До рівня інклюзії Великобританії нам ще тягнутись і боротись – інтервʼю паралімпійки Світлани Трифонової

До рівня інклюзії Великобританії нам ще тягнутись і боротись – інтервʼю паралімпійки Світлани Трифонової
23 Червня 2023
Друкувати цю новину

Світлана Трифонова – відома українська паралімпійська лижниця та заслужена майстриня спорту України з лижних гонок, родом з Кривого Рогу, мати двох дітей. Під час війни Світлана досить несподівано для себе опинилась у Великобританії, хоча спочатку виїжджати не збиралась взагалі – вдома все рідне, все своє, все знайоме. Утім, події розгортались дедалі гірше тому задля безпеки своїх дітей Світлана прийняла рішення рятувати родину. Перші кроки в новій країні стали нелегким викликом, утім жінці пощастило знайти справжніх друзів і велику щиру підтримку.

Як ви наважились виїхати? Чи одразу планували в Англію?

Ніхто такого не планував. Коли я виїжджала, я навіть медалі свої не взяла параолімпійські. У мене було таке знецінення всього – а навіщо це брати, а чим воно мені допоможе. Ми живемо біля Вишневого під Києвом, тому кожен вибух ми чули. Коли в Василькові нафтобазу підривали, ми і чули все, і дим бачили.

Ми збирались дня три, готовили перекус на дорогу, складали тривожні валізи, а їхати не хотіли взагалі. А коли пішли бої в Бородянці, на Житомирській трасі, я розуміла, що залишився один вільний напрямок – Одеська траса, і якщо її перекриють, то ми опинимось в окупації і виїхати не зможемо. А я одна людина в сімʼі, що водить машину, тому на мені була відповідальність більша. Того ранку вибухи були особливо сильні, тому ми наважились – поїхали на Ужгород.

Чи вдалось вам знайти адаптоване житло на Західній Україні? Адже тоді була паніка і дефіцит житла?

Звісно житло було знайти складно, тим більше з підйомниками. Тому ми оселились на третьому поверсі без ліфта. Перший тиждень я взагалі не виходила, тому що була робота і я коментувала Паралімпійські зимові ігри в березні минулого року. Ми все облаштували в кімнаті так, щоби на випуск новин та трансляцію можна було зробити фон для кадру. Оскільки була різниця в часі, то я піднімалась о третій ночі і працювала три-чотири години, а ввечорі ще готувала випуск новин. І це звісно відволікало від усього цього жаху. Потім я почала виходити, і мій старший син піднімав мене на третій поверх – спершу на візку, а потім просто брав на руки і ніс.

 

У вас вже дорослий син. Чи не було проблем на кордоні?

Йому на той момент було 19 років, і на кордоні спочатку його не пропускали як супроводжуючого. Але дуже вчасно прийшла поправка до законів. Тоді люди почали виїжджати з України, але на початку і їх просто завертали. І ці поправки добре спрацювали, тому ми на законних правах виїхали.

Ви одразу поїхали до Англії?

Збирались виїжджати максимум до Польщі, тому що там були родичі на заробітках. Думали перебути у них та й поїхати додому. Але тут мені запропонували поїхати до Англії. Жінка-англічанка, що сама користується кріслом колісним, звернулась в нашу організацію і написала, що має адаптований будинок і хоче прийняти у себе українську родину, де є хтось на візку.

Я тоді в Англію і не хотіла зовсім. Я задумувалась про Італію, Іспанію, чула, що наші поїхали в Німеччину і влаштувались добре. Але звісно ми ще й думали про мову, якою доведеться розмовляти в новій країні. Я знаю трішки англійську, хоча нічого не знала про саму Англію. Я відвідала двадцять з чимось країн через спортивну діяльність, і я була до того в Англії, тому як країну проживання чи для туризму її ніколи не розглядала. Я вагалась довго, але нарешті наважились сконтактувати з цією жінкою. У нас завʼязалась переписка, і я відчула, що людина дуже чуйна і турботлива. Вона хвилювалась, намагалась якнайшвидше нас витягти з України, ставила питання щодо тонкощів питань з інвалідності. Ми познайомились з її чоловіком і сином, побачили, що це дуже приємні люди. І ми вирішили спробувати.

Ви їхали до Великобританії машиною?

