Усі ми маємо свої мрії і цілі. Для когось це стрибнути з парашутом, для когось піднятись на найвищу вершину світу, а для когось це створити щось неповторне і чарівне. Але не всі ми здатні дійти до кінця свого шляху. Часто ми зупиняємося, коли наштовхуємось на перешкоди, або коли у нас з’являються сумніви.
Тож, шановний читачу, ти напевно вже здогадався, що сьогодні історія про розвиток таланту та здійснення мрій, навіть, коли ти живеш в країні, де триває війна і постійно прокидаєшся від звуків вибухів. З початку повномасштабного вторгнення Кривий ріг зазнає численних ракетних ударів, від яких постраждало вже багато населення. Але, тут, незважаючи на війну, досі проживає ще одна неймовірна дівчина Поліна, яка безмежно любить свою батьківщину і залишається в Україні, щоб наближати перемогу своїм талантом. Талант – це також зброя, якщо його розвивати і вдосконалювати. Вона народилася з порушеннями опорно-рухового апарату, однак не боїться труднощів і знаходить усюди підказки та вірить в те, що все можливо. Щож, давайте знайомитись:

Всім привіт. Я Поліна Лівшиць, мені 31. З дитинства я захоплювалась кіно і не уявляла себе без книжок. Одразу починала читати дорослу літературу, чомусь книжки з ілюстраціями були мені не дуже цікаві. А тепер я письменниця-початківиця маю свої книжки, творчі доробки. Окрім того, я працюю в кіно, пишу сценарії.

— Коли ви почали писати дитячі казки та оповідання?

Напевно я почала складати казки з шести/семи років, мама записувала їх, тоді я ще не вміла писати, бо запізно пішла до школи через хворобу. Першою була казка про маленьку ластівку. У 8 років я вже записувала свої твори сама, а в 11 – вийшла моя збірка «Кришталевий дзвоник».

— Розкажіть, як з’явилась ваша перша збірка?

Я брала участь в одному із конкурсів для дітей з інвалідністю і отримала перше місце. Під час конкурсу, я познайомилась з вже, на жаль, покійним Анатолієм Ліпницьким – редактором місцевого журналу-альманаху «Саксагань». Він був головою комісії членів журі і йому сподобався мій твір. Пан Анатолій попросив інші роботи, почитав їх і запропонував мені видати збірку. Ми довго сперечались, якою ж буде її назва? Адже було дуже багато пропозицій, проте я наполягла на варіанті «Кришталевий дзвоник».

— В яких дитячих літературних конкурсах ви брали участь?

— Коли я навчалась в школі, то часто брала участь в різних дитячих конкурсах і фестивалях. Зокрема, я отримувала призові місця на міжнародному фестивалі «Ластівка», а ще кожного року брала участь в дуже популярному конкурсі «Собори наших душ», напевно зараз він теж існує.

— Де ви навчалися після школи?

Після закінчення школи мені довелось зробити перерву на рік, оскільки я хворіла. Після того, я склала ЗНО і вступила до Криворізького державного педагогічного університету й закінчила бакалавра на заочній формі навчання. Проте за спеціальністю я не працювала, бо не бачила перспектив. Вступати до КДПУ – це був вимушений вибір, як мені тоді здавалось, я не зможу здобути іншу професію через свою інвалідність.

— Розкажіть про міжнародний конкурс «Коронація слова». З чого все починалось?

Це була дитяча казка. Я проілюструвала її і подала на конкурс «Молода коронація слова». Тепер я не подаю свої роботи тому, що бути експерткою значно цікавіше. Хоч, я не отримала ніякої нагороди, але мені здається, що там я здобула на багато більше – можливість навчатись в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Я вступила на магістратуру напрям літературна творчість на очну форму навчання, оскільки там є всі умови для людей з інвалідністю і можна навчатись онлайн. Тим паче потім почалась пандемія коронавірусу і дистанційна форма навчання була у всіх студентів. Під час навчання, мені запропонували стати експерткою «Коронації слова».

— Чи складно було поєднувати свою творчу діяльність з навчанням у КУ ім. Б. Грінченка?

Поєднувати навчання і творчість зовсім не складно. Навпаки, навчання надихало мене, спонукало щось робити. Якби ще в добі було трохи більше часу, а так все добре.

— У 2021 році ви презентували свій перший роман «Сніг забуття» – антиутопію з елементами екшн. Пам’ятаєте, як це було?

Це була зустріч з читачами. Адже в рамках книжкового арсеналу кожна бібліотека проводила презентації книжок. Тож на рівні нашого міста відбулась презентація мого першого роману, який вийшов взимку в 2020 році.

