Життя – це немов книга з безліччю сторінок, які не можна переписати або відредагувати. Але як подолати випробування долі і не зламатися, а навпаки перетворити їх на джерело сили та натхнення? Та як побороти страх, коли ти просто жінка, звичайна жінка, яка живе, мріє, будує плани на майбутнє? Не дарма в народі кажуть: долі й конем не об’їдеш. Лариса Шаповал поділилась своїм досвідом про те, як не зламалася, коли довелося відкривати світ для себе заново – світ незрячих. В одну мить все поглинула темрява. Тож давайте знайомитись:
— Мене звати Лариса Шаповал. Я народилась, живу і працюю в місті Кривий Ріг.
— Пані Ларисо, розкажіть про своє дитинство? Який спогад є для вас найяскравішим?
— Я згадую Новий рік. Це моє улюблене свято. Щоправда в дитинстві воно здавалось іншим ніж зараз.
— Чим ви захоплювались в дитячі роки?

— В мене було багато захоплень. Одного разу в школі проходив концерт і мені сподобалось, як танцювали старшокласники. У них був дуже гарний танець. Після того я почала ходити на шейпінг [(англ. shaping) — вид ритмічної гімнастики, спрямованої на оздоровлення організму та досягнення гармонійно розвинених форм тіла в поєднанні з високим рівнем рухової підготовленості]. Я завжди вигравала в різних  конкурсах і була в захваті від того, що в мене це добре виходить. До 9 класу вчителька музики була нашою класною керівничкою. Ми часто співали,  танцювали і ставили різні театральні сценки, тому вчитись в школі було цікаво і круто.

— Так, у вас було так багато захоплень. А ким ви мріяли стати?

— Спочатку я мріяла стати хірургом, згодом зрозуміла, що це не моє. Потім я хотіла бути бухгалтером. Але на жаль в мене не вийшло вступити на бухгалтера і щоб не втрачати цілий рік, я пішла вчитися на швачку. Відразу почала працювати і далі навчатись вже не було бажання.

— Пані Ларисо, про що ви мрієте зараз?

— Я втратила зір в 31 рік. Коли я бачила, в мене були зовсім інші мрії та думки. я ніколи не замислювалась над тим, що потрібно кудись помандрувати, подивитись на цікаві місця. Спершу було навчання, потім робота, сім’я тому, що я вийшла заміж у 19, а у 20 років народила сина. А тепер я мрію подорожувати, хочу поїздити по Україні, побачити інші міста, хоч робити це вже на багато складніше, ніж було б раніше. А ще хочу доносити до суспільства те, що серед нас є люди з інвалідністю, пояснювати, як потрібно себе поводити з такими людьми. Хочеться щоб вони сприймали нас, як рівних.

— Коли ви бачили, як ви реагували на людей з інвалідністю?

— Чесно скажу, я не пам’ятаю, можливо просто не звертала увагу.

— Як ви думаєте зараз оточуючі також не звертають увагу на людей з інвалідністю?

— Не знаю, як щодо інших, але коли я іду, мене помічають всі, тому я завжди наголошую: людям з інвалідністю треба виходити до суспільства і заявляти про себе.

— Коли ви зрозуміли, що потрібно розповідати про себе? Що допомогло вам це усвідомити?

— Я дуже довго до цього йшла. Оскільки втратила зір в дорослому віці, в мене був тяжкий період адаптації та боротьби з собою. Я дуже хочу подякувати своїм рідним: мамі, вона завжди була зі мною і підтримувала мене, синові, який своїми діями, своїми словами поставив мене на ноги.  Найтяжче мені було взяти білу тростину, це для мене було не прийнятним, було соромно ходити з нею. На перших етапах я ніколи не виходила нікуди без супроводу. Згодом, коли я вже прийняла те, що я незряча і змирилась з цим, та пішла працювати, але на роботу мене завжди хтось супроводжував.

Пізніше,  я поїхала на реабілітацію. Тільки там я зрозуміла, що біла тростина – це не просто засіб для орієнтування, а це моя безпека, моя самостійність. Я усвідомила, що люди, зважають на білу тростину, бо тоді вони бачать, що йде людина з порушеннями зору і в мене з’являються певні права. Відтоді я почала ходити з тростиною. Чому я повинна від когось залежати? Дуже вдячна за це тифлопедагогині Олесі Миколаївні, до якої я потрапила на реабілітацію. Звісно, я довго боролась зі своїми рідними, адже вони хвилювались, як ти незряча  сама ходитимеш. Одного дня, вони прокинулись, а мене нема. Мені кудись потрібно було піти і я вирішила, що не буду нікого просити, просто вдягнулась, взяла тростину і вийшла з дому. Звичайно, було важко і страшно та я йшла і не зупинялась. Адже Життя триває.

