Історії, що руйнують бар’єри
Історії, що руйнують бар'єри
Як люди з інвалідністю змінюють життя у своїх громадах
Максим Бондаренко
Максим народився другим із двійнят, – всього лише на дві хвилини після свого старшого брата. З часом лікарі поставили йому діагноз – «аутизм». З цього дня життя родини Максима суттєво змінилося, особливо – у його мами.
Чи не найбільша проблема – нестача коштів та неможливість реалізувати себе у професії. Адже весь час Олена витрачала на догляд за сином. І мріяла, щоби у громаді відкрили соціальний заклад для людей з інвалідністю, що мають діагноз, схожий з її сином. У якому діти на час, коли мама на роботі, були би під наглядом фахівців.
Реалізувати свою ідею Олена вирішила за допомогою громадськості.
Валерій Пекар
«Коли Чорнобильська атомна вибухнула, ніхто й не зрозумів, що трапилося», – каже учасник тих подій Валерій Пекар, описуючи події біля того самого 4-го реактора із дивовижними деталями. Куди їздив, що возив, з якими труднощами стикався. Ну і про радіацію, від якої «тріщав» дозиметр.
Сьогодні пан Валерій, як і інші чорнобильці, потребують медичної допомоги. Місцева громада включила це питання у міську соціальну програму і сподівається, що зможе допомогти не лише йому, але й іншим героям, які мешкають у громаді.
Ольга Виноградова
«Будь-який вихід на вулицю, кожна поїздка у справах, звичайна прогулянка з друзями – всі ці ще донедавна прості речі раптом почали викликати величезні, майже нездоланні труднощі», – громадська активістка із Миколаєва Ольга Виноградова згадує давно минулі події, коли після автомобільної аварії у свої 16 років раптом опинилася в зовсім іншому житті.
Бар’єри, які вона відчула, заважають не лише їй, але й іншим мешканцям міста. Разом із однодумцями Ольга взялася долати ці перешкоди системно. Почали із змін на рівні громади.
Олег Соколов
Понад сорок років він пересувається на кріслі колісному. Травму отримав ще у підлітковому віці. У той час, коли більшість будує перші плани на доросле життя, Олегові Соколову довелося заново вчитися найпростішого – пересуватися, жити, приймати себе в новій реальності.
Сьогодні він намагається змінити місто Одесу, де зараз мешкає, зробивши його безбар’єрним. І безпечним для людей з інвалідністю. Особливо сьогодні, під час війни.
Алла Шартдінова
З дитинства лікарі попереджали Аллу Шартдінову: зір погіршуватиметься… І справді, такі «хвилі» траплялися у неї кілька разів упродовж життя: вчора ще бачила добре, а сьогодні вже доводиться прикладати зусилля. Але у 2021-му все змінилося фатально і дуже різко.
Безпомічність, неможливість знайти інформацію самотужки – це все вона пережила у ці непрості часи.
Підтримку Алла знайшла у Полтавській обласній організації Українського товариства сліпих. В УТОС погодилися взяти участь в адвокаційній кампанії задля просування у громаді норм інформаційної безбар’єрності.
Наталія Лісафіна
Родина Наталії Лісафіної – це троє людей, зокрема, й доросла донька з інвалідністю. Аліна. Їй 34. Мама вважає дату народження доньки дуже символічною – це сталося 24 серпня 1991 року, у день, коли оголосили про Незалежність України.
Вони живуть у Тростянці Сумської області. Колись затишне містечко страждає від російських обстрілів, а на початку війни пережило жахливий місяць життя під окупацією.
Сьогодні містяни й надалі потребують гуманітарної допомоги. Наталія разом з колегами намагається систематизувати її надходження та розподіл, допомагаючи місцевій владі.
Катерина Добриніна
Народження первістка Катерини, ще й дівчинки, було великою радістю у сім’ї Добриніних. Мила, весела, грайлива дитина – і жодних підозр, ні у батьків, ні в лікарів… І тільки згодом мама, Олена Василівна, стала помічати тривожні нюанси – затримка мовлення, складнощі в соціальній взаємодії.
Не так давно Каті оформили інвалідність, другу групу. «Я сподівалася, що вона переросте», – зізнається мама, Олена Василівна. Сьогодні вона займається соціалізацією дочки. Допомагають у цьому, зокрема, й громадські активісти.