— Як виникла ідея антиутопії «Сніг забуття»? Як проходив процес написання, редагування та видання цього роману?

В мене таке буває зараз рідко, а в юності частіше: мені сняться цікаві сни. Вони сюжетні, як цілі історії, або фільми і я почала їх записувати, але думала, що це нікому не потрібно. Коли я вступила в КУ ім. Б. Грінченка, треба було одразу думати над темою дипломної роботи, бо навчання в магістратурі триває всього півтора року. Я зустрілась зі своєю науковою керівницею і розповіла про свій роман. Коли вона запитала мене про що він, я поділилась думкою про те, що навряд чи його хтось буде читати, бо це ж антиутопія. На жаль, в Україні не поширена тема фантастики. Тож після зустрічі, виникла ідея і написати дипломну роботу, в якій дослідити історію та розвиток антиутопії, і видати цю книжку. Здається, що антиутопія це завжди про майбутнє, де все погано, йде ядерна війна і настає апокаліпсис, чи приходить диктатор, але насправді це дуже цікава штука тому, що ти через фантастику можеш розповісти про проблеми, які актуальні сьогодні. Я ілюструвала і редагувала самостійно цей роман. Процес редагування був найскладнішим. Чужий текст редагувати не важко, а свій: коли бачиш його 24 на 7, то не помічаєш помилок. Тобі весь текст, здається, або дуже чудовим, або навпаки дуже поганим.

— Коли ви почали вивчати сценарну майстерність?

Я закінчила магістратуру і хотіла вступати до аспірантури. Я вже купила всю необхідну літературу і почала активно вивчати іноземну мову до рівня Б2, бо без неї вступити неможливо. А потім мої друзі змовились і подарували курси сценарної майстерності. Вони знали, що я дуже люблю кіно – це моя дитяча мрія. Я не очікувала на таке, адже друзі подарували їх не на день народження, а просто так. Я пішла кудись у справах, а мене поставили перед фактом: ось курси, ти ж давно хотіла, то чому б тобі не спробувати? Спершу одні курси, далі другі, треті і вже з’явились зв’язки, я одразу стала виконувати маленькі замовлення.

— Розкажіть про театр «Ритм». Коли ви почали грати в цьому театрі?

Одного разу, мені запропонували написати коротенький сценарій до відеоролика для бібліотеки і зіграти молоду читачку. Туди також запросили відому в нашому районі акторку-аматорку, ми грали разом в цьому відео. Я давно хотіла десь зіграти і вона відвела мене до театру «Ритм». Йому вже більше 60 років. Це аматорський театр, який має звання народний. Через війну діяльність театру на паузі, але п’єси та концерти можна переглянути на нашому YouTube каналі. Ми займали призові місця на багатьох міжнародних фестивалях і це було цікаво.

— Що вам подобається більше писати сценарії, чи бути акторкою?

Написання сценаріїв моя робота, а гра в театрі – це хоббі і відпочинок для душі. Коли ти входиш в інший образ – це дуже гарне перезавантаження емоційного стану.

— Пам’ятаєте свій перший виступ?

Це був звітний концерт і керівниця театру запропонувала мені бути ведучою, бо я тільки прийшла в колектив, а всі сценки вже були відрепетируваними. Я вважаю, що для дебюту не погано справилась.

— Хто є вашим кумиром, або прикладом для наслідування?

Кумирів, як таких, в мене немає. На кожному етапі життя є свої люди, якими я захоплююсь і ставлю їх в приклад собі.

— Близькі люди розділяють вашу пристрасть до літератури та мистецтва?

Якщо б не мої батьки, то мене не було б в усіх сенсах цього слова. Я така людина, яка часто сумнівається в собі. Вони мене завжди мотивують і найбільше підтримують.

— Над чим ви зараз працюєте?

Зараз я працюю над серіалом, а ще в мене є задум нової книжки. Вже багато чого написано, однак, то робота, то навчання… Словом, до неї не доходять руки, або ж я просто не наважуюсь.

— Що любите робити у вільний час?

Люблю виїжджати на природу, якщо є така можливість, там я трішки відпочиваю. Дуже люблю малювати та на це не вистачає часу, а в дитинстві я, навіть, мріяла стати художницею.

— Як на вашу творчість вплинула війна?

Минулого року в мене з’явилося багато п’єс про війну, а зараз я відчуваю, що треба додавати позитиву і собі і суспільству, потрібно писати про щось інше. У 2022 році, коли початок повномасштабного вторгнення став шоком для всіх, з’явилась потреба весь свій біль і гнів вилити на папір, а тепер потрібно рухатись далі.