— Про причину втрати зору Ларисі Шаповал досі боляче згадувати, піссля цього в її житті все стало іншим… Рідні допомогли пані Ларисі не зламатись і не втратити силу духу. Вона продовжує свою мандрівку лабіринтами життя, а супроводжує жінку всюди біла тростина. Тростина дає їй можливість йти сміливо і впевнено.

— Тепер для того, щоб вийти з дому я себе налаштовую, мотивую, підбадьорюю і тоді тільки йду! Навколо люди почали зі мною контактувати, підходити, ставити різні питання на кшталт:

• а що трапилось?
• а хто вас випустив одну?

Це зараз, я посміхаюсь, якщо чую такі запитання, а раніше  не знала, що відповісти і як правильно відмовитись від стороньої допомоги. Тоді я ще раз усвідомила те, що треба виходити, щоб люди бачили, що ми можемо бути самостійними. Бувають, звісно моменти, коли допомога сторонніх справді потрібна, особливо в незнайомих місцях.

— Розкажіть детальніше про свою першу реабілітацію?

— Це якраз була реабілітація з Олесею Миколаївною. Я там познайомилась з таким видом спорту, як скандинавська ходьба. Завдяки заняттям зі скандинавської ходьби, я могла просто самостійно йти, адже коли люди йдуть попереду, ти їх чуєш і рухаєшся за ними. Це дуже класні відчуття, бо я йшла, не так, як незряча людина з тростиною, а просто сама – швидко і впевнено.

— Пані Ларисо, чим ви займаєтесь тепер? Де працюєте?

— Я працюю на Криворізькому залізорудному комбінаті. В серпні КУЛЬТУРНО-ГРОМАДСЬКИЙ ЦЕНТР ШELTER+ планує зробити тиждень знайомства з театральними техніками. Я студентка школи театру пригноблених [театральна методика, заснована в Бразилії Аугусто Боалем у XX столітті, щоб створити безпечний простір для участі кожного у творчому процесі, в обговоренні та вирішенні соціально-економічних проблем] від громадської організації театр змін. Наша організація хоче провести  майстерню з форум-театру[одна з технік театру пригноблених] і ми працюємо над цим проєктом.

— Пригадайте, як ви познайомились з ГО «Театр змін?»

— Це було у 2020 році. Я брала участь в проєкті «Активні громадяни», який проводила ГО «Школа рівних можливостей». Під час навчання я дізналась про форум-театр, що мене дуже зацікавило. Я почала шукати інформацію і натрапила на ГО «Театр змін», що практикувала форум-театр в Україні. Я активно стежила за її діяльністю і побачила, що спільнота джокерок [Джокер – людина, яка є посередником між  актором і глядачем] оголосила набір в школу Театру пригноблених.

Я вагалась, бо не знала як вони відреагують на тотально незрячу учасницю, проте вирішила спробувати. Спершу в мене виникли труднощі з відеопрезентацією під час заповнення заявки і я подумала, значить це не моє. Але бажання навчатись не давало спокою і я написала організаторам про цю проблему. Вони вже знали про  те, що я незряча, адже нераз я намагалась потрапити на їхні онлайн читання і організатори пішли мені на зустріч. Тож, тепер я студентка школи від ГО «Театр змін».

— Також Лариса Шаповал бере участь в освітньому проєкті для людей з інвалідністю «Прагнучи більшого» від міжнародного Благодійного Фонду Help Us Help UA. Розкажіть, як  ви проводите вільний час?

— У вільний час я люблю готувати, гуляти в парках, зустрічатись з друзями та читати книжки. Мій улюблений жанр детектив.

— Яка ваша улюблена книга?

— «ДРУГЕ ЖИТТЯ УВЕ» Фредрік Бакман. Я перечитувала її багато разів, вона справді дуже класна.

— Улюблена страва?

— «Лазанья». Я  обожнюю її.

— Соцмережа, або месенджер, який ви відвідуєте найчастіше?

— Фейсбук і телеграм

— Три слова які найкраще вас описують?

— Жвава, радісна, позитивна.

— Що ви хотіли б порадити, чи побажати людям з інвалідністю?

— Я хочу побажати, щоб поруч з ними були якщо не рідні то хоча б друзі, які підтримали б їх під час перших кроків, бо підтримка важлива та  не втрачати силу духу: підійматись, пробувати, набивати свої гулі, бо без цього ніяк і ніколи не здаватись.

