Найбільше я боялася знущань, як в Бучі – історія війни Яни Лебєдєвої

13 Червня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

На фото: Яна Лебєдєва на Паралімпійських іграх у Токіо

Яна Лебєдєва – знаменита українка, що прославила нашу країну далеко поза її межами. Жінка – керівник громадської організації, майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики, срібна призерка Паралімпійських ігор в Токіо. Яна перебувала під окупацією в Херсоні більше 40 днів.  Далі – для спільного спецпроекту НАІУ та EnableMe UA історія з перших вуст від Яни Лебєдєвої.

Я – спортсменка Національної паралімпійської збірної з легкої атлетики, тому до війни планів було багато – тренування, участь у змаганнях. Так як я ще й голова громадської організації у місті Херсоні, то було багато планів, співпраці з містом по доступності. Та й особисті плани були з чоловіком на життя – планували ремонт робити вдома, перебудовувати гараж у дворі.

Ми чули таку інформацію, що ніби буде війна. Чули, що виїжджають посольства. Але ніяких дій не робили – ми просто не вірили.

Коли у нас в лютому місяці планувався чемпіонат України з легкої атлетики у місті Бахмут, ми ще з керівником спортивної школи радилися чи їхати чи ні, адже це Донецька область. Але вирішили їхати – і вдало виступили, повернулися. Ніщо не передвіщувало біди… Тоді ми навіть уявити не могли, що таке може статись у 2022-му році з нами і з нашою державою.

На Фото: Яна Лебедєва

Мені зателефонувала мама і сказала, що почалася війна

24 лютого прокинулися від гучних вибухів ракет, які прилетіли на Чорнобаївський аеродром. Потім зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Ми швидко вийшли на вулицю і побачили великий стовп диму – горів Чорнобаївський аэропорт. Після я дізналася що Російська федерація напала на мою державу Україну.

І ми одразу, з самого ранку, поїхали до… паспортного столу!

Справа в тому, що моєму чоловікові в січні виповнилося 45 років, тому ми буквально за кілька днів до війни здали паспорт в паспортний стіл, щоби вклеїли фотографію. І от 24 лютого, війна, а в нього немає українського паспорта на руках. Ми поїхали в паспортний стіл, а він закритий. Там стояла вже поліція з автоматами, військові машини. Але все ж таки вийшла жінка і роздала нам паспорта. Пощастило…

Потім ми поїхали до супермаркету. Там вже були великі черги, так само як і до банкоматів. Половину дня витратили на простій в чергах та вже ж купили продукти і поїхали додому.

Ми в приватному будинку живемо, вдвох з чоловіком і ми обоє на інвалідних візках. У нас в будинку є кімната без вікон, то ми собі там місця облаштували і тримали евакуаційний рюкзак з документами і грошима.

Ми в себе вдома, ми на своїй землі

У нас з перших днів не було бажання і спроб виїхати. Ми вирішили для себе, що ми в себе вдома, ми на своїй землі і нікуди ми виїжджати не будемо. На третій-четвертий день ми почали виходити біля власного будинку з прапором України.

У нас проходили в місті активні мітинги, що Херсон це Україна, люди російських військових проганяли, коли вони тільки зайшли. Ми на мітинги не їздили, адже вдвох на візках, тому щодня виходили до свого двора, з Українським прапором.

Навколо були обстріли, невідомо куди і звідки воно летить. Вони йшли зі сторони Криму через Антонівський міст через Дніпро. Там декілька днів йшли запеклі бої, а з початку березня Херсон став окупованим. Заїхали російські військові в адміністрацію, в’їзди з міста перекрили.

На фото: Яна з прапором України

Найбільше я боялася знущань, як в Бучі

Становище стало складним у місті – що з ліками, що з продуктами харчування, що з готівкою і з магазинами.  Тоді ще їздило багато волонтерів що розвозили хліб і їжу з ресторанів. Волонтери складали списки людей з інвалідністю, похилого віку, завозили адресно харчування, побутові речі і засоби гігієни.

Згодом в місті поставили російські блокпости, стали перевіряти документи, телефони, по вечорам їздили по вулицях і світили прожектором по вікнах.

Включили російське телебачення, зв’язку мобільного немає, можливо тільки подзвонити по інтернету через месенджери. Але все прослуховується, інтернет іде через Крим і треба ставити VPN (прим. програми, що дозволяють використовувати заблоковані на певній території сайти). Телефонуєш, а там шум, ніби хтось реально тебе слухає на лінії.

Коли пропав зв’язок, одразу перестали працювати і термінали, і банки. Гуманітарний вантаж ні разу не заїжджав до Херсону, його не пропускали, лише завозили через знайомих продукти харчування, ліки під замовлення приватним способом.

Люди з інвалідністю там дуже страждають, особливо ті, яким потрібні медичні препарати і засоби гігієни. Наприклад звичайна пачка памперсів, яка коштувала 320 гривень в мирний час, зараз коштує півтори тисячі!