— Ви плануєте пропонувати свої п’єси для постановок в театрах?

Дуже хотілося б, але мало театрів зараз працює. Сподіваюсь, що після перемоги ми будемо показувати п’єси про війну, як історичні події, котрі відбувалися в минулому.

— Поліно, ви часто розповідаєте про свою інвалідність? Чи були випадки, коли її доводилось приховувати?

Я ніколи не приховую це, а навпаки, коли знайомлюсь з людьми, то розповідаю про свою інвалідність, щоб не було хибних очікувань, чи вражень. Я одразу кажу хто я є і які мої можливості, а те, що всюди повно хейту і зневаги, то я просто звикла з цим жити. Хоча, іноді мені здається, що люди так ставляться і до інших, не залежно від того, мають вони інвалідність, чи ні.

— Вам часто відмовляють у співпраці, як з письменницею, чи сценаристкою через інвалідність?

Я помітила, що чим більше ти перебуваєш в культурному середовищі, тим менше виникає проблем пов’язаних з інвалідністю. Вони завжди з’являються на побутовому рівні.

— Що б ви порадили іншим людям з інвалідністю?

Хоча, це дуже складно, але прийняти свою інвалідність й усвідомити, що буде набагато важче, ніж іншим. Проте і в житті здорових людей теж трапляються складні ситуації, адже легким шлях ніколи не буває. Якщо легкий шлях, значить він нічого не вартий. Друга моя порада людям з інвалідністю – це бути уважними і пильно придивлятись до своїх друзів.

— Які ваші побажання читачам?

Єдине моє побажання всім – це ніколи не здаватись. Навіть, коли у вас падіння: перепочиньте, переосмисліть це, подивіться хороший фільм, почитайте улюблену книжку та пам’ятайте про те, що треба рухатись далі і досягати своєї мети. Дуже погано жити без мети. Якщо її немає то шукайте: це ще важчий шлях, але не припиняйте рух, знаходьте підтримку і будьте обережними, адже всюди є свої пастки!Своїм прикладом Поліна розповідає нам про справжню жіночу силу, котра породжує незламність. Адже незважаючи на війну, постійні повітряні тривоги та прильоти ракет, що вже півтора року змушують страждати українців, вона продовжує творити: писати сценарії, в яких розповідає про події сьогодення, щоб нащадки пам’ятали, хто ми і як важко діставалась нам незалежність. Інвалідність не стала перешкодою для дівчини, вона йде своїм тернистим шляхом, і за допомогою власної творчості популяризує українську мову, демонструє національну культуру, адже без культури народ забуває про свою ідентичність.ЇЇ вміння долати життєві пастки, не засмучуватись через перешкоди і завжди знаходити рішення допомагає не лише жити, але й творити. Поліна береже національну пам’ять і розповідає про страшні події війни іншим через кіно та літературу. а також вона не втрачає надії на щасливе майбутнє і закликає до цього інших, навіть, якщо життя – далеко не казка і в ньому не існує чарівників.

Авторка Таміла Коваль

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.

 

A GIRL WHO PRESERVES HISTORY AND GIVES HOPE

We all have our dreams and goals. For someone, it is to jump with a parachute, for others to climb the highest peak in the world, and for others to create something unique and magical. But not all of us are able to reach the end of our journey. We often stop when we encounter obstacles or when we have doubts.

So, dear reader, you’ve probably guessed already that today’s story is about developing one’s talent and making dreams come true, even when you live in a country where war is raging, and you are constantly woken up by the sound of explosions. Since the beginning of the full-scale invasion, Kryvyi Rih has been under numerous rocket attacks which have already affected many people. But, despite the war, an incredible girl Polina is still living in the city. She loves her homeland and stays in Ukraine to bring victory closer with her talent. Talent is also a weapon if it is developed and improved. She was born with a musculoskeletal disorder, but she is not afraid of difficulties and finds clues everywhere and believes that everything is possible. So, let’s meet each other:

