ЄС є панацеєю для виходу з комуністичної інфекції

22 Жовтня 2014 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

16 років тому виграв вибори до Верховної Ради України. Пам’ятаю мій перший день в Києві. Я під’їхав на інвалідному візку до головного входу Верховної Ради. Міліція, що охороняла, закрила двері перед самим носом. Питалися, куди хочу дістатися? Казали відійти. Я показав депутатське посвідчення. Але їх це не переконало. Мене надалі не впускали. “Це неможливо”, – казали міліціонери. “Зачекайте, ми повинні з’ясувати, – врешті почув я від охорони. Міліціонери дзвонили до начальника охорони із запитаннями – що мають робити? Бо тут якийсь інвалід на візку каже, що він – депутат. І були дуже здивовані, коли, врешті, мусили мене пропустити до Верховної Ради. То була типова пострадянська поведінка. В осіб з інвалідністю не було жодних прав. А тут, раптом, – депутат в інвалідному візку! Це не могло поміститися в їхніх головах. Але так реагувала не лише міліція. Для пострадянської української влади я, як інвалід, не існував, як депутат…

З Валерієм Сушкевичем, членом українського парламенту, розмовляв Andrzej Klimczak. 

Чи Ви пам’ятаєте початок Вашої діяльності на користь найбільш потребуючих – осіб з інвалідністю (неповносправних), пенсіонерів?

Повинен цей час поділити на два етапи. Будучи молодим, 20-ти річним чоловіком, я займався спортом для осіб з інвалідністю, а також діяльністю в організаціях осіб з інвалідністю у Дніпропетровську. Тоді я був членом спортивного клубу «Оптиміст». Сама назва клубу була знаковою. Адже в ті часи було складно бути інвалідові оптимістом. Починав щораз більше відчувати потребу зробити щось корисне для людей з інвалідністю і для людей, які знаходилися в складних життєвих ситуаціях. Досить швидко зрозумів, щоб чогось досягти, потрібно мати вплив на владу. Однак, панував радянський режим. Інвалідів для влади не існувало. У колишньому режимі намагались уникнути осіб з інвалідністю, тому що таку «красиву» систему не могли засліпити злидні і бідність, хоча вони дійсно існували. Почав контактувати з владою Дніпропетровська. Це була надзвичайно складна область для такої діяльності. Велика кількість військових баз, ракетних установок – в тому числі найстратегічніших – атомних. Все існувало за військовими законами (правилами). Пробитися з питаннями інвалідності було справою нереальною. Але я не здавався. Ставало зрозумілим – щоб досягнути успіху потрібно мати вплив на обласну раду в Дніпропетровську. Результат моєї невтомної праці прийшов згодом, через кілька років.

Першу пропозицію взяти участь у виборах до обласної ради отримав в 1996 році. Була це незвичайна ситуація – людина в інвалідному візку змагалася у політичних виборах. Такого ще в Радянському Союзі не було, як і не було в посткомуністичній Україні. Мене переконували, щоб я заспокоївся, що перемогти не маю шансу. Однак я ризикнув. Моєю виборчою командою на той час було лише 3 особи. З обладнання був старий фотоапарат. У нас не було навіть друкарської машинки для друкування листівок. Але люди швидко зрозуміли, що є людина, яка, незважаючи на інвалідність, бере участь у виборах. На здивування багатьох опонентів увійшов у другий тур виборів разом із заступником мера Дніпропетровська. Врешті, я переміг і став депутатом Дніпропетровської обласної ради.

Я почав писати проєкти рішень і ухвал, пов’язаних зі змінами життя людей з обмеженими можливостями. Я терпляче пояснював усім, що потрібно щось змінювати у їхньому житті. Врешті, відважився подати перший проєкт рішення обласної ради про соціальний захист осіб з інвалідністю. Мене прогнали. Не відступав. Нарешті вдалося частково і 2/3 мого рішення було проголосовано.

16 років тому виграв вибори до Верховної Ради України. Пам’ятаю мій перший день в Києві. Я під’їхав на інвалідному візку до головного входу Верховної Ради. Міліція, що охороняла, закрила двері перед самим носом. Питалися, куди хочу дістатися? Казали відійти. Я показав депутатське посвідчення. Але їх це не переконало. Мене надалі не впускали.

–        Це неможливо – казали міліціонери. Зачекайте, ми повинні з’ясувати – врешті почув я від охорони.

Міліціонери дзвонили до начальника охорони із запитаннями – що мають робити? Бо тут якийсь інвалід на візку каже, що він депутат. І були дуже здивовані, коли, врешті, мусили мене пропустити до Верховної Ради. То була типова пострадянська поведінка. В осіб з інвалідністю не було жодних прав. А тут, раптом, депутат в інвалідному візку! Це не могло поміститися в їхніх головах. Але так реагувала не лише міліція. Для пострадянської української влади я, як інвалід, не існував, як депутат…

Сьогодні, після 16 років безперервної роботи в парламенті мене впізнають скрізь. Навіть якщо часом зупиняє ДАІ, то поки встигну витягти документи, кажуть їхати далі, бажаючи щасливої дороги. Така популярність є не лише завдяки моїй діяльності як політика, але також і завдяки спортивним досягненням і діяльності в організаціях людей з інвалідністю. Також я був дворазовим чемпіоном СРСР по плаванню, а це також дає популярність. Практично, з початку роботи в Парламенті я є головою Комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та осіб з інвалідністю.