Але і це для нас було не критично.

Найважчим було те, як ми вдвох на інвалідних візках  поїдемо в небезпеку, де невідомо що може трапитися, тим більше, що мобільного зв’язку немає.

А залишатись – як? Найбільше я боялася знущань. Прийдуть, двері виб’ють – а тут двоє в інвалідних візках, і нікому захистити, і зброї немає.

До цього неможливо звикнути

Напруга зростала в місті. Там бої йшли, воно там гепало, бахкало, усі ці вильоти, прильоти – було чути кожного дня. До цього неможливо звикнути, бо воно все рівно давить на психіку, на почуття.

Якось ми сиділи вдома, тут дзвонить сусідка, каже: «А ви бачите, там біля вашого двора сидять військові». Ми з вікон не виглядали, у нас є дві камери спостереження, які дивляться на вулицю. Дивимось – так, в реальному часі іде багато військових по вулиці. Ми потім порахували – їх пройшло чоловік сто. Хто з гранатометами, хто з іншою зброєю. Ідуть-ідуть, встануть, чогось стоять чекають, потім знову підуть, потім знову встали. Це було протягом п’яти десяти хвилин.

До останнього не хотілося виїжджати з Херсону

Нам пропонували виїхати до Фінляндії, але нам не хотілося виїжджати з Херсону до останнього.

Задумуватись про евакуацію почали, коли відкрились звірства в Бучі, Ірпіні, Гостомелі – нам стало страшно за своє життя. Адже ми вдвох і ми взагалі безпорадні без російськими військовими і ми не знаємо, що в них в голові може стукнути.

Люди виїжджали з Херсону через знайомих, всі виїзди організовувались через групи в Телеграмі – там люди ділились інформацією як куди можливо виїхати. Адже офіційних зелених коридорів не було і немає дотепер!

Перший раз спробували виїхати сьомого квітня, але не вийшло, повернулися назад до Херсону. Справа в тому, що були километрові черги з тисяч автомобілів, а сидіти в машині цілий день з травмою хребта нереально важко.

Наступну спробу зробили 10 квітня. Тоді їхало менше людей, тому що Одеса була закрита через подовжену комендантську годину.

Дорога йшла через села і не було жодних вказівників (прим. дорожні знаки було демонтовано). І карт ніяких не було. Так як ми вже їздили тією дорогою, ми її знали. І ось бачимо, зібралась група машин, вона їхала і зупинялась запитувала у місцевих дорогу. Раз зупинились, другий, третій – а це ж все займає час. Кажу чоловікові: «Давай обгонимо їх і скажемо, що проведемо». І так ми провели першу групу людей до виїзду. Пройшли швидко, тому що машин було небагато в той день.

На фото: Яна фотографується разом з Валерієм Сушкевичем та членами Паралімпійської збірної команди України під час нагородження у Президента України

«Лучше едьте в Крым, потому что там есть продукты»

По нашій дорозі тоді було 10 російських блокпостів. Вони зупиняли машину, могли перевірити документи, подивитись речі. Питали нас куди ми їдемо, ми відповідали, що до Одеси, до родичів. А вони нам: «Лучше едьте в Крым, потому что там есть продукты». Я в дискусію не вступала, бо це ж немає сенсу.

Проїхали останній російський блокпост, а там вже починається «сіра зона» – там, де немає російських військових, немає українських, і там може трапитись що завгодно. Їхати треба швидко, не зупинятись. В сірій зоні правило таке: нікого чекати не можна.

Заїжджаємо в цю зону – а навколо вибухи, десь в стороні… Поряд ішли бої. І тут ми бачимо колону машин, яка вочевидь не знає куди їхати. Ми зупинились і провели і цю групу людей.

Потім машина почала дорогою ламатись, просто глохне і все. Чоловік дуже перенервувався тоді…

На фото: Яна з букетом квітів

«Скажіть паляниця»

Коли побачили перший наш блокпост, вже видохнули, як ковток свободи, легше дихається, почуваєш себе набагато безпечніше, і сльози на очах… Хлопці нам такі: «Скажіть паляниця» (прим. сміється).

Ми ніч провели в Миколаєві, переночували в готелі. Там були страшні прильоти, обстрілювали Миколаїв – було важко. А потім поїхали до Одеси. Зараз ми у Львівській області в навчальному центрі, у мене тут навчально-тренувальні збори проходять, а далі – невідомо куди їхати.

Зараз така ж невизначеність і важко вдвох на інвалідних візках, багато чого недоступно, жити десь треба. Але ми обов’язково повернемось до себе додому, коли місто Херсон вже звільнять!

#НАІУ #EnableMeУкраїна #історії_війни #допомога #волонтери #Переможемо #Не_словами_а_справами #війна_росії_проти_УКРАЇНИ