На вікнах–міцно стулені фіранки,
За вікнами–сумбурний свист ракет.
З-за кільцевої грузно їдуть танки
З огидним до блювоти знаком «Z».
Повіки щипле від прямих етерів –
Цілодобове «Де?», «Коли?» і «Як?»
Коктейлями частують БТРи.
На москаляк бракує вже гілляк…
Під гул сирен народжуються діти.
В підвалах вічка кліпають малі.
Як доказ: Ми–живі! Ми будем жити!
Під синім небом на своїй землі!

Олеся Ліхачова, педагог, поетка:
До початку повномасштабної війни авторка цього вірша навіть не могла собі уявити, що напише його з власного досвіду.
«На календарі липень 2023-го, а усвідомлення, що йде повномасштабна війна, у мене немає дотепер. Частинка мене досі пручається, хоче прокинутися й не може повірити в те, що це сталося з нашою країною!»– каже Олеся Ліхачова, педагог і поетка з Харкова.
З березня минулого року вона перебуває у Польщі, де працює як логопед і з українськими дітьми.

Переїзд в іншу країну Олеся, без перебільшення щиро закохана в рідне місто, вважала майже зрадою. Адже тут вона почувалася справді щасливою й потрібною: чудова родина, улюблена гідно оплачувана робота, купа втілених ідей і проєктів.
Про радість «сродної праці», непрості рішення, живі сподівання й поговорили з Олесею.

«За освітою я соціальний педагог. Працюю у Харківській спеціальній школі для дітей з порушеннями зору ім. Короленка і є керівницею класу для дітей, що мають порушення зору у поєднанні з порушеннями інтелектуального розвитку.
Я сама навчалася в цій школі, щиро її люблю.
Робота з дітьми із ментальними порушеннями цікава для тих, хто бачить у цьому своє призначення. Це може звучати загучно, але не кожна людина має до цього нахили. Розуміння, що це справді моє, прийшло до мене у 16. Тоді я вперше як волонтер відвідала центр раннього втручання, де познайомилася із таким феноменом,як діти з аутизмом, із синдромом Дауна, з ДЦП. Я прийшла просто зробити добру справу, а вийшла із чітким усвідомленням, що хочу цим займатися!
Я побачила, що можу знаходити контакт із тими дітьми, про яких кажуть, що вони на контакт не йдуть, зокрема, це діти з аутизмом.
В жодному разі ця робота не є моїм хрестом. Звичайно, таких дітей нелегко соціалізувати, зростити їх самостійними. І не лише в нашому суспільстві–взагалі. В деяких випадках, попри всі старання, це неможливо. Але я бачу в цьому своє призначення – це мені подобається і вдається»–каже Леся.

Часом у дітей з аутизмом відбуваються певні відкати у розвитку. Дитина втрачає засвоєні навички й знання, тож доводиться починати все наново. Олеся це сприймає важко. Їй дуже боляче, коли попри тривалий час і докладені зусилля жодного результату досягти не вдається. Вона починає себе картати й сумніватися у власній компетентності. Виникають непорозуміння з батьками, які підживлюють її сумніви звинуваченнями. Олеся не виправдовується – розуміє, що все звучатиме непереконливо.
Але бере себе в руки: усвідомлює, що в цих ситуаціях найскладніше не їй.
«Насамперед це важко для батьків, які живуть із дитиною цілодобово. Підтримка потрібна їм набагато більше, ніж мені. Так, відкати стаються в багатьох моїх учнів, але вони трапляються і в нормотипових людей.
24-го лютого минулого року відкат відбувся з усіма нами. Але ми впорались: не здалися й пішли далі. Тому заряджаюся і заряджаю інших розумінням: це було, а сьогодні стало інакше. Не гірше, не так, як раніше – просто інакше. Отже, вчимося жити в нових умовах»–радить Олеся.

І це не порожні слова –власні труднощі жінка сприймає так само спокійно, говорить про них так, наче їй важко пригадати. Лесине порушення зору, сказати б, невидиме, тому буває непросто пояснити, чому їй потрібна допомога. «Там же написано, подивіться!» – чує у відповідь на прохання прочитати задрібний напис.
Можливо тому Леся цінує поняття «інклюзія», розуміючи його не як доступність середовища для людей з інвалідністю, а як універсальну доступність для кожного.
З цього розуміння та любові до настільних ігор і виникла ідея створювати авторські ігри з універсальним дизайном, аби поєднати за ігровим столом людей з інвалідністю й без неї.
Такі настілки важко й дорого виробляти, проте, Леся не здається і вірить у спроможність проєкту.
Зі своєю командою вона спланувала промотур Україною. Ігри вже майже додрукували, а маршрут і локації остаточно узгодили… 23 лютого 2022-го!
Пізніше на одному з фото руїн розбомбленої партнерської типографії Олеся впізнала характерний кубик своєї знищеної гри – точний візуальний образ болючої втрати.

