24 лютого перші ракети прилетіли у двір його матері – навпроти вікон будинку Володимира і його сім’ї. У будинку батьків жили куми. Вікна були вирвані разом з рамами. На щастя, ніхто не постраждав. Сім’я вирішила перебратися подалі від Східного району – ближче до заводу.

Спочатку російська армія довго не могла пробити захист ЗСУ, тому стріляла по місту “Градами” і чим могли. Володимир каже, що “програма звільнення російського населення” вдалася” – їх звільнили від усього: житла, рідних, близьких, знайомих.

Люди просто збивалися в купу

Спочатку сім’я тулилася у двокімнатній квартирі на другому поверсі – Володимир, його мати, дружина, син і брат дружини. Вночі відкривали вікна, щоб їх не вибило ударною хвилею, вдень ховалися. За водою під обстрілами бігали на Азовсталь.

“Їжі не було, поки не потрапили в реабілітаційний центр поруч з нами. Випадково побачили, що з сусіднього будинку тягнуть крупи. Магазини були вже всі розбиті та розграбовані, а їсти хочеться всім. Ми туди пішли та крупи взяли”, – розповів Володимир.

Під час другого походу перевірили підвал. А там бабуся і троє неходячих інвалідів. Ще дівчинка і чоловік – з посіченими осколками ногами. Їжі у них не було. Сім’я Володимира їх почала опікати.

Потім назбирали яблук і в гаражах в інших людей взяли памперси – віднесли туди, де були сім’ї з маленькими дітьми. Все було розбито – з землі стирчали міни, снаряди “Градів” – які не розірвалися. Біля їхнього будинку теж впала ракета і не розірвалася – обходили її стороною.

Людей ховали просто у дворах, на вулицях. По всіх вулицях в місті повно могил. Копали самі, під обстрілами. Часом втрачали людей під час поховання.

“Жінку поховали, поверталися назад і снайпер просто вистрілив у спину людині з лопатою. Ми його навіть поховати не змогли. Загорнули в ковдру, поклали на лавку, а тільки відійшли – росіяни потрапили прямо по ньому”, – розповідає Володимир.

Коли ховатися стало ніде, вони зрозуміли, що потрібно евакуюватися. До їхнього будинку під’їхав танк і почався обстріл. Шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий і десятий поверхи просто опустили на їх притулок. Якби плити не були приварені – їх би накрило. А так вони встигли вискочити-діти, люди старшого віку.

Евакуація в Росію

Володимир розповів, що перша спроба виїхати була 26 або 28 березня. Але машину рознесли на шматки одним попаданням. Ще біля однієї – вибухнула бомба. Більше машин не було ні в кого.

Володимир каже, що вибору, куди евакуюватися у них не було. І якби могли – в Росію точно не поїхали б. ЗСУ їх випустили, а окупанти їх прийняли. А далі почалася перевірка – паспорти, мобільних, питання про зв’язки з ЗСУ, чи допомагали армії, як ставляться до Росії.

“Знайомих з тероборони перевіряли ще сильніше. Всі імейли, повідомлення. Нас роздягали, перевіряли на шрами, на ремені, на удари, на синці від прикладів. У якийсь момент я подумав, що, напевно, вже не виживемо”, – розповів Володимир.

У його телефоні знайшли ролик про похорон Путіна з красивою мелодією – надіслали родичі із Західної України. Почали випитувати, звідки. На що Володимир сказав, що не знає, інтернету у нього давно не було. Перевірили, що ролик надіслали 2 числа, коли інтернету вже не було. Тому видалити його або заховати було неможливо – це його і врятувало.

Фільтрацій було кілька. Перша – на околицях Маріуполя (на Комсомольському бульварі), друга – в Коске (за містом). У селищі Виноградне був блокпост, де роздягали всіх, навіть людей похилого віку. Як пояснювали окупанти, у них була інформація, що люди похилого віку на собі вивозять золото.

За словами Володимира, сильно грубого поводження не було – там було багато журналістів, робили все на камеру. Мовляв, подивіться, як ми зустрічаємо. Просили сказати щось хороше про російську армію.

“Ви нормальні взагалі? Що ви курите?”- сказав їм Володимир і від нього відстали.

Далі їх відправили в Безіменне. Там знову була перевірка, і в Докучаєвську знову була фільтрація і перевірка – родичі, телефони. Перед ними отруїли чимось весь табір – людей рвало чимось зеленим. І в групі Володимира історія повторилася. Сказали, що вода неякісна, готували їжу на технічній.

Далі всіх відправили в Росію. У кого були гроші, то змогли самі пересуватися. У кого не було-повинні були пройти реєстрацію, щоб їм взяли квитки. І багато в чому все залежало від людей. Якщо волонтери допомагали знайти канали, то пощастило.

Володимир з родиною випадково виїхав до Пітера і там познайомився з волонтерами, які допомогли. Вони відвезли українців до кордону з Естонією. І всі дні, поки вирішувалися питання з квитками – не залишали сім’ю Володимира і в усьому допомагали.

Моторошні табори та перевірки

Після фільтрації прямих квитків вони не могли нікуди дістати. 3 квітня вони потрапили на першу фільтрацію, а 8-го все ще не могли вибратися з Докучаєвська. Люди жили в моторошних умовах, туалетів не було – ходили просто в яму.

Води теж не було – ні руки вимити, ні вмитися. А у Володимира син має інвалідність, у мами – перелом шийки стегна і застуда. А їх в Докучаєвську поселили в клубі – спали на бетоні, піаніно і столах.

Там же розмістили дітей з реабілітаційного центру. Дітей просто вивезли з Маріуполя без документів і кудись відправили, щоб ніхто не знав і не забрав. В основному це були діти-сироти або діти, чиї батьки позбавлені прав. Але часом розділяли дітей з батьками та забирали, знайти потім просто неможливо.

З Докучаєвська Володимир з сім’єю автобусом доїхав до Таганрога, а там їх забрав родич і відвіз на вокзал. Звідти вони змогли взяти квитки та доїхати до Ростова, з Ростова в Курськ.

У Нарві, на кордоні з Естонією, теж була перевірка – телефони та багато питань. Запитували, чи не збираються вони повертатися. Володимир його перепитав: “Куди? У підвал? Так і підвалу немає, ви його зрівняли”.

Зараз Володимир планує шукати роботу і йому вже навіть все одно в якій країні. Є досвід монтажника, зварювальника. Каже, що хотів би повернутися – поховати своїх по-людськи. Якби дозволяли зір і вік – взяв би в руки автомат.

Джерело