Чи Ви діяли керуючись якимось власним баченням законодавчих змін та практичних заходів і прийнятих рішень, чи також брали за зразок якусь закордонну модель?

Знову потрібно розділити мою діяльність політичну від громадської, хоча в результаті ці дві діяльності між собою нероздільно пов’язані. Початки в парламенті не були легкими.

Пострадянське бачення проблеми – соціальна ізоляція осіб з інвалідністю. Проблеми були в усьому. Тоді не можна було собі взагалі уявити терміну доступності усіх об’єктів для осіб з інвалідністю. Я почав відвідувати багато країн. Тоді я пізнав багато речей. Серед інших була і Польща. Спостерігав за усім, що було пов’язано з інвалідністю – від дорожніх знаків до допоміжних пристроїв та засобів пересування, забезпечення доступності до транспорту, державних установ, громадських закладів чи закладів культури. Але з’ясувалося, що в основі були Права людини. Потрібно було починати від того, щоб створити в Україні систему, яка гарантуватиме особі з інвалідністю права людини.

Права і соціальний захист, які були б однакові для усіх – справних і неповносправних. Вивчав європейське законодавство. Разом з моїми колегами спостерігали за еволюцією прав людини в Польщі після того, як наш сусід спочатку подав заявку, а потім став повноправним членом Євросоюзу. Ми із заздрістю спостерігали, як цей процес пробігав у Польщі без усяких стресів. Польща завжди була ближчою до Європейських вирішень, ніж Україна. Навіть соціалізм у Польщі був лагідніший, аніж у нас. Ми приглядалися до діяльності Польського фонду соціального захисту осіб з інвалідністю. Багато чого запозичили. Коли писав проєкти чергових соціальних законів, часто користувався польським досвідом. Але не лише польським, але і інших країн Європи.

Україна підписала угоду про асоціацію з Євросоюзом. Чи в зв’язку з тим Ви вбачаєте в майбутньому можливість покращення життя пенсіонерів, ветеранів і осіб з інвалідністю?

Звичайно, підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС відкриває новий розділ і створює ширші можливості щодо поліпшення долі людей з інвалідністю в Україні. Зрештою, ці можливості будуть більші і для усіх громадян моєї країни. Впродовж останніх трьох років я працював в Раді Європи, вивчав європейські механізми. Саме тому я переконаний, що асоціація України з ЄС, є головними ліками від комуністичної інфекції.

Як і більшість українців, висловлююся за користь такого рішення. Разом з моїми співвітчизниками я був на Майдані. Це було нашою Європейською заявою – оплаченою жертвами прекрасних людей, які загинули лише тому, що вони хотіли бути вільними і жити з гідністю – так само, як решта Європи.

Війна. З однаковою силою породжується зло як і добро. Зростає велика кількість осіб з інвалідністю. Як їм допомогти?

Я бачив війну зблизька. Смерті і каліцтво. Бував в госпіталях, де лікувалися поранені. Зустрічався з їхніми матерями, дружинами, нареченими. Щодня кількість поранених збільшується.

Коли розпочалася агресія Росії, на території бойових дій знаходилося багато осіб з інвалідністю. Коли починалися бомбардування та артилерійські обстріли, вони не могли утікати – прикуті до ліжок, до інвалідних візків, часто незрячі. То був жах. Чекати на смерть, коли усі хто могли утікали подалі від вибухів. Ми їздили в ці регіони і допомагали евакуйовувати неповносправних. Їх було кілька тисяч. Розташовували їх переважно в Одеській і Миколаївській областях. Це правда, що війна породжує зло так само як і добро. Це добро було помітно по наших волонтерах, які не зважали на те, що і самі могли загинути – рятували тих, які не могли себе врятувати під вогнем терористів.

З часу Майдану написав кілька законопроєктів, котрі мають служити соціальному захисту потерпілим під час протестних акцій в Києві, а зараз на війні. Частина цих законів вже підписані Президентом. Решта чекають на голосування у парламенті, який на даний час, фактично, не працює до часу виборів.

Якщо вже мова йде про війну, то я хочу висловити вдячність за те, як нас підтримує Польща. З повагою схиляю голову перед вашою державою та її народом. Тим більше, що Польщу провокували і далі провокують змінити ставлення до України. Проте Польща серед інших країн Європи найбільше розуміє імперську небезпеку посткомуністичної Росії, яка може також загрожувати і їй, як і решті континенту.

Математик і програміст – як Ви, то зазвичай особи прагматичні. Чи ці спеціальності допомагають у діяльності на користь осіб з інвалідністю і інших осіб, які потребують підтримки?

Не люблю, коли хтось вважає мене прагматиком, хоча сам розумію вчинки прагматиків.

