Вони їдуть вже тридцять годин. І попереду ще дуже довга дорога. Автобус до польського кордону став капсулою виснаження, горя та ніжного милосердя. Вихователі обіймають переляканих дітей і шепочуть заспокійливі звуки.

Тут не час і не місце для слів. Бо немає слів, щоб описати божевілля, на яке перетворилося життя дітей із харківського спеціалізованого будинку дитини “Гіппократ”. Ці діти, від одного до трьох років, усі мають інвалідність, спричинену серйозними захворюваннями.

Перед автобусом був поїзд зі сходу на захід, а перед потягом – втеча в автівках через розбомблений Харків.

Поблизу падали снаряди, і їхній шум жахав дітей. Спроба дістатися на вокзал стала їхнім першим виходом за межі бомбосховища від початку російського вторгнення.

Харків розташований лише за 54 кілометри від російського кордону і став одним із перших місць вторгнення. Відтоді сотні тисяч його жителів втекли до сусідніх країн, більшість – до Польщі.

Ірина Мірошниченко, одна з молодих опікунок в автобусі, розповіла, що коли почалися обстріли, співробітникам довелося терміново ухвалити рішення: сховатися в підвалі центру або спробувати негайно виїхати.

У будь-якому випадку вони ризикували загинути або отримати серйозні травми.

Це була болісна дилема для людей, які ніколи не знали війни і для яких турбота про дітей – це щось на кшталт священної відповідальності.

Це видно з тієї турботи, з якою вони ставляться до своїх маленьких вихованців.

“Це дуже прикро. Це дуже, дуже погано. Нас бомблять з ранку до вечора. Ми весь цей час були в бомбосховищі. Ми були там з усіма дітьми, всі вони ховалися”, – розповіла Ірина.

Директор центру Валентина Шляхова ходить туди-сюди переповненим автобусом, заспокоюючи дітей і підбадьорюючи своїх співробітників.

У неї є донька з інвалідністю, яку вже евакуювали в безпечне місце. Ще одна старша донька з родиною також покинула Харків. Усі вони – серед 1,5 мільйонів людей, вимушених покинути свої домівки через рішення президента Путіна про вторгнення в Україну.

Валентина показує на двійко дітей, які невпинно плачуть.

“Ми самі втомилися, і діти втомилися. Чуєте, як поводяться діти? Їм теж хочеться спокою, тиші, затишку і тепла”, – каже вона.

За оцінками ЮНІСЕФ, 7,5 мільйона дітей в Україні перебувають під загрозою конфлікту і потребують невідкладної допомоги.

Під обстріли потрапили лікарні, вони обмежують роботу екстрених служб і дуже травмують молоде покоління. Пів мільйона дітей разом із сім’ями втекли з України.

Тиждень тому виконавча директорка ЮНІСЕФ Кетрін Рассел закликала поважати закони війни для захисту дітей.

“Ми знову закликаємо всі сторони захищати цивільне населення та цивільну інфраструктуру – і дотримуватися усіх юридичних і моральних зобов’язань, щоб діти не були на лінії вогню. Ми повинні захистити всіх дітей в Україні. Зараз. Їм потрібен мир”, – сказала вона.

За тиждень після її заяви Росія загострила конфлікт.

Для тих із нас, хто став свідками втечі біженців, найбільш вражаючою є величезна кількість дітей різного віку, які тікають.

Більшість подорожує з матерями. Усім чоловікам боєздатного віку наказали залишатися в країні – винятки роблять лише для тих, хто має медичні або професійні причини. Обов’язки війни витісняють родинні обов’язки.

Один із найпотужніших образів цієї війни – матері та опікуни, які терпляче захищають дітей у хаосі, який зруйнував їхнє спокійне життя.

Я запитав у директорки Валентини Шляхової, що для неї означають діти. Вона посміхнулася.

“Багато людей запитують мене, чому я це роблю. Двадцять років тому моє життя змінилося, і я взялася за цю роботу. Скажу вам так – я відчуваю, що я тут потрібна”, – каже вона.

Валентина не знає, коли вона чи діти зможуть повернутися в Україну і якою вони побачать країну, коли цей момент настане. Але вона буде з ними, що б не було попереду.

Джерело: https://www.bbc.com/ukrainian/features-60660625