«Коли я бачу результат — з’являється сила рухатися далі»: Валентина Добридіна про право жінок з інвалідністю на безпечну гінекологічну допомогу

Для більшості жінок візит до гінеколога — це питання довіри, приватності й професійності лікаря. Для жінки з інвалідністю коло питань перед візитом до лікаря часто набагато ширше. Чи зможе вона фізично потрапити до кабінету, пересісти на кушетку, крісло, пройти огляд без ризику травми й без приниження зі сторони медичних працівників? 

Валентина Добридіна, консультантка проєкту «Здоров’я жінки» в місті Чернівці, говорить про цю проблему не лише як фахівчиня, яка постійно працює над системними змінами. Вона говорить і як жінка, яка сама багато років користується кріслом колісним, проходила обстеження, лікування, операцію, стикалася з недоступністю медичних послуг. І добре знає, що за словом «бар’єр» стоїть не абстрактна проблема, а конкретний ризик для здоров’я і життя.

«Комфортний прийом — це коли я можу сама заїхати в кабінет»

— Пані Валентино, що для вас означає комфортний і безпечний прийом у гінеколога?

— Для мене комфортний і безпечний прийом у гінеколога — це коли я сама можу заїхати в те приміщення, де буде відбуватися огляд. Це коли біля кабінету гінеколога є доступна санітарно-гігієнічна кімната, де є кушетка, на яку я можу пересісти, переодягнутися, зробити все, що мені потрібно.

Для мене важливо, щоб у кабінеті було достатньо місця для маневрування на кріслі колісному. Щоб там було багатофункціональне гінекологічне крісло, на яке я можу пересісти сама. Щоб воно мало м’яку поверхню. І щоб у кабінеті або поруч була кушетка, яка регулюється і також має м’яку поверхню.

Це дуже важливо, тому що я можу травмуватися, якщо пересідаю на тверду поверхню.

І, звичайно, важливо, щоб персонал не ставив некоректних питань. А перед тим, як допомогти, запитував: чи можна це зробити і як саме це краще зробити. Часто, коли я приходжу на огляд до гінеколога, молодший медичний персонал займає опікуючу позіцию. Але через це я не можу залишитися наодинці з лікарем, щоб поговорити про інтимні речі. Інші люди просто присутні поруч і все чують. А потім, коли лікаря немає, вони можуть питати про моє особисте життя, чи є у мене чоловік. Це некоректні питання. 

«Крісло має бути зручним для кожної жінки»

— Ви вже не вперше займаєтесь питанням жіночого здоров’я, як громадська діячка. Розкажіть про цей досвід.

— У нас був хороший проєкт, у межах якого ми могли закупити гінекологічні крісла для кабінетів. Ми хотіли, щоб ці крісла були зручними для кожної жінки. Не має значення, чи жінка пересувається на кріслі колісному, чи вона тимчасово має порушення мобільності, чи це жінка старшого віку, чи вагітна.

Я багато спілкуюся з жінками в Чернівецькій області й приблизно знала, де є найбільша потреба. Спочатку ми звернулися до директора Сторожинецької лікарні, а потім — до онкоцентру.

Крісла закуповували саме в ті кабінети, куди приходить найбільше жінок на огляд. Ми також дивилися, щоб поруч була доступна вбиральня.

Був випадок у Сторожинецькій лікарні: ми закупили гінекологічне крісло, але там не було доступної вбиральні й пандуса. Тоді головний лікар забезпечив фізичну доступність: зробив пандус, облаштував простір на сходах, щоб можна було пересуватися на кріслі колісному або з іншими допоміжними засобами. Також створили доступну туалетну кімнату біля кабінету, де встановили гінекологічне крісло.

«Старі гінекологічні крісла — це не просто незручно. Це небезпечно»

— Наскільки сьогодні доступними є гінекологічні кабінети для жінок з інвалідністю?

— Зараз таких кабінетів стає більше. Ми піднімали це питання і на обласному, і на всеукраїнському рівні. І справді вже почали закуповувати крісла, які є доступними для жінок. Це дуже тішить.