Я хотіла машиною, навіть на останні гроші підготувала її перед дорогою. Але порадились і вирішили, що машина принесе лише складнощі – в Англії важко звикати до керма та їзди через лівосторонній рух, складна процедура з легалізацією водійського посвідчення, а стреса у нас і без того вистачало.Тому ми виїхали з України до Словаччини і потім на літаку до Англії.

 

Як вас зустріла Великобританія?

Не один день пройшов, поки ми звикли, що ми десь, а не вдома. Бувало, що прокидалась вночі і намагалась зрозуміти де ми. Всі думають, що я в Лондоні живу. Я живу в селі. Маленьке, гарне і чисте, до Лондона годину їхати електричкою. До речі в поїзд тебе обов’язково садять і зустрічають робітники залізниці, навіть якщо ви прибули в останні хвилини перед поїздом. Хоча там вагони невисокі і можна і самій заїхати, але у них правила, що мають допомагати з посадкою. Тобто ти їздиш, як попелюшка в кареті!

Що вас вразило у Великобританії?

Я не могла звикнути спершу – приходиш о 9-й ранку в магазин, а там вже люди на візках закупились і виїжджають. На вулицях дуже багато людей на візках, маломобільних та людей похилого віку. Люди старшого віку, люди з ДЦП, з великою вагою, вони на електровізках пересуваються. І люди різної фізичної активності, хтось слабкіший, хтось сильніший, обов’язково виходять з родинами чи друзями на свята, на концерти. Вони відпочивають, гуляють в парках, в кафе, в магазинах, в спортивних клубах. Куди ви не підете – вони всюди. Я вважаю, що ось це і є повноцінне життя.

Англічани звикли до цього, вони не звертають увагу на людей з інвалідністю, якого кольору шкіра, якого зросту людина. Це, про шо ми говоримо ці роки і що виборюємо – толерантність. І це та толерантність, яка не на папері, а яка в них вже в крові.

Як тут взагалі відносяться до українців?

Відношення до українців тут неймовірне. Коли ти кажеш, що ти з Україні, всі одразу вибачаються, співчувають, намагаються допомогти, знаходять роботу. Я і досі дивуюсь наскільки привітно англійці зустрічають українців. Одразу намагаються допомогти, підказати, піклуються за дітей наших, дуже хвилюються.

 

Для українців є пільги, волонтери?

Британська віза за програмою допомоги українцям передбачає, що нам дають проживання на три роки, де українці отримують всі необхідні права, як звичайні англічани. Тобто нас ставлять на рівні з англічанами. Що сюди входить? Надання виплат, якщо людина не працює, право на безкоштовне навчання в школі, коледжі, медичне обслуговування і працевлаштування. Для порівняння, перед тим, як почали заїжджати українці, у них був поток мігрантів афганців, але такі пільги і права їм не надавали, лише надали можливість перебувати в країні.

Волонтери також допомагають – організовують івенти для українців, привозять речі і одяг. Наша хозяйка брала для нас одяг у знайомих і магазині, це гарний місцевий бренд. Вони нам привезли цілу коробку одягу, ще і досі носимо. Люди тут приносять непотрібні речі в спеціальні магазини типу нашого секонд хенду. Ці речі чистять, відсортовують і за невелику ціну продають, а гроші знову таки ідуть на благодійність. І речі там дуже гарної якості і в гарному стані.

Також тут багато груп організовано в месенджерах, де допомагають з будь-яких питань. Ці групи є в кожному місті і більшість з них започаткували саме українці, які тут вже живуть кілька років. Вони дають свої поради як краще поступити в цій чи іншій ситуації.

Тобто українські біженці, що виїхали до Великобританії, живуть в прийомних родинах у так званих спонсорів. Наскільки це важко?

Відгуки різні, адже як англічани різні люди, так і українці. Звісно враження у всіх різні. Але в більшості у всіх дуже подібні відгуки – всі дивуються як люди відкрили свої хати, впустили чужих людей, в більшості без знання англійської мови. І впустили не на кілька днів, а на багато місяців. Це я зараз маю на увазі англійців, що по програмі для українців виступили так званими спонсорами, тобто взяли до себе додому українські родини і допомагали їм. І українці приїжджають різні – і зі своїми тараканами в голові, і зі своєю бідою, у кого хандра, у кого депресія, втома. І в новій країні у наших біженців свої виклики, тут далеко не “все в шоколаді” – і роботу треба знайти, і навчитися мови, і жити не вдома. Кому подобається жити у чужих людей? Звісно кожен хоче спати в своєму ліжку і  жити за своїм графіком, хочу відпочиваю, хочу не відпочиваю і таке інше.