Болю й руїн із початком повномасштабного вторгнення в Лесиному житті не бракувало. Коли дивилася на розбомблені вулиці й парки, якими гуляла з дитинства, на потрощену рідну школу, просто ціпеніла!
Леся чітко не уявляла, як має чинити далі: їхати чи залишатися в Україні?

«Врешті, за мене вирішили батьки. З третього дня вторгнення вони переконували мене, що я маю бути відповідальною. «У тебе є діти, вони мають бути в безпеці й не заслуговують на життя в таких умовах! Вони не мають ночувати в підвалах і здригатися від сирен!»
Я прийняла це рішення як пігулку, що заспокоїть усіх. Отже, 10-го березня минулого року ми опинилися в Польщі» – згадує Леся.

У Польщі жінка адаптувалася швидко. До того ж, не втратила роботу в Україні–проводить заняття онлайн із учнями, що опинилися в різних країнах. згодом забрала до себе маму й бабусю, які встигли побувати в окупації.

Леся щиро вдячна за величезну підтримку простих поляків і міжнародних організацій, виявлену до неї та її родини. Вона щаслива, що знайшла чудову роботу. Але мріє повернутися в Україну: брати участь у відновленні рідного міста, працювати у стінах рідної школи.

«Мене страшенно надихають випадки наших звичайних людей: черги до пунктів збирання крові, закладання мішками пам’ятників. Зворушує, коли у пунктах незламності пропускають вперед матусь із дітьми.
Дуже сподобалась історія про жінку з Одеси, яка прийшла у пункт незламності з міксером і сказала, що їй треба збити крем на торт, який дитина замовила на день народження.
Це свідчить, що життя триває, а ми продовжуємо рухатися вперед»–вважає Олеся.

Автор Денис Іванченко.

«НЕЗЛАМНА»–цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!
Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF)
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.

********

• “Working with children having mental disorders is interesting for those who see their purpose in it”

The tightly closed curtains on the windows,

The whistle of chaotic rockets outside.

And heavy tanks approaching the ring road,

With label “Z” on them – disgusting sight.

Your eyes are blinking from non-stopping broadcasts

Projecting “Where?”, “When?” and “How?” day and night.

The foe’s armored vehicles are offered burning cocktails.

For muscovites no punishment will be enough…

For babies being born amidst the sound of sirens.

For little blinking eyes inside the shelter basements.

But they are our proof: We are alive! We will continue living!

Under the blue sky our homeland will stand!

 

 

Olesia Likhachova, a teacher and a poet:

 

Before the outbreak of the full-scale war, the author of this poetry could not even imagine writing it from her own experience.

“The calendar shows July 2023, but I still have not completely realized that a full-scale war is going on. A part of me still resists, wants to wake up, and cannot believe that this has happened to our country!” says Olesia Likhachova, a teacher and a poet from Kharkiv.

Since March last year, she has been staying in Poland, where she works as a speech therapist with Ukrainian children.

For Olesia, who, without exaggeration, had been genuinely in love with her native city, moving to another country seemed almost a betrayal. After all, she felt really happy and needed in Kharkiv: a wonderful family, her favorite and well-paid job, and a lot of fulfilled ideas and projects.

We talked with Olesia about the happiness of one’s “truly related work,” about difficult decisions and lively hopes.

“I am a social teacher by education. I work at Korolenko Special School for Children with Vision Impairments in Kharkiv, and I am a class teacher for children with vision impairments combined with intellectual disorders.

I studied in this school myself, and I sincerely love it.

Working with children having mental disorders is interesting for those who see it as their purpose in life. It may sound too loud, but not every person has an aptitude for doing this. I realized that it was really mine when I was 16. At that time, I first visited an early childhood intervention center as a volunteer, where I learned about such phenomenon as children with autism, Down syndrome, and infantile cerebral palsy. I had come there just to do something good, but I left with a clear understanding that I wanted to be engaged in it!

I realized I can establish contacts with those children who are said to be reluctant to get into contact, including children with autism.

By no means is this work my cross to bear. Of course, it is not easy to socialize such children and to raise them so that they become independent. And not only in our society, but in general. In some cases, despite all efforts, it is impossible. But I perceive it as my purpose – I like it and I’m good at it,” says Lesia.

Sometimes children with autism experience certain setbacks in their development. A child loses the acquired skills and knowledge, and you have to start all over again. Olesya takes it hard. It hurts her a lot when, despite a long time and efforts, no result is achieved. She begins to reproach herself and doubt her own competence. Misunderstandings with the child’s parents emerge, feeding her doubts with accusations. Olesia does not make excuses in such cases, realizing that nothing will sound convincing.

However, she pulls herself together: she understands that in such situations it is not her who is having the hardest time.

“First of all, it is difficult for parents who live with their children day and night. They need support much more than I do. Yes, many of my students have setbacks, but they happen to regular people as well.

On the 24th of February last year, we all had a setback. But we managed to handle it: we did not give up and we moved on. That’s why I am charging myself and charging others with the understanding: it was then, but today it is different. Not worse, not the same as before – just different. So, we are learning to live in new conditions,” Olesia advises.

And these are not empty words – this woman perceives her own difficulties just as calmly. She is talking about them as if she had difficulty remembering them. Lesia’s visual impairment is, so to say, invisible, so it can be difficult to explain why she needs help. “It’s written there, just have a look!” she hears back when she asks someone to read a small-font inscription.

Perhaps, this is why Lesia values the concept of inclusion, understanding it not just as accessible environment for people with disabilities, but as universal accessibility for everyone.

Such understanding and love for board games gave rise to the idea of creating original games with a universal design to bring together at the playing table people with and without disabilities.

Such games are difficult and expensive to produce, but Lesia doesn’t give up and believes in the potential of the project.

Together with her team, she planned a promotional tour of Ukraine. The games had almost been printed, and the route and locations had been finally agreed… And then the 23rd of February 2022 came!

Later, in one of the photos showing the ruins of the bombed-out partner printing house, Olesia would recognize the distinctive dice of her destroyed game – a precise visual representation of the painful loss.

There has been no lack of pain and ruins in Lesia’s life since the outbreak of the full-scale invasion. When she was looking at the bombed-out streets and parks she had walked along since childhood, at her destroyed native school, she simply felt paralyzed!

Lesia had no clear idea what she should do next: whether she should leave or stay in Ukraine?

“In the end, my parents took the decision for me. Since the third day of the invasion, they had been persuading me that I had to be responsible. “You have children, they need to be in safety, and they don’t deserve living in such conditions! They shouldn’t have to spend nights in basements and shudder from sirens!”

I took this decision as a pill to calm everyone down. So, on March 10 last year, we found ourselves in Poland,” Lesia recalls.

The woman adapted quickly in Poland. In addition, she did not lose her job in Ukraine – she is teaching online classes for students who are now staying in different countries. Later, she took her mother and grandmother, who had gone through the occupation by that time, to live with her.

Lesia is sincerely grateful for the tremendous support that she and her family received from ordinary Polish people and international organizations. She is happy to have found a great job. But she dreams of returning to Ukraine: to take part in the renovation of her home city and work in her native school.

“I am immensely inspired by the cases of our ordinary people: waiting in lines at blood donation centers or protecting monuments with sand bags. It touches me when mothers with children are offered to be the first to enter points of invincibility.

I really liked the story of a woman from Odesa who came to an invincibility point with a kitchen mixer and said she needed to whip cream for a cake her child had asked to make for the birthday.

It shows that life goes on, and we keep moving forward,” Olesia believes.
Prepared by Denys Ivanchenko

 

 

“THE INVINCIBLE LADY” is a series of articles about Ukrainian women and girls that motivate, fascinate, and inspire.

This initiative is part of the project “Empowerment of Women and Girls with Disabilities by Strengthening their Involvement and Leadership in Communities,” which is being implemented by the National Assembly of People with Disabilities of Ukraine with the support from the UN Women Ukraine and the Women’s Peace and Humanitarian Fund.

 

About the UN Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF)

The UN Women’s Peace and Humanitarian Fund is a unified global financial mechanism designed exclusively to support the participation of women in peace and security building and humanitarian responses. Governed by a range of civil society, governments, and the UN actors, WPHF is a multi-partner trust fund that mobilizes urgently needed funding for local women-led organizations and works together with women on the frontlines to build lasting peace. WPHF has provided funding and supported capacity building for more than 500 local civil society organizations working with the “Women, Peace, and Security” agenda and implementing humanitarian activities in 28 crisis-affected countries.

 

This publication has been prepared with the financial support from the United Nations Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF), but the views and contents expressed herein do not necessarily represent the official endorsement or recognition of the United Nations.