Адже інвалідність – це не вирок, достатньо лише мати бажання жити.

Цими словами Лариса Шаповал завершила нашу розмову. Я дуже вдячна їй за відвертість, сміливість і оптимізм. Власним прикладом вона показує, що людина з інвалідністю може бути активною, творчою і корисною для суспільства. Головне ніколи не ставити під сумнів, що ти зможеш! Ти зможеш, адже ти незламна українська жінка!

Авторка Таміла Коваль

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

 

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF)

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.

 

**********

Life is like a book with numerous pages that cannot be rewritten or edited. But how can one overcome the trials of fate and not break down, but, on the contrary, turn them into a source of strength and inspiration? And to overcome fear when you are just a woman, an ordinary woman who lives, dreams, and makes plans for the future? It’s not for nothing that people say: you can’t just fight fate. Larysa Shapoval shared her experience of how she had not broken down when she had to rediscover the world for herself – the world of the blind. In an instant moment, everything was swallowed up by darkness. So, let’s meet each other:
— My name is Larysa Shapoval. I was born, and I live and work in Kryvyi Rih city.
— Mrs. Larysa, tell us about your childhood. Which memory is the brightest for you?
— I am recalling the New Year celebrations. It’s my favorite holiday. However, in my childhood it seemed different than now.
— What were you fond of as a child?

— I had many hobbies. Once there was a concert in the school, and I liked the way the high school students danced. They had a very beautiful dance. After that, I started going to shaping classes [shaping is a type of rhythmic gymnastics aimed at improving the health and achieving harmoniously developed body shapes combined with a high level of motor fitness]. I would always win in various competitions and was happy that I was good at it. Until the 9th grade, the teacher of music was our class teacher. We often sang, danced, and performed various theatrical skits, so it was interesting and cool to study at school.

— Yes, you had many hobbies. And what did you dream of becoming?

— At first, I dreamed of becoming a surgeon, but later I realized that it wasn’t for me. Then I wanted to be an accountant. But unfortunately, I didn’t manage to enroll at an accounting program, and so, in order not to lose a whole year, I went to study to become a seamstress. But I started working right away, so I had no more desire to study further.

— Mrs. Larysa, what are you dreaming about now?

— I lost my sight at the age of 31. When I had been able to see, I had completely different dreams and thoughts. I’d never thought about traveling somewhere and seeing interesting places. First came my studies, then my job, and my family because I got married at 19 and gave birth to my son at 20. And now I’m dreaming of traveling: I want to travel around Ukraine, see other cities, although it is much more difficult to do that than it would have been before. I also want to inform the society that there are people with disabilities among us and to explain how to behave with such people. I want other people to perceive us as equals.

— When you still had vision, how did you react to people with disabilities?

— Frankly speaking, I don’t remember. Maybe, I just didn’t pay attention to it.

— Do you think people around don’t pay attention to people with disabilities nowadays either?

— I don’t know about others, but when I am walking, everyone notices me, so I always emphasize that people with disabilities need to go out into society and make themselves known.

— When did you understand that it is necessary to tell others about oneself? What helped you to realize this?

— It took me a very long time to get to this point. Since I lost my sight as an adult, I had a difficult period of adaptation and struggle with myself. I would like to thank my family so much: my mother, who has always been with me and supported me, and my son, who put me back on my feet with his actions and words. The hardest thing for me was to take a white cane; it was unacceptable for me, and I was ashamed to walk with it. At first, I never went anywhere unaccompanied. Later, when I accepted the fact that I was blind and came to terms with it, I went to work, but I always had someone to accompany me to my job.

Later, I went to rehabilitation. Only there did I realize that a white cane is not just a means of orientation, but it is my safety and my independence. I realized that people pay attention to a white cane because then they see that a person with visual impairments is walking, and I so have certain rights. Since then, I started walking with a cane. Why should I depend on anyone? I am very grateful to Olesia Perepechenko, a visual impairment educator, who was my rehabilitation supervisor. Of course, I struggled with my relatives for a long time because they were worried how I, a blind person, would walk alone. One day, they woke up and I was gone. I had to go somewhere, and I decided that I would not ask anyone. I just got dressed, grabbed my cane, and left the house. Of course, it was difficult and scary, but I kept walking and didn’t stop. After all, Life goes on.

— It is still painful for Larysa Shapoval to remember how she lost her vision. After that everything in her life has become different… Her family helped her not to break down and not to lose her strength of mind. She continues her journey through the labyrinths of life, and a white cane accompanies her everywhere. The cane enables her to walk bravely and confidently.