• Hello, everyone. I’m Polina Livshits, and I’m 31. Since childhood, I’ve been fond of movies and couldn’t imagine myself without books. From the very start, I started reading books for adults because, for some reason, books with illustrations were not very interesting to me. And now I’m a beginner writer myself with my own books, creative works, and ideas. Besides that, I work in movies and write screenplays.
• When did you start writing fairy tales and short stories for children?
• I guess I started making up fairy tales when I was six or seven years old. My mother would write them down, as I couldn’t write then yet as I started school late because of my illness. The first was a fairy tale about a little swallow. At the age of 8, I was already writing down stories by myself, and at 11, my collection of stories “Crystal Bell” was published.
• Tell us how your first collection of stories came out?
• I took part in one of the competitions for children with disabilities and won the first place. During the contest, I met the unfortunately deceased Anatoliy Lipnytskyi, editor of the local magazine-almanac Saksahan. He was the chairman of the jury, and he liked my work. Mr. Lipnytskyi asked me for other works, read them, and suggested that I publish a collection. We argued for a long time about the title. There were a lot of suggestions, but I insisted on the “Crystal Bell” title.
• What children’s literary competitions have you participated in?
• When I studied at school, I often participated in various children’s contests and festivals. In particular, I won prizes at the international festival “Lastivka” [Swallow], and every year I took part in the very popular competition “The Cathedrals of Our Souls,” which probably still exists today.
• Where did you study after school?
• After finishing school, I had to take a break for a year because of my illness. After that, I passed the external independent evaluation and enrolled at Kryvyi Rih State Pedagogical University and graduated with a bachelor’s degree through distance format of education. However, I did not work in my specialty area because I did not see any prospects. It had been a forced choice to enroll at KSPU, as it seemed to me at that time that I wouldn’t be able to get another profession because of my disability.
• Tell us about the international contest “Coronation of the Word.” How did it all start?
• It was a children’s fairy tale. I illustrated and submitted it to the “Young Coronation of the Word” contest. Now I don’t submit my works because being an expert is much more interesting. Although I didn’t win any awards, I think I gained much more from the contest – the opportunity to study at Borys Hrinchenko Kyiv University. I entered the Master’s program in literary writing as a full-time student because they have all the conditions for people with disabilities and you can also study online. Moreover, later the coronavirus pandemic started and all students had distance learning. When I was studying, I was offered to become an expert at the “Coronation of the Word.”
• Was it difficult to combine your creative activity with your studies at B. Hrinchenko Kyiv University?
• On the contrary, the education inspired and motivated me to do something. If only there was a little more time in the day, but everything else was fine.
• In 2021, you presented your first novel, The Snow of Oblivion, a dystopia with the elements of action. Do you remember what it was like?
• It was a meeting with readers. Actually, as part of the Book Arsenal fair, each library held book presentations. So, at the level of our city, there was a presentation of my first novel, which was published in the winter of 2020.
• How did you come up with the idea for the dystopian novel The Snow of Oblivion? What was the process of writing, editing, and publishing this novel like?
• This seldom happens to me now, but it was more often in my youth: I have interesting night dreams. They are plot-driven, like whole stories or movies, and I started writing them down, but I thought no one would need them. When I entered Borys Hrinchenko Kyiv University, I had to think about the topic of my thesis right away because the Master’s program lasts only a year and a half. I met with my academic supervisor and told her about my novel.  When she asked me what it was about, I shared my opinion that it was unlikely that anyone would read it because it was a dystopia. Unfortunately, science fiction is not a popular topic in Ukraine. So, after the meeting, there came an idea to write a Master’s thesis exploring the history and development of dystopia and publish this book. It might seem that dystopia is always about the future where everything is bad, and where a nuclear war and an apocalypse come, or a dictator comes, but, in fact, it is a very interesting thing because you can talk through fiction about problems that are relevant today. I illustrated and edited this novel myself. The editing process was the most difficult. It is not difficult to edit someone else’s text, unless it is your own piece of writing: when you see it 24/7, you don’t notice mistakes. The whole text seems to you either very good or very bad.
• When did you start studying screenwriting?
• I finished my Master’s degree and wanted to go to the PhD school. I had already bought all the necessary literature and started actively learning a foreign language to have B2 level, because otherwise it was impossible to enroll. And then my friends teamed up and presented me with a screenwriting course. They knew I loved cinema – it was my childhood dream. I didn’t expect that because my friends didn’t gift it to me for my birthday – they just gave it to me. I went somewhere on an errand and then was put before the fact: here is the course, and you’ve been wanted to do it for a long time, so why don’t you try it? At first, I took one course, then another, then one more, and I already had some connections and I started fulfilling small orders at once.
• Tell us about the “Rhythm” Theater. When did you start playing in this theater?
• Once, I was offered to write a short script for a video for a library and play a young reader in it. An amateur actress known in our neighborhood was also invited to play there, and we acted together in the video. I had long wanted to act somewhere, and so she took me to the Rhythm Theater. It is over 60 years old. It is an amateur theater that has the title of national [people’s] theater. Because of the war, the theater’s activities are on hold, but you can watch plays and concerts on our YouTube channel. We have won prizes at many international festivals, and it was exciting.
• What do you like more: writing scripts or acting as an actress?
• Writing scripts is my job, and acting in the theater is a hobby and a rest for the soul. When you enter a different character, it is a very good reset of your emotional state.
• Do you remember your first performance?
• It was a milestone reporting concert, and the director of the theater offered me to be the host because I had just joined the team and all the scenes were already rehearsed. I think I did a pretty good job for my debut.
• Who is your icon person or role model?
• I don’t have any idols as such. At every stage of my life, there are people I admire and look up to.
• Do people close to you share your passion for literature and art?
• If it wasn’t for my parents, I wouldn’t exist in every sense of the word.  I am the kind of person who often doubts myself. They always motivate me and support me the most.
• What are you working on now?
• I am currently working on a TV series, and I also have an idea for a new book. A lot has been written already, but I always either work, or study… In short, either hands don’t get it, or I just don’t dare.
• What do you like doing in your free time?
• I love going to the countryside, if I have an opportunity, where I relax a little. I love painting very much, but I don’t have time for it, although when I was a kid, I even dreamed of becoming an artist.
• How did the war affect your creative work?
• Last year, I wrote a lot of plays about the war, and now I feel that it is necessary to add positive things to myself and society and it’s necessary to write about something else. In 2022, when the start of the full-scale invasion was a shock to everyone, there was the need to put all the pain and anger on paper, and now I need to move on.
• Do you plan to offer your plays for staging in theaters?
• I would love to, but few theaters are working now. I hope that after our victory we will show plays about the war as historical events that happened in the past.
• Polina, do you often talk about your disability? Have you ever had situations when you had to hide it?
• I never hide it, but on the contrary, when I meet people, I tell them about my disability to avoid any false expectations or impressions. From the very start, I tell them who I am and what my abilities are, and as for much hate and disrespect everywhere – I just got used to living with it. Although sometimes it seems to me that people treat all others the same way, no matter if they have a disability or not.
• Have you often been denied cooperation as a writer or screenwriter because of your disability?
• I’ve noticed that the longer you are in a cultural environment, the fewer problems related to disability arise. Problems always appear at the everyday level.
• What would you advise to our people with disabilities?
• Although it is very difficult, accept your disability and realize that it will be much harder than for others. However, difficult situations also occur in the lives of healthy people as well because the life path is never easy. If a life road is easy, then it is worthless. My second piece of advice to people with disabilities is to be attentive and look closely at your friends.
• What do you wish to the readers?
• My only wish for everyone is to never give up. Even when you have a fall: take a break, rethink it, watch a good movie, read your favorite book, and remember that you need to move on and achieve your goal. It is very bad to live without a goal. If you don’t have one, then look for one: it is an even harder path, but do not stop moving, find support, and be careful because there are traps everywhere!