Але залишаються відділення, кабінети, жіночі консультації, де досі стоять старі крісла. Вони недоступні й дуже небезпечні для жінок, які мають порушення мобільності.

Старе гінекологічне крісло дуже високе. До нього є сходинки, якими треба підніматися. Жінка, яка користується кріслом колісним або має порушення опорно-рухового апарату, не зможе безпечно піднятися цими сходами. Це небезпечно навіть для жінки без інвалідності.

Таке крісло не регулюється вгору-вниз. Воно тверде. А для людей, які не мають чутливості в певних ділянках тіла, навіть кілька секунд на твердій поверхні можуть спричинити травму, пролежень, рану. Така рана може дуже важко загоюватися, може дійти до кістки. Це небезпечно не лише для здоров’я, а й для життя.

Крім того, у старих кріслах не знімаються і не регулюються деякі частини. Навіть якщо хтось піднімає жінку на це крісло, є ризик зачепитися й отримати травму.

«Мене багато років оглядали на кушетці. Я вважаю, що це було неякісне обстеження»

— Тобто йдеться не лише про фізичну зручність, як більшості людей здається на перший погляд, а й про безпеку?

— Так. І я знаю випадки, коли жінок із більшою вагою просто ніхто не міг підняти на таке крісло. Тому огляд відбувався на кушетці.

Багато років тому я могла потрапити до гінеколога лише в санаторії в Криму, у Саках. У моїй області тоді такої можливості не було. Але навіть там, у спеціалізованому санаторії, нас оглядали на кушетці. Це було дуже швидко і, на мою думку, неякісно.

Пізніше в мене виявили рак шийки матки першої стадії. Мені довелося пройти операцію, опромінення і дуже великий стрес. Я вважаю, що це сталося через те, що проблему не виявили вчасно.

«Я боюся йти до лікарів, які не мають досвіду роботи з жінками з інвалідністю»

— Чи доводилося вам відкладати обстеження через недоступність послуг, обладнання, транспорт або ставлення лікарів?

— Я не пам’ятаю таких випадків після того, як у мене виявили онкологію, бо я почала обстежуватися постійно у одного лікаря, я з ним з 2009 року.

Тому я боюся йти до інших лікарів-гінекологів. Коли лікарі бачать людину на кріслі колісному, вони можуть ставитися до неї по-іншому, “по-особливому”. Часто вони не до кінця розуміють фізологічні особливості пацієнток, адже що для жінок без інвалідності може бути відхиленням, для нас іноді є нормою. 

Лікар, який має досвід спілкування і лікування саме жінок з інвалідністю, це розуміє. А лікар, який такого досвіду не мав, може призначити непотрібну процедуру чи лікування. Тому я і мої подруги часто боїмося йти до лікарів, які не мають такого досвіду.

«Від лікаря мені потрібна правда і чіткий план дій»

— Ви знайшли лікаря, якому довіряєте. Що саме сприяло цій довірі?

— Мені подобається, що він чесний. Він говорить правду, призначає те, що потрібно. Для мене важлива золота середина: не «вбивча» правда, сказана без емпатії, але й не згладжування, не замовчування, якщо проблема дійсно існує.

Краще сказати мені, як є насправді, щоб я була готова це пережити і боротися. Мені потрібен чіткий фактаж і чіткий план дій.

«Медичні працівники самі казали: «Нам справді потрібне таке навчання»

— Що, на вашу думку, в темі здоров’я жінок з інвалідністю, досі залишається в тіні для медичних працівників і суспільства?

— Дуже важливо, щоб керівники медичних закладів знаходили можливість проводити навчання для медичного персоналу: як правильно надавати допомогу людям, зокрема жінкам з інвалідністю.

Колись у нас був проєкт, де ми проводили тренінг і на практиці показували, як правильно допомогти людині пересісти на кушетку, як правильно підтримати. Медичні працівники самі казали: «Ми цього ніколи не бачили, нам справді потрібне таке навчання».

І важливо, щоб будь-яке медичне обладнання — мамограф, кушетка, багатофункціональне гінекологічне крісло — було доступним для всіх категорій громадян. Не має значення, жінка з інвалідністю чи без інвалідності, нижчого чи вищого зросту, з більшою вагою. Обладнання і меблі мають бути такими, щоб будь-яка людина могла ними скористатися.

Також дуже важливо поважати особисті кордони.

Є жінки, які пережили сексуальне насильство або інші форми насильства. Вони можуть не переносити, коли до них торкаються. І коли в медичному закладі кажуть: «Ми вам допоможемо, ми вас піднімемо», — це не завжди добре.

Колись я прийшла в приватний заклад робити комп’ютерну томографію щелепи, там був дуже незручний апарат із високим кріслом. Працівник, не спитавши мене і нічого не пояснивши, просто взяв мене під пахви, нахилився, фактично обійняв і почав тягнути на це крісло.

Він не розумів, що насправді навіть не міг би мене так пересадити, бо в мене паралізовані ноги. Для мене це був шок. Я почала кричати: «Зупиніться, що ви робите?» А він відповідав: «Не хвилюйтеся, ви не перша, я всім так допомагаю».

Потім він вибачився, я йому пояснила. Але мені було дуже неприємно. І я подумала про жінок, які пережили насильство: як би вони відреагували, якби чоловік просто почав торкатися їхнього тіла й силою тягнути?

«Раніше жінкам казали: краще не народжувати»

— Наскільки медична система сьогодні враховує потреби жінок з інвалідністю у сфері репродуктивного і сексуального здоров’я?

— Зараз, завдяки благодійним фондам, громадським організаціям, Національній Асамблеї людей з інвалідністю України і місцевим організаціям, які займаються питаннями жінок з інвалідністю, тема репродуктивного і сексуального здоров’я вже не на останньому місці.

Їй приділяють увагу, хоча хотілося б, щоб цієї уваги було набагато більше.

Зараз уже менше чути, щоб лікарі казали жінці, що їй краще не народжувати, зробити аборт, що вона не може вийти заміж або мати сім’ю. Лікарі стали більш обізнаними й сучасними в цьому питанні. І це тішить.

Але такі випадки були. У моїх подруг уже дорослі діти, але колись лікарі пропонували їм перервати вагітність і не народжувати. Добре, що вони цього не зробили.

«Я дуже добре знаю, що таке бар’єр»

— Яка ваша особиста мотивація роботи в проєкті “Здоров’я жінки”?

— У першу чергу — тому що я дуже добре розумію жінок. Я сама користуюся кріслом колісним, я отримувала і отримую ці послуги. Я дуже добре знаю, що таке бар’єр і як важко його подолати.

Особливо вразливими є жінки, які живуть у сільській місцевості. Адже в селі часто немає гінеколога. Тож для того, щоб пройти огляд, жінкам треба поїхати або в обласний центр, або в центр громади, де є гінеколог. Але, на жаль, громадський транспорт недоступний.

Часто найняти машину, попросити сусіда або викликати таксі — це дуже дорого. І на ту мізерну пенсію, яку вони отримують, вони не завжди можуть собі це дозволити.

Є ще й інші бар’єри. Наприклад, щоб пройти обстеження в діагностичному центрі, потрібно записатися заздалегідь. Хоча лікарі стараються взяти жінку в той день, коли вона приїхала, все одно через велику кількість людей створюються черги.

І буває так, що жінка приїжджає, але не може пройти обстеження саме того дня. Вона може пройти одного фахівця, а на інший день їй призначать ще одного. І це знову додаткові фінансові витрати, додатковий стрес, тому що потрібно знайти транспорт і спосіб доїхати.

Не всі мають власне авто. А громадським транспортом зараз майже неможливо скористатися, тому що він для нас недоступний.

Досягти змін в цьому — це результат, якого я прагну. Сталі та системні зміни не відбуваються швидко. Та коли я бачу результат, коли з’являється хоча б маленька зміна на краще, це дає мені сили рухатися далі.

Олександра Перькова, комунікацийна менеджерка проєкту