— Now, before leaving home, I set myself up, motivate myself, encourage myself, and only then I go! People around me began to contact me, approach me, and ask me various questions like:

• What’s happened?
• and who let you go out alone?

Now I smile if I hear such questions, but earlier, I didn’t know what to say and how to refuse outside help. That is when I realized once again that we need to come out so that people can see that we can be independent. There are, of course, moments when you really need help, especially in unfamiliar places.

— Tell us in more detail about your first rehabilitation.

— That was specifically the rehabilitation led by Olesia Perepechenko. There I got acquainted with such sport as Nordic walking. Thanks to Nordic walking classes, I became able to walk on my own because when people are walking in front of you, you can hear them and follow them. It was a very cool feeling, because I was walking not like a blind person with a cane, but just by myself – quickly and confidently.

— Ms. Larysa, what do you do now? Where do you work?

— I work at Kryvyi Rih Iron Ore Plant. In August, THE CULTURAL AND PUBLIC CENTER SHELTER+ plans to organize a week of introduction to theater techniques. I am a student at the school of the Theater of the Oppressed [a theater method founded in Brazil by Augusto Boal in the 20th century with the purpose of creating a safe space for everyone to participate in the creative process, in discussing and solving socio-economic problems] from the public organization “The Theatre for Change.” Our organization wants to conduct a workshop on Forum theater [one of the techniques of the Theater of the oppressed], and we are working on this project.

— Please remember how you met with the public organization “The Theatre for Change?”

— It was in 2020. I took part in the “Active Citizens” project run by the public organization “The International School of Equal Opportunities.” During my studies, I learned about the forum theater, which made me very interested. I started looking for information and came across the NGO “The Theater for Change,” which was practicing forum theater in Ukraine. I was actively tracking its activities and learned that the community of jokers [a joker is a person who mediates between an actor and a spectator] had announced a call for applications to join the Theater of the Oppressed school. I was hesitating because I didn’t know how they would react to a totally blind participant, but I decided to try. At first, I had difficulties with the video presentation when filling out the application and thought it was not for me. But my desire to learn didn’t let me go, so I wrote to the organizers about this problem. They already knew that I was blind because I had tried to get to their online readings several times, and so the organizers adjusted to my needs. And now I am a student of the school at the public organization “The Theater for Change.”

— Also, Larysa Shapoval participates in the educational project for people with disabilities “Aspiring for More” from the international charity foundation “Help Us Help UA.” Tell us how you spend your free time?

— In my free time, I like cooking, walking out in parks, meeting friends, and reading books. Detectives are my favorite genre.

— What is your favorite book?

— “THE SECOND LIFE OF UWE” by Fredrik Backman. I’ve read it many times, and it’s really very cool.

— Favorite dish?

— “Lasagna.” I adore it.

— Social network or messenger that you use most often?

— Facebook and Telegram.

— Three words that describe you the best?

— Lively, joyful, positive.

— What would you like to advise or wish to people with disabilities?

— I would like to wish them to have friends, if not family, who would support them during their first steps because support is important, and not to lose their strength of spirit: to rise, to try, to fill their bumps because you can’t do without it, and never give up.

After all, disability is not a verdict; all you need is the will to live.

With these words, Larysa Shapoval concluded our conversation. I am very grateful to her for her frankness, courage, and optimism. By her own example, she shows that a person with disability can be active, creative, and useful to society. The main thing is to never doubt that you can do it! You can do it, because you are an invincible Ukrainian woman!

Prepared by Tamila Koval

 

“THE INVINCIBLE LADY” is a series of articles about Ukrainian women and girls that motivate, fascinate, and inspire.

This initiative is part of the project “Empowerment of Women and Girls with Disabilities by Strengthening their Involvement and Leadership in Communities,” which is being implemented by the National Assembly of People with Disabilities of Ukraine with the support from the UN Women Ukraine and the Women’s Peace and Humanitarian Fund.

About the UN Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF)

The UN Women’s Peace and Humanitarian Fund is a unified global financial mechanism designed exclusively to support the participation of women in peace and security building and humanitarian responses. Governed by a range of civil society, governments, and the UN actors, WPHF is a multi-partner trust fund that mobilizes urgently needed funding for local women-led organizations and works together with women on the frontlines to build lasting peace. WPHF has provided funding and supported capacity building for more than 500 local civil society organizations working with the “Women, Peace, and Security” agenda and implementing humanitarian activities in 28 crisis-affected countries.

This publication has been prepared with the financial support from the United Nations Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF), but the views and contents expressed herein do not necessarily represent the official endorsement or recognition of the United Nations.