Through her example, Polina tells us about the true female power that gives rise to invincibility. Despite the war, continuous air alarms and missile attacks that have been making Ukrainians suffer for a year and a half already, she keeps on creating things: writing scripts to tell the story of the present day so that our descendants will remember who we are and how hard we have fought for our independence. Her disability has not become an obstacle for her; she walks her own thorny road, and through her own creativity she popularizes the Ukrainian language and demonstrates national culture, because without culture, a nation forgets its identity.

Her ability to overcome life traps, not to be upset by barriers and always find solutions helps her not only to live but also to create. Polina preserves national memory and tells others about the terrible events of the war through film and literature. She also does not lose hope for a happy future and encourages others to believe too, even though life is not a fairy tale and there are no magicians in it.

Prepared by Tamila Koval

 

“THE INVINCIBLE LADY” is a series of articles about Ukrainian women and girls that motivate, fascinate, and inspire.

This initiative is part of the project “Empowerment of Women and Girls with Disabilities by Strengthening their Involvement and Leadership in Communities,” which is being implemented by the National Assembly of People with Disabilities of Ukraine with the support from the UN Women Ukraine and the Women’s Peace and Humanitarian Fund.

 

About the UN Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF)

The UN Women’s Peace and Humanitarian Fund is a unified global financial mechanism designed exclusively to support the participation of women in peace and security building and humanitarian responses. Governed by a range of civil society, governments, and the UN actors, WPHF is a multi-partner trust fund that mobilizes urgently needed funding for local women-led organizations and works together with women on the frontlines to build lasting peace. WPHF has provided funding and supported capacity building for more than 500 local civil society organizations working with the “Women, Peace, and Security” agenda and implementing humanitarian activities in 28 crisis-affected countries.

This publication has been prepared with the financial support from the United Nations Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF), but the views and contents expressed herein do not necessarily represent the official endorsement or recognition of the United Nations.