема: хлопцям немає локально де зібратися, покатати по двоє-троє. Тому що візки, немає мене, в мене немає часу – вони не збираються. І ще проблема, що цих візків немає в наявності в Україні, їх не можна замовити ніде”.

Твоя воля завжди сильніша за тіло

Незважаючи на випробування, які випали їм у житті, вони залишилися нескореними. Адже попри невтішні прогнози лікарів, чоловіки і жінки знаходили сили і мотивацію жити далі, і витримували не тільки біль фізичний, а й долали стереотипи навколо себе.

“Мене надмотивував той факт, що мені майже кожен лікар, кожна пересічна людина казала, що “чувак, ти ніколи не будеш ходити, правою рукою не піднімеш нічого тяжче за склянку з водою чи виделку з ковбаскою. У мене дуже великий дух протиріччя, і чим більше мені кажуть, що “в тебе не вийде”, тим більше це мене мотивує. Близько трьох років проходив лікування і реабілітацію, перший рік я взагалі був лежачим, у мене були перебиті обидва коліна, ноги, потім почалася операція за операцією на руці.

Найкраще працювала мотивація, коли заходила жорстка медсестра в палату, де всі лежачі, і казала нам: “Що ви тут, трупаки, валяєтеся, встаньте, щось мені допоможіть”. Оце круто”, – ділиться капітан Іван Рудий.

А от Павло Ковальський розповідає, що після повернення додому з війни був закритий тривалий час, не хотів ні з ким спілкуватися: “Ми там боролися воювали, а тут бурхливе цивільне життя продовжується, дискотеки. У мене був великий парадокс тоді і я довго з цим боровся. Трохи пізніше приходило розуміння, я виходив у соціум, спілкувався з побратимами, ми створювали асоціації, громадські організації, знайомилися між собою”.

Максим Єрмохін, який втратив ногу, але продовжує займатися спортом, зокрема і бігом також, зробив собі татуювання на руках “Твоя воля завжди сильніша за тіло”:

“Якщо ти себе обмежуєш ментально, то і фізично ти не зможеш зробити більше. Якщо ти дав собі волю і можливість розвиватися і зняв обмеження в голові, то тоді ти зможеш і фізично це все реалізувати”.

Ірина Сампан