Але ми до нашої англійської родини адаптувались дуже швидко! Вони допомагали нам, просували навчання дітей, давали свою машину в користування. Ми дуже швидко подали всі документи, зареєструвалися у лікаря, в джоб-центрі, і подали на підтвердження статуса інвалідності.

 

Скільки часу відбувається підтвердження інвалідності у Великобританії?

Очікування підтвердження статусу і відсотку інвалідності у нас забрало часу трохи більше чотирьох місяців. Вони самі зазвичай вказують, що ця процедура може зайняти до півроку. Але очікування не таке важке, адже з моменту звернення і оформлення вони нараховують виплати, і після підтвердження інвалідності виплачують всю сумму, нараховану за місяці очікування.

 

Чи потрібно проходити лікарську комісію?

Процедура у Великобританії інша. Спочатку пишеш заяву і відсилаєш в організацію, яка цим займається. Вони беруть ці дані в розробку і через деякий час ти отримуєш пакет документів –  брошуру на 40 сторінок і окрему брошуру, яка пояснює як і що відмічати, роз’яснення до кожного пункта. Але там все зрозуміло і без пояснень, адже написано доступною простою мовою і великим шрифтом. В цій брошурі треба відповісти на запитання: в якій фізичній і когнітивній формі на сьогоднішній день є людина, як порушення проявляються в побуті, чи може людина самостійно одягати верхній одяг, чи може взутися, помитись під душем та таке інше. Все це на англійській мові, але дуже легко заповнювати. Також треба вказати чи заповнює цей документ людина сама, чи їй допомагають. Ми з нашою хазяйкою сіли і це все заповнили. Потім цю брошуру надсилаєш на комісію і вони розглядають. Як я вже казала, нашу заявку розглянули за 4 місяці.

Потім вони присилають на аркуші твій персональний номер по статусу інвалідності, а такої карточки, як посвідчення в Україні або в Європі, у них не видається. До речі, на автомобілях у них немає знака, що за кермом людина з інвалідністю. У них є так званий “блу бейдж”, це така блакитна картка розміром з одну шосту від А4. І якщо ви паркуєтесь там, де є місця для людей з інвалідністю, цю картку ви кладете на лобове скло. Якщо ви забули її покласти, то на лобовому склі ви знайдете в гарному конвертику штраф, і відмінити його не можна. Наприклад, наша хазяйка паркувала бус, обладнаний підйомником, і забула покласти таку карточку. Нікому не було цікаво, що є підйомник чи ще щось – поки ми ходили, нам виписали штраф.

Чи дають ТЗР?

Я цим питанням не займалась і не повністю зрозуміла процедуру. Держава надає візки безкоштовно, але є моменти. Наша хозяйка собі брала інвалідний візок і розповідала як це робиться в Англії. Як я зрозуміла, там по тендеру закупляються візки у певного виробника і потім на певну суму можна собі замовити візок. Але якщо потрібний візок іншої фірми або з додатковими частинами, то треба доплачувати самостійно, якщо ця сума перевищує ту, яку забезпечує держава. Наприклад, наша хазяйка собі замовила візок меншої ширини під свої потреби і має доплатити дві чи три тисячі фунтів.

 

Який розмір виплат для українців?

Немає однієї цифри. Я цікавилась у знайомих – у всіх по-різному.  На дорослих дають приблизно 260-280 фунтів. На дітей дають більше, залежить від віку – понад 300 фунтів. Знайомі кажуть, що цих виплат на дітей цілком вистачає на прожиття на перших порах. По інвалідності виплати можуть бути від 300 фунтів до 1000 в залежності від ступеня інвалідності, якщо я не помиляюсь.

Як ви звикли до англійської мови?

Мовного бар’єру тут не існує! Якщо ти комусь кажеш, що “ой, моя англійська не дуже добра”, ніхто тобї цим не дорікне. Тобі скажуть: “Ні, у вас гарна мова! Ваша англійська краща ніж моя українська” (прим. – сміється).

 

Матеріал створений за підтримки EnableMe Ukraine

  Категорія: