ПОДКАСТ З НАТАЛКОЮ НОВИКОВОЮ. РОЗМОВА З НАТАЛІЄЮ МОСКОВЕЦЬ, ПЕРЕКЛАДАЧКОЮ ЖЕСТОВОЇ МОВИ, ДИРЕКТОРКОЮ ГО “ПЕРЕКЛАДАЧІВ ЖЕСТОВОЇ МОВИ ТА ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ “МІСТ”

23 Жовтня 2020 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Наталка: Вітаю наших слухачів та слухачок. Мене звати Наталка Новикова, я працюю в ГО “ГРУПА ВПЛИВУ”. Вже декілька років ми займаємось захистом прав громадян та громадянок, зокрема і виборчих прав. Продовжую серію наших подкастів про звичайних людей, які роблять надзвичайний речі. Сьогодні маю можливість поспілкуватись з дуже цікавою гостею Наталією Московець. Вітаю, пані Наталю!

Наталія М.: Вітаю!

Наталка: Пані Наталія є директоркою ГО “Перекладачів жестової мови та людей з інвалідністю “Міст” (організація – член НАІУ), викладає української жестової мови у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна”, перекладачкою жестової мови на суспільному мовнику Полтава, є членкинею Ради перекладачів жестової мови. От перше питання в мене: Ви взагалі спите? Маєте час на сон?

Наталія М.: Ну, я маю час на сон, але зовсім небагато будемо говорити. Я маю мало часу для роботи. Мені треба, я колись рахувала, 32 години. Тоді, мені здається, я би встигала все в такій якості, як мені б хотілось.

Наталка: А от, пані Наталю, жестова мова – чому? Чому Ви вирішили цим займатися?

Наталія М.: Чому? Ну, я не відкрию таємницю, якщо скажу, що всі люди, які в нас в Україні професійно займаються, з душею, жестовою мовою, це люди, які мають якесь таке коріння ще з дитинства. Тому в мене батьки чуючі, але я маю неймовірно крутого дорослого старшого брата. І коли я була маленька, це був мій такий весь всесвіт, він (ред. брат) був для мене другом, татом, мамою, подружкою. Але він говорив лише жестами, він є абсолютно глухий. Це мій Сашко. І до цього часу ми дуже близькі. І от все моє дитяче життя я думала, що глухі люди – це такі ангели, які послані мені власне, щоб вони мене захищали. Починаючи від розбитої чашки, Сашуня говорив: “Це я, це я”, і тато з мамою не сварили, бо він же ж глухий. І мені цікаво було. Це перше. Мені вдавалось і давалося. Знаєте, були такі речі, що ти не вивчаєш, а тобі дається. Так само і у нас з братом. Абетку я вчила через призму жестової абетки. Я першу знала жестову абетку. А потім він мені показував, що моя буква виглядає так, а твоя – малював так. В чотири роки він мене навчив читати та писати лише через призму жестової мови. Тому першою мовою в мене була жестова. Якщо свідомо обирати. Жестовою мовою я могла показати більше. І мені це дуже цікаво.

Наталка: Якщо ми говоримо про суспільство, про українське суспільство, Я взагалі вважаю, що мова передає рівень розвитку суспільства. І ми, все ж таки, починаємо в 21 столітті приділяти більшу увагу й більше повагу саме людини. І я б хотіла, щоб ми нашим слухачам та слухачкам розповіли, як правильно і які використовувати звернення, які терміни, як правильно говорити? Чи можна, наприклад, говорити глуха особа? В чому різниця жестової мови та мова жестів?

Наталія М.: Почнемо з різниці. Дійсно жестова мова – це повноцінна система знаків, яка має свою лінгвістичну систему. Це дуже складна система і дуже яскрава та багата. Вона дуже швидко розвивається, так само як і наші мові. З’являються нові слова, з’являється багато запозичених слів, з’являються жести якісь уніфіковані, вже майже міжнародні, але ми їх використовуємо. Коли ми чуємо і від журналістів, і навіть від користувачів, або людей, які б хотіли вивчати: “ Я хочу вчити мову жестів”. Я кажу: “Ок. Ви її вже знаєте, бо Ви нею користуєтеся”. Адже мова жестів – це мова тілобудови. З самого дитинства показували. Спочатку був жест. Ми показували батькам, куди ми хочемо йти або що вони мають нам дати. І спочатку це була мова жестів – це мова тіла, перш за все. Жестова мова – так само як і англійська, французька мова, це повноцінна мова. І якщо хочеться, то треба її вивчати, або є така потреба, треба її вивчати. І відповідь навіть на питання “Як довго вивчають жестову мови?”. А то мене питають: “А можна ми вчимо жестову мову за тиждень? Ми до Вас на курси походимо?”. Ну, Ви можете англійську вивчити за тиждень?! Певно, що ні. На якомусь рівні можно навчити (Доброго дня. До побачення. Як Вас звуть?), але це відповідає тижню часу, все, крапка.

Наталка: Як звертатися взагалі до людей? Як називати людей, які мають порушення слуху?

Наталія М.: Дивіться, є такий кліп Щебатюка, про те як називати людей з інвалідністю. Так от саме там було розказано та показано, що люди з обмеженими можливостями – це люди зі зв’язаними руками чи-то ногами. Люди з особливими потребами – це людина, яка хоче сьогодні випити смузі з дельфіном, наприклад. І як називати людей з порушенням слуху? Перш за все, це людина. Тобто ми повинні бачити людину. І ця людина має порушення. Не як не ваду, ми говоримо про порушення. В міжнародних стандартах і все, що перекладено для нас, ми використовуємо: Міжнародний день глухих людей, Міжнародний день перекладачів жестової мови. Ми використовуємо, говоримо: глухий, слабкочуючий. Це (ред. слабкочуючий) стосується тієї особи, яка говорить, а можливо погано чує. А може тієї особи, яка має порушення зі слухом, але ми з вами не можемо визначати яка це ступінь чи перша, чи друга, чи п’ята. Їх всього п’ять зараз, раніше було чотири. Тому я би пропонувала говорити “людина з порушенням слуху”. Це ніколи нікого не образить. І самі люди з порушенням слуху кажуть: “Я глухий”. І це не є для них образливим. Образливішим, коли кажуть “недочувайко”. Я бачу, як мої друзі реагують на це, вони так: “Ну, я глухий і це норма”. Це не є проблемою – глухий, слабкочуючий. Є ще таке поняття, зараз воно з’являється в суспільстві і досить поширене, коли з’являються люди-жестомовні особи. Ми зараз пропонуємо прописати їх в усіх документах, тому що це такий пласт людей, які мають порушення слуху, які потребують допомоги ззовні, допомоги перекладача чи перекладу на якихось гаджетах, але в той же час, не мають групу інвалідності. Причин цьому дуже багато: це і суспільна проблема, тому що щоб пройти комісію і отримати групу інвалідності, не таємниця, на жаль, ми знаємо скільки має пройти часу. Для людей, які живуть не в обласних, не в районних центрах, а десь на периферії, це є дуже складною проблемою. На жаль, ми так живемо. Це перша категорія. Друга категорія, є батьки, які досить часто не визнають інвалідність взагалі. Саме порушення слуху не можуть визначати, тому що соціум не сприймає як треба цих людей, вони є нерівні, і батьки вирішують, що вони не будуть нічого робити, ми не будемо оформляти (ред. групу інвалідності), йти на МСЕК звертатись. Але від цього ситуація в самої людини не змінюється. Вона потребує жестової мови. Такими самими можуть бути батьки такої людини. От зараз в Україні мова йде про стандарти соціальних послуг. Дуже багато послуг взагалі не враховані. Я говорила свою думку і в Міністерстві зустрічалася: “Чому Ви не говорите, що послуга потрібна для батьків, які, на жаль, не знають жестової мови?”. Там прописано: суд, міліція, прокуратура, лікар. Але, вибачте, люди народжуються і помирають. Я декілька разів була на партнерських пологах, де родина абсолютно глуха. Я була перекладачем і для тата, бо йому теж була потрібна допомога, і для мами. Люди помирають. І коли родина проводить в останній шлях і члени родини є з порушеннями слуху, вони потребують, починаючи від звернення в органи соціального захисту, прокуратури, дозволів на поховання, закінчуючи взагалі самим процесом процесією. Це послуга? Так, послуга. Це життя. Дуже багато зараз звертаються церковних конфесій, які б хотіли, щоб служба Божа була з перекладом на жестову мову. Людина отримує послугу? Отримує. А у нас в державі вважається, що цього немає. Не написано, значить немає. Але насправді дуже багато таких ситуацій, коли жестова мова потрібна і користувачів набагато більше. Тому, коли ми говоримо, скільки людей в Україні не чують, ми можемо говорити, як і у всьому світі, це 10%. 10% люди, які народилися з такою патологією, які набули такої патології, люди, які з віком набувають такої патології – це також туди відноситься. І, крім того, користувачів жестової мови може бути вдвічі більше.

Наталка: Тому що є родичі, сім’я.

Наталія М.: Так, так. Хто потребує жестової мови? А потребують набагато більше. В родині є особа з порушенням слуху. Родина, на жаль, не знає жестової мови. І все, що відбувається в цій родині, в мене багато таких сімей, вони залучають перекладача: “Поясніть нашій дитині, що ми збираємось в школу”. Ми проходимо медичну комісію – там потрібен постійно перекладач, тому що працюють психологи, треба визначати, медико-соціальні, педагогічні комісії.

Наталка: Ви сказали про навчання жестової мови. Де в Україні можна вивчити жестову мову?

Наталія М.: Дуже багато років навчати, вивчати жестову мову можно було в Українському товаристві глухих. Адже Товариству на сьогоднішній день 85 років. Це велика потужна організація. І всі ми родом з неї. Я свій трудовий шлях у 19 років також починала в Українському товаристві глухих. Я прийшла і мені було цікаво. Окрім Товариства нікуди було звернутись. В 23 роки я вже пішла, тому що я зрозуміла, що я це бачу інакше. І все своє свідоме життя, з того часу вже пройшло більше, ніж двадцять років, я працюю в форматі надання інформаційних послуг. За цей час я отримала освіту юриста, бо я розуміла, що мені це конче необхідна. Освіта соціології бакалаврат був, для того, щоб зрозуміти суспільні проблеми і як це все в контексті глухих людей я можу вирішити, зрозуміти і допомогти. Тобто, перше це було Українське товариство глухих. Потім звичайно було дуже багато курсів приватних, клубних, абсолютно різних. Потім ми в нашому Полтавському інституті, де я викладала соціальну роботу з людьми з інвалідністю, соціологію, я звичайно мріяла про те, щоб жестову мову викладали на рівні освіти, тому що у нас в Україні цього немає, не було на той час. І ми зробили ліцензійну програму, це був такий великий обсяг, зробили програму жестової мови – навчання в інституті. Ми це зробили на рівні коледжу, це робітнича професія, але далі тепер вже формується програма. Тепер це вже буде вища освіта, трошки наперед забігаючи. В Університеті Драгоманова є професія “Перекладачі жестової мови” і є дефектологи, вони там вивчають жестову мову. Я Вам хочу сказати, будь-який навчальний заклад не може дати 100% знання мови, так як і англійської, французької, відповідно і жестової, без залучення носіїв жестової мови, це перше. І потім без практики, без використання. Тому що окрім того, що є освіта офіційна, 7 років назад в Полтаві, я носилася з цією ідеєю дуже давно, мені хотілося, щоб були курси для медичних працівників, загалом для швидкої допомоги, для поліцейських, для працівників аптек, щоб були курси для ЦНАПів теперішніх, тоді це були відділи реєстрації, паспортні столи. І нам вдалося в центрі підвищення кваліфікації державних службовців зробити, розробити короткострокові програми.Адже людина звертаючись та маючи спектр проблем має бажає спілкуватися на повну, але часом, коли ми звертаємось: “Щоб Ви хотіли?”, і мені потрібна субсидія, умовно кажучи, і мені кажуть, що “Ви маєте принести 6 документів”. Так от для цього перекладача з собою вести не треба. Тепер для цього працівник може спитати: “Ваше прізвище”, “Ваші документи”, “Вам потрібно/Вам не потрібно”, “Звертайтеся”, “Заходьте пізніше чи раніше” чи “Підніміться на другий поверх”.

Наталка: Тобто базові такі речі.

Наталія М.: Так, це база. Ці програми розроблені для окремих служб всі окремо. Тому що для поліції це, переважно, злочинці, потерпілі, скарги. ЦНАПи – це документи, медицина – це звичайно медицина. І я тішуся від цих курсів. А тепер ми ці курси проводимо, в нас ще є такий урок “Доступність в державі – доступність в ОТГ”. Я запропонувала такі уроки. І коли я питаю новостворені ОТГ, вони всі такі тішаться, що вони керівництво. Зазвичай приїжджають керівники і бухгалтери і я їм розповідаю: А що таке доступність? – ну, для них це нічого не значить. Так у нас немає осіб з інвалідністю! Правда? Інвалідів? А люди у вас з інвалідністю є? Ну, десь є. А Ви знаєте, чому вони не приходять? Так ми їм там носим. А Ви знаєте, що в них може бути бажання прийти саме до вас, поспілкуватись з Вами, головою, і можливо у цих людей навіть є якісь ідеї, до яких Ви взагалі і не додумаєтесь. Зазвичай я роблю так: я даю групі завдання, кожен на своєму місті, хтось має порушення зору, хтось має порушення слуху, хтось має порушення опорно-рухового апарату. І вони повинні використати всі послуги, які надає ОТГ у себе, але починаємо з дому.

Наталка: …вийти з дому.

Наталія М.: Так, виходимо з дому, маючи порушення. Комусь я даю завдання піти на батьківські збори, будучи на візочку. Комусь я даю завдання відвідати гінеколога, маючи порушення зору. І тоді у нас з’являються такі питання: А як же це так?! Ми згадуємо, про ширину тротуара і про наші пороги. “А якій там поріг?”. “Та там 5 см”. “Правда? А давайте спробуємо”. І таких багато речей. Це не стосується жестової мови, але це стосується включення. Тому що сьогодні ми чуємо, а завтра, на жаль, ні. Або бачимо і може статись будь що. Звичайно, я бажаю всім здоров’я, але і здорового розуму, щоб думати про своє майбутнє. Мені говорять: “Ви думаєте про старість?”. Я кажу: “Ні, я думаю про онуків, які у мене будуть, вони будуть малі, гарненькі. І я думаю про своїх дітей, вони, на жаль, зараз не живуть в нашій країні, але я хочу, щоб мій син і його родина жили тут. І тут було так само доступно, зручно, зрозуміло”.

Наталка: Повертаючись, все ж таки, до вивчення.

Наталія М.: Так, вивчення. Говоримо про Полтаву. Університет Україна, державні курси за кошт обласної ради, для слухачів це безкоштовно. Ми залучили кошти обласної ради. Є така Програма розвитку регіональна про громади і це є там. Центр підвищення кваліфікації державних службовців. Громадська організація “Міст” і у нас є перекладачі, мої колеги, я там не одна, нас багато, 8. Десять членкинь, які живуть в Полтаві лише, і мої колеги зараз з Зум (ред. програма ZOOM), ми навчились користуватись цим, тому ми навчаємо, проводимо курси короткострокові і довгострокові. Звичайно це проектна діяльність, тому що ми співпрацювали із відкритими громадами, і з поліцією в проектах, і там було навчання жестовою мовою. Але для мене навчити це, ну як, не просто, це класно, але мені треба, щоб люди використовували. Я хочу це бачити! На всі свої іспити я завжди запрошую абсолютно глухих людей, навіть не слабочуючих.

Наталка: Ви така вчителька дуже серйозна!

Наталія М.: Ну, це треба спитати в моїх студентів. Але я Вам хочу сказати, це просто той предмет, якщо я його дам, то треба його взяти. Історію можна прочитати, математику можна повторити по підручнику, тут, на жаль, ні. Тому вчимося, граємося, через гру, через призму якоїсь мотивації. Я хочу сказати, що ті студенти, які в нас вчилися, байдужих не залишається. Можливо не всі пам’ятають все, що вони вчили, не всі знають, без практики це взагалі забувається, і дрібна моторика, і фізіологія, і психологія так складається. Але, перш за все, ми вчимо хто це, які це можуть бути люди, чим можете бути корисним ви їм, а вони вам. В мене була така група цікава. Я залучила людей з таким серйозними порушеннями, вони були на візках, і їм вже нічого не треба, вони такі дуже тяжкі. І я запрошували глухих. Вони вчилися в парах. І це було круто, тому що потім вони разом грали в бочу, грали в боулінг, ми теж знайшли можливість. Глухий може допомогти спуститися з поверху, доїхати. Тобто грали разом – я не маю на увазу просто гра, люди спілкувались. І ця моторика, яка необхідна для вивчення жестової мови, вона допомагала розвиватися як одним, так і другим. Глухі відчували, що “та я маю інвалідність, але це зовсім не те, я стільки всього можу”. Часто я чую “Я глухий, мені так складно, я нічого не можу”. “Правда? Ідем покажу, хто нічого не може і ніколи цього не говоре”. Таким чином ми всі навчаємось. Якщо є бажання вчитися, звертайтеся, ми в будь-якому місті знайдемо, де би Ви хотіли вчитися.

Наталка: Дякую! А от якщо говорити про Вашу організацію “Міст”, чим вона займається, що ви робите?

Наталія М.: Що ми робимо… Перш за все, ми об’єднали перекладачів жестової мови та людей з інвалідністю. Наша організація об’єднує не тільки перекладачів, але людей з інвалідністю різних нозологій. Тому що саме в нашому місті не дуже добре з людьми з цукровим діабетом. Тобто вони не мають таких організацій, які б об’єднували, поєднували, проводили школи здоров’я, харчування. Це теж одне з направлень, яким ми займаємось. В Полтаві немає раннього втручання. Вся Україна, так круто, воно є, а в Полтаві, на жаль, немає того лідера, який би взяв. А я Вам хочу сказати, ми глухих ведемо від початку до кінця, будемо говорити. Жестовою мовою це виглядає “А-Я” – від початку до кінця. У нас працюють логопеди, дефектологи, тобто є перекладач-дефектолог, перекладач-логопед. До нас направляють, де є проблема. Адже глухі батьки не чують, як говорить дитина чуюча і яка говорить, але говорить неправильно, вона копіює. Тобто це проблема. Це такий напрямок роботи, де ми працюємо, консультуємо і це така тяжка робота, тому що над однією буковкою можна працювати рік часу. Але це робота, це громадська робота. Якщо можемо залучаємо якісь проектні кошти, грантові, або допомогу, або благодійні, якщо не можемо, то це можуть бути батьківські кошти, але небагато. Ми це робимо. Звичайно ми, я думаю, Ви бачили, перекладаємо. Моя мета, щоб людина, яка проходить в місті в свята, не знала, що таке гетто. Міський голова знає, що я прийду, і буду говорити “В гетто працювати я не буду”. Тобто якщо є заходи, вони повинні бути перекладені всі. Чому я говорю за гетто: один захід ми перекладемо, а три інші – будуть недоступні. Скажіть, будь ласка, чому глухі повинні йті лише на цей захід, а всі інші мають право на всі? Це несправедливо. Ми всі різні, ми всі рівні. Тому наші перекладачі забезпечують переклад на масових заходах в місті, на спортивних заходах. Тому що раніше було,такий нонсенс, мене це так переймало. Наприклад, запрошують наших дефлімпійців (ред.паралімпійці з порушенням слуху), Полтава славна своїми дефлімпійцями. 4 збірні базуються у нас і ми з ним працюємо. Наші перекладачі працюють в кожній збірній, це також “Міст”, але запрошують на нагороди, до губернатора.

Наталка: Щось таке офіційне, красиве…

Наталія М.: Так, офіціозне, шарики купили, прапори повісили, діти заходять абсолютно глухі. До них всі звертаються, їм вручають медаль. Звичайно, це нагорода, вона важлива, але коли спортсмен не чує, про що йому говорять, то я не вважаю, що це ми поважаємо їх. Я завжди сміливо про це говорю і у нас це все знають і в міській, і обласній раді. Я завжди виступаю за це. Тобто ми займаємося, по великому рахунку, адвокацією прав людей з інввалідінстю, переважно глухих. Але у нас є і інші нозології. Ми проводимо аудити доступності разом з комітетом доступності нашим. У нас голова Ірина Твердохліб, це національна асамблея людей з інвалідністю, ми багато з ними працюємо. До речі, ми перекладаємо заходи Національної асамблеї людей з інвалідністю. Крім того, ми співпрацюємо з Айфесом (ред.Міжнародна фундація виборчих систем) і перекладаємо і програми, і відео, і ролики, ми забезпечуємо інформаційну доступність.

Наталка: Якщо подивитись на Полтаву, Ви більшість діяльності проводите там, яка різниця 10 років назад і зараз? Що Ви можете сказати про інклюзивність, доступність Полтави?

Наталія М.: Ви знаєте, коли я зранку просипаюсь і думаю про те, що я планую робити, я думаю про те, що тут не доробили, тут ще треба, я не нагадали і забули, а тут Управління культури, це про сьогоднішній день, забуло, а їм нагадала і я трошки злюсь на це! А 10 років назад Полтава могла похвалитися (в 2010), я відкрила професійно-технічне училище, ми зробили відділення для глухих. І це була така крута перемога. Це було, зараз вже можна про це говорити, ми зробили таке відділення, не маючи жодного документа про інклюзивну освіту, ми були на загальних підставах, перекладачів взагалі в штатах не було. І це було створено для наших спортсменів. Адже треба було проводити селекцію для футболістів, і для того щоб відібрати, треба було зібрати з усієї України, треба була базу мати. Ми прийшли в ПТУ, попросила і я так думала, ну, це буде криша над головою. Але коли почалося навчання, я зрозуміла, що я не маю права не дати їм знань. Адже ми всі розуміємо, що в збірну потраплять не всі. А хтось матиме справжній шмат хліба, якщо матиме професію. Це було десять років назад. До того в 2003 році, в Україні група – всі 23 особи – абсолютно глухих і теж починала і розказувала, що нам не треба ваші підручники, нам потрібно відео матеріали. І тоді в нас була ректор Любов Михайлівна Мучник. Вона на мене дивилась переляканими очима, але вона дуже хотіла, щоб я в неї працювала. А я сказала, що я не буду працювати, давайте опрацьовувати наші уроки. Це було 10 років назад і 20 років назад. Зараз можна говорити, що я щаслива, якщо чесно казати. Тому що ми включаємо телебачення і ми маємо вибір, ми заходимо в аптеку і ми маємо вибір, ми заходимо в лікарню і ми маємо вибір, ми заходимо в ЦНАП і ми маємо вибір. Я “за” право вибору. Мені не треба, я не хочу купувати літак, але я хочу знати, що я можу його купити. Це звичайне право. Ми робимо дуже багато, але замало для того, щоб все було, як хочеться. Зараз дуже допомагають гаджети. Є наш Віталій Потапчук, це дружня організація “Соціальна єдність”, вони розробили КонектПро. Самі і за грантові кошти встановлюють в закладах планшети. І людина з порушенням слуху звертається, показує, що вона глуха, просто показуючи на вуха, їй видають планшет і з цим планшетом людина йде на прийом до лікаря. Вона не має проблем. Тобто у глухого проблема одна – відсутність можливості нормальної комунікації. Якщо суспільство може якимось чином забезпечити це, то це людина, якій не треба допомагати, вона не є соціальним утриманцем, це людина, яка може дати дуже багато. Просто її треба зрозуміти.

Наталка: Якщо ми говоримо про українське суспільство, про національний рівень, прям вище, що можна зробити, щоб покращити ситуацію по всій Україні? Бо Наталь Московець в кожну область не поставиш, не можна поки що Вас розмножити… (сміється)

Наталія М.: Не клонуємось, шкода-шкода… Але наука дійде!

Наталка: Що зараз? Що треба нашій країні як інституції робити?

Наталія М.: Якщо говорити комплексно, я завжди говорю, що все починається з малого, я би починала, певно, з садочків. Зараз нам інклюзію нав’язують як таку, інклюзивну освіту в тому числі. Коли діти не розуміють, що є такі дітки поруч. Коли в школі такі діти вже викликають, ми не говоримо про булінг, хоча ми знаємо що і такі бувають ситуації. Тобто суспільство треба виховувати. Для мене власне люди старші 50 років, вони вже не сприймають цю інформацію. Вони можуть пошкодувати: “Ой, так жалко”. А чого жалко? Ні, не жалко, абсолютно не шкода, просто треба вчитися. Перше, це свідомість суспільства. Я б проводила просвітницькі програми. В нам такий є курс, ми працюємо зі школярами, це наша така десятина, ми придумали цю програму. І я зазвичай звоню директорам шкіл, закладів, кажу: “Пришло время делать добро”. Ми міняємо їхні нудні класні години на уроки добра. Ми просто розказуємо дітям на їхньому рівні, урок починається: уявіть, що ви не чуєте. Або ми включаємо відео з класним роком, але без звуку. А діти розуміють, що щось відбувається на екрані, але ми не чуємо. Уявіть, що ви не чуєте. А що ви про таких людей знаєте? Ми не розказуємо (дуже повільно говорить), треба бути ввічливими. Ми не є такими нудними. Ні, ми приходимо розказуємо, ми граємось, ходимо по колу, проводимо конкурси, ігри, роздаємо абетки. Друкуємо дуже багато абеток і основних слів, які нам хотілося б, щоб знали. Основні слова: дякую, будь ласка, почекай, допоможи. Насправді людині дуже мало треба. Ви самі можете спробувати. Коли людина з порушенням слуху не очікує, що ви знаєте жестову мову, або взагалі, що ви до неї добре ставитеся, Ви можете показати “Доброго дня” або “Привіт”, живіших очей, я ніколи не бачила, і такої відданості, і такого бажання спілкуватися з вами, ви не побачите ніколи. Я вважаю, що перше – це навчати соціум, що такі люди взагалі є. І якщо ви інформаційно щось зробили і озвучили зупинку – це круто, але треба там ще і написати, що це зупинка така-то. Є люди, які соромляться і не можуть спитати, де знаходиться туалет. Інформаційні дошки повинні бути кругом, а не тільки там на центральних вокзалах. Людина повинна розуміти, що директор там, а туалет там, а там прохід заборонено. Дорого? Ні. Для цього потрібне розуміння, а для цього потрібно виховувати суспільство. Звичайно розвиток жестової мови, розвиток перекладачів, взагалі перекладацької служби. У всьому світі у глухих не виникає стільки проблем, як у нас. В світі все просто: є глухий, є перекладач, між ним є держава. Це стосунки глухого і перекладача через державу. Кількість годин оплачується державою перекладачу і все. І то вже справа перекладача, які він має навички, досвід, комунікативні якості, але право глухого, знов таки я “за” це, щоб людина знала, що в Полтаві є 14 перекладачів. І він знає, що ця людина займається переважно судом, а та якимсь мистецькими заходами і йому це цікаво. А комусь просто не подобається людина і це теж нормально. Ми не цукерки, ми не маємо подобатись всім однаково. Це людський фактор. І люда просто пише смс “Чи можу я чи то спілкуватись, чи онлайн, чи офлайн”. І потім в кінці місяця совбез, наприклад, повертає вартість цих годин. Це дуже просто. В нас придумують якісь будівлі химерні, як нам мене. Але я ж мріяла, щоб в Полтаві можна було обрати навчальний заклад, де є перекладач. Зараз це можна: педуніверситет, техуніверситеті, в Україні вчитися можна. Можна вчитися! А раніше було щось таке. Тому різниця є, але я знаю чого хочеться.

Наталка: От на цій ноті, пані Наталю, я Вам дуже дякую. Було дуже все це дізнатися. Я сподіваюсь, що всі Ваші мрії будуть реалізовуватись швидше, тому і технологій є багато, і наше суспільстве потрошку змінюється, більше поваги до людей. То я Вам дуже дякую! З вами була я, Наталка Новикова, і моя сьогоднішня надзвичайна гостя Наталія Московець. А за лаштунками команда ГРУПИ ВПЛИВУ!

Джерело