Я ніколи не був прагматиком, скоріше був ідеалістом. Попри те я і надалі математик, і повинен сказати, що цій науці багато завдячую. Що математика мені дає? Системний підхід до проблем і можливості їхнього швидкого аналізу. Математик може виконувати будь-яку роботу: бути художником, політиком, економістом чи спортсменом. Математика допомогла мені також і в спорті. Від часу, коли окрім депутатського мандату обіймав посаду президента Паралімпійського комітету, Україна з 44 місця в світі зараз займає третє місце з огляду на паралімпійські перемоги осіб з інвалідністю. Ми розробили найкращу в Європі систему підтримки паралімпійського спорту. Жодна країна не побила нашого рекорду і не здобула таку кількість спортивних результатів продовж неповних 10 років.

Про Вас можна сказати що Ви «людина оркестр». Чи Ви поєднуєте діяльність політичну, соціальну (гуманітарну) присутністю в кількох асоціаціях (громадських організаціях), очолення Парламентського Комітету, очолення Національної Асамблеї осіб з інвалідністю і паралімпійського комітету. Як Ви поєднуєте ці обов’язки?

Мені здається, що визначення «людина оркестр» більше би підходило до мене, якби я був молодий і більш сильнішим. Зараз маю вже 60 років на шиї і почуття, що робота дається щораз важче. Можливо це здається тому, що усвідомлюю, що коло мене багато вороже налаштованих осіб. Додається трагічна ситуація в Україні. Це пригнічує. Але тим більше надихає і спонукає до діяльності, адже від моєї роботи залежать долі багатьох людей, які самі собі допомогти не можуть.

Коли ще активно займався спортом, були пропозиції стати міністром. Багато людей з мого оточення, однак, вважало, що це було би зрадою тих, хто на мене розраховували. Я залишився у Парламенті (Верховній Раді), який, на мою думку, гармонізує діяльність усіх державних інституцій. З цього місця міг і надалі можу бути найбільш результативним.

Якось натрапив на українську газету «Без бар’єрів» – газета для тих, хто зіткнувся з інвалідністю. Назва говорить, що скерована вона на осіб справних. На першій сторінці бачив Ваш портрет. Чи і тут ви порушуєте полеміку на шпальтах газети?

Завдяки таким медіа намагаюся достукатись до свідомості суспільства. Звертаюся до людської свідомості, коли люди з інвалідністю переживають дискримінацію. Приношу усвідомлення тим, хто приймає рішення за долі громадян. Свідомість влади є похідною свідомості суспільства. Хто може з цього рівня краще переконати політиків і суспільство, як не особа, що сама має інвалідність!?

Усе це має служити розширення світу особам, які не бачать, не чують, не можуть пересуватися. Газета – це для мене інструмент (знаряддя) для подолання бар’єрів.

В Євросоюзі щораз частіше зустрічається міжнародні проєкти для осіб, які вимагають особливої уваги. Чи Ви плануєте також таку діяльність?

Багато таких проєктів ми вже реалізували. Зараз маємо плани поширення такої міжнародної співпраці. Хочемо співпрацювати з Польщею. Зараз в Україні ситуація несприятлива для такої діяльності. Однак ми не здаємося. Якраз готуємо проєкт-пропозицію для польської сторони, який міг би створити сильний міжнародний паралімпійський центр. З українського боку триває розбудова центру зимових видів спорту для осіб з інвалідністю, за 3 кілометри від границі з Польщею. Це дає можливість для майбутньої тісної співпраці.

Дотепер наші плани вдавалися. Вдавалося навіть те, що виглядало неможливим. Навіть зараз в Криму наш паралімпійський центр є інституцією, керованою з України. Ми єдині! Коли бачу безбар’єрну для осіб з інвалідністю будівлю, коли бачу осіб з інвалідністю рухово справних – огортає мене радість, що вдалося продовж моєї 16-річної роботи в парламенті здолати перешкоди, які багатьом людям допомогли у їхньому нелегкому житті.

На інтернет-сторінках, присвячених Вашій особі можна знайти інформацію про Ваші захоплення (хобі) – риболовля і спорт. Коли знаходите час на цю приємність?

Час на приємності мав колись. Колись був двократним чемпіоном Радянського Союзу в плаванні. Зайняв 6-те місце в Європі. Був чемпіоном України в піднятті штанги лежачи. Чемпіоном по стрільбі.

Найбільшим моїм хобі було рибальство. Рибалив в Україні і поза її межами. Мій найбільший успіх – коли я зловив триметрового марліна. Боровся з ним понад 40 хвилин. Був тоді такий щасливий, як герой оповідання Хемінгуея.

Рибальство – це не лише оповідання – це філософія. Однак давно не рибалив. Ситуація в Україні приємностей не дозволяє. Мушу бути з людьми. Маю надію, що Бог дасть мені ще сили, щоб надалі допомагати тим, хто цього чекає.

Джерело: http://www.kuriergalicyjski.com/images/archiwum/kg/2014_19_215.pdf

Переклад з польської: Ярослав Грибальський, Наталя Гарач