Микола Макар: «Даємо інвалідам не рибу, а вудочку»

13 Листопада 2012 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Ми доволі рідко зустрічаємося з ними на вулицях, і тому, хто не стикався близько з цією бідою, може навіть видатися, що їх небагато. Та насправді лише на Прикарпатті є понад 80 тисяч інвалідів. Як вони живуть і за що борються — в розмові з Миколою Макаром, представником Національної Асамблеї інвалідів України на Івано-Франківщині. 

— Пане Миколо, як давно ви займаєтеся захистом прав інвалідів?

— Я сам на візку вже 20 років. Десь у 1998-му за підтримки Мальтійської служби вперше побував у їхньому таборі в Бельгії. І побачив, що візочники можуть жити нормально — там відповідно пристосовані двері, пандуси, туалети, автобуси, все… Приїхавши додому, десь зо два тижні сидів і думав, де ж то я був і що бачив. Це дало поштовх до того, аби в Богородчанах, де я живу, створити районну організацію інвалідів. І вже тоді ми стали домагатися пандусів до магазинів, туалетів для інвалідів тощо. Тепер майже все життя у тому русі.

— Знаєте, скільки точно на Прикарпатті є людей з інвалідністю?

— Минулого року надсилав запит в обласне управління соціального захисту. За їхніми даними, це 84826 людей, із них 11011 з захворюваннями опорно-рухового апарату.

— Працюєте в основному з візочниками?

— Так, але й за інших вболіваю, співпрацюю з ними. Для прикладу, коли йдемо робити аудит об’єктів на доступність, то намагаємося залучати інших людей з обмеженими можливостями, наприклад, з вадами зору.

— Чим займається Національна асамблея інвалідів України, яку ви представляєте на Прикарпатті?

— Це громадське об’єднання, куди входять понад 100 громадських організацій інвалідів. Наших прикарпатських там п’ять. Представником в області я став тільки цього року, а до того ми вступили в асамблею спілкою організацій інвалідів Прикарпаття, координатором якої я є. Основний вид діяльності асамблеї — інформативний, це реалізація різних проєктів, проведення навчань, семінарів. Щороку пишемо плани певних заходів і подаємо до Києва на фінансування, постійно проводимо аудит і моніторинг соціальних об’єктів на доступність.

— Як відбувається моніторинг?

— Є спеціальна анкета доступності, де чітко обумовлені всі параметри. Ми не приїжджаємо на об’єкт як якісь ревізори. Попередньо узгоджуємо, пишемо листа — чи можна провести моніторинг і надати свої рекомендації. Так, нещодавно у міській лікарні на Мазепи була дуже гарна співпраця: вийшов головний лікар, показав, розказав, мовляв, пишіть усе, не кажу, що зразу все зробимо, але через рік подивитеся.

Також намагаємося реагувати на ті об’єкти, де роблять реконструкцію. Наприклад, зараз ремонтують площу перед Білим домом, тож ми цікавилися, чи не заберуть звідти пандус. З іншого боку, в нас була пропозиція зробити все на основі універсального дизайну — взагалі без сходів. Але…

— Ну, для них це, напевно, занадто. Які ще об’єкти зараз в роботі?

— Дуже болить залізничний вокзал, там туалет для інвалідів просто жахливий — пандус і дірка в підлозі. Ніяк то питання не можемо вирішити, бо їхнє керівництво у Львові. Зараз маємо їхати моніторити автовокзал, про це вже домовлено з їхнім начальством.

— А взагалі якось вдається зрушити проблему доступності?

— В Україні на рівні держави є багато законів і підзаконних актів з цього питання. Але ж самі знаєте, як у нас виконується законодавство. Ставлять ті пандуси лише для галочки. Я маю багато друзів у різних областях, де є активна позиція громадських організацій інвалідів, тож воно, хоч і повільно, але рухається. А от якщо людина сидить у селі, не знає жодних прав, законів, переживає, аби дали ту пенсію? Звісно, так нічого не зрушиться.

— Прикарпатські інваліди згуртовані?

— Так, маємо таку тверду серцевину. Знаємося, спілкуємося, дружимо сім’ями. Стараємося підтягувати новачків. Є такий клуб «Романтика», створений Мальтійською службою, вони залучають туди новачків. Це добре, коли людина входить у середовище, де є такі, як вона. Мене свого часу так само витягли з дому.

Знаходимося різними способами. От, моя дружина Наталя невдовзі має народжувати — познайомилася у пологовому з ліфтеркою. Та каже: у мене син такий же, як ви. Взяла номер телефону, згодом передзвонив її син, просить роботу. Ми вже по своїх каналах дивимося, як його можна залучити. Тому, хто голодний, намагаємося дати не рибу, а вудочку.

— Є реальна можливість працевлаштуватися?

— Держава нам створила «дуже багато умов» для праці. Якщо людина хоче працювати, то пише заяву у соцзабез, її направляють у центр професійної реабілітації. Там вона може отримати професію. Я також це пройшов і зараз стою на біржі праці. Бо робочих місць для таких як я в області взагалі немає. Цей механізм не працює, бо до такого робочого місця законодавство має дуже багато вимог. Купу всього треба пройти й нікому то не цікаво.

— Можна працювати вдома?

— Якщо є доступний інтернет, то ще якось. Заробляти в інтернеті можна, але тут, як і в справжньому житті, нема халяви. Ніхто вам не буде платити великі суми. Маючи інтернет, ви отримуєте доступ до знань, а як ви використаєте ці знання, залежить лише від вас. Є сайти, які готові платити за перегляд реклами, прочитану електрону пошту, є компанії, які проводять різні опитування, в соцмережах можна в конкурсах виграти хороший приз. Звісно, цього не вистачить на життя. Якщо брати якесь там клеєння, вирізання, вишивання (нещодавно звернулася дівчинка з села Жураки Оля Лукань з проханням допомогти продати її вишиті образи) — також можливо. В інших областях це працює. Але цим треба комусь займатися, взяти на себе організацію і т. д. Поки що в нас цього немає.

— А як із державною підтримкою?

— В принципі, є пенсії. Але питання, чи вистачає її на життя, риторичне. Минулого місяця держава підняла прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на 12 грн. Прожити на 856 грн. пенсії без допомоги рідних чи близьких, та й узагалі добрих людей, вкрай важко. Ще держава дає необхідні засоби для реабілітації. Хоча і з цим не все так гладко. Для прикладу, в Росії інвалід може сам купити собі коляску, і частину її вартості відшкодовує держава. У нас же — бери, що дають, а якщо вона тобі за якимись параметрами не підходить, то це вже твоя проблема. Біда також з особистими засобами гігієни, бо ніде не прописано, що ми маємо їх отримувати.

На Прикарпатті все ніяк не можуть прийняти програму з соціального захисту інвалідів на 2012-2016 роки. Скоро вже й рік закінчиться, а її все нема. Так і живемо, кожен із нас має свої щоденні клопоти та проблеми. Але всі разом намагаємося потрохи лупати ту скалу, бо треба жити.

Євгенія Ступ’як

Опубліковано в рамках проєкту «Доступний світ» за підтримки Посольства США в Україні

«РепортеР»