«Біля грядок – танк, на мосту – ще один»: як родина Лісафіних вижила в окупації і тепер допомагає іншим

…Її рідний Тростянець, невеличкий затишний, зелений, із Музеєм шоколаду, з 2025 року має статус «Місто-герой України». До кордону із країною-терористом звідси – менше півсотні кілометрів, територія громади є зоною постійних артилерійських обстрілів, ударів КАБами та спроб проникнення російських диверсійно-розвідувальних груп. Ще трохи далі на північний схід, у бік прикордоння, вже на початку нинішнього року були зафіксовані бої. А чотири роки тому, на початку повномасштабного вторгнення, місто пережило тимчасову окупацію.

Родина Наталії Лісафіної – це троє людей, зокрема, й доросла донька Аліна. Їй 34. Мама вважає дату народження доньки дуже символічною – це сталося  24 серпня 1991 року, у день, коли оголосили про Незалежність України. «Аліна з’явилася на світ приблизно о дев’ятій ранку, – посміхається Наталія. – Саме у цей момент депутати збиралися на історичне засідання».

До першого року життя вона була звичайною дитиною: ніхто, навіть лікарі, не бачили жодних особливостей. А потім – судоми, висока температура, діагноз. Інвалідність, першу групу, оформили, коли дівчинці було три з половиною. Сьогодні Аліна пересувається на кріслі колісному. Уже багато років їхнє життя підпорядковане одному простому, але виснажливому завданню: зробити можливим те, що для інших є звичним.  

Нещодавно у них з’явилося електрокрісло – і цей факт докорінно змінив  життя сім’ї.  Донька стала самостійнішою, не настільки залежною від постійної допомоги. «Це полегшило життя всім», – каже Наталія просто, без пафосу. Тридцять років вона була мамою і доглядальницею. Без можливості отримати освіту, без роботи, без внутрішнього ресурсу думати про себе. Усі сили йшли на реабілітації доньки: лікарні, процедури, спроби «поставити на ноги».

Ресурс, як розповідає Наталія, з’явився пізніше. Уже під час війни. Ще раніше, до повномасштабного вторгнення жінка очолила громадську організацію людей з інвалідністю. Спочатку все виглядало дуже просто і невибагливо: кілька мам, схожі історії, спільний біль. Вони збиралися, проводили майстер-класи, організовували невеликі свята для своїх дітей, підтримували одна одну. Часом привозили від благодійників гуманітарну допомогу – цукерки, дрібні подарунки. Мирне життя, – у них воно було саме таким.

…Російська військова техніка увійшла в місто у перший же день війни – 24 лютого 2022 року, а на початку березня над Тростянцем було встановлено повний контроль «трикольорових». Окупація тривала близько місяця, коли відчувши спротив, колони із Z і V на броні квапливо покидали цю землю. Понівечивши місто, розбивши, все, що могли. 

«Під час окупації наш дім опинився буквально в кільці, сформованому російською армією, – згадує Наталія Лісафіна. – На городі, біля грядок стояв танк. На мосту – ще один. Вихід на подвір’я був небезпечним. Води не стало на десятий день. Світла також не було. Добре, що в хаті було ще сяк-так тепло – газові конвектори не залежали від відімкненої електрики».

На початку березня до них прийшла родина: містяни, чий будинок зруйнувала російська авіабомба, і вони тимчасово жили на залізничному вокзалі. Двоє людей з інвалідністю, на вокзалі, без зручностей… Вони попросили у Лісафіних пожити у них, скільки можна, хоча фактично й не були знайомі. «Жили разом. Боялися разом», – зітхає Наталія, згадуючи ці дні.

Передчуття про щось погане їх не обмануло: 15 березня 2022 року окупанти вигнали їх із власного дому. «Просто вигнали. Мороз. Донька на кріслі колісному, закутана по самі очі. Йшли вулицею навмання – без речей, без плану дій. І це було схоже на втрату всього життя за одну мить. На щастя люди нас прихистили. Так ми й вижили», – каже вона.

Після звільнення громади до них ще активніше йшли люди – не за майстер-класами. За найпотрібнішим. За їжею. За водою. За одягом. Будинки були зруйновані, інфраструктура пошкоджена. І їхня маленька організація стала посередником між великими українськими й міжнародними фондами та реальними людьми, яким було нічого їсти.

Вони нічого не «накручували», не привласнювали, не ховали. Просто брали – і віддавали. І звітували тим, хто допомагав. Так прийшла репутація. І довіра. Тепер у громаді знають куди йти, якщо прийшла біда.

Саме тоді Наталія зрозуміла: одного бажання «хочу і можу» замало. Потрібні знання. І вона пішла вчитися. Маючи лише десять класів освіти, вона вступила до Глухівського національного педагогічного університету – на соціальну роботу і консультування. Без ЗНО. І впоралася. Те, що вона інтуїтивно робила роками, отримало теоретичне підґрунтя: документообіг, методики, планування, політики.

Організація змінилася: новий статут, нова структура, правління, наглядова рада, сім внутрішніх політик, стратегія до 2026 року. Залишилися два важливі кроки – увійти в реєстр надавачів соціальних послуг і стати членами Національної асамблеї людей з інвалідністю.

– Після звільнення від окупації і всього пережитого ви не захотіли виїхати за кордон? – перепитую у неї.

Вона відповідає спокійно й стримано: немає з чим. Немає грошей на облаштування в чужій країні, хоча би на перший час. Немає машини, а відтак і можливості вивезти дочку на кріслі колісному. До того ж чоловік втратив би роботу, яка тримає родину на плаву. Ну і повна невідомість, яка чекає на новому місці – хто знає, як воно там буде… Втім, і в нашій країні, погоджується Наталія Лісафіна, таким родинам жити непросто: соціальна допомога – мінімальна. І це не лише їхня проблема – це проблема тисяч родин з важкими формами інвалідності.

Тож на чільне місце у такій ситуації виходить доступ до гуманітарної допомоги. І важливість її останнім часом тільки зростає – разом із кількістю ударів російських ракет по цивільній інфраструктурі.

– Сьогодні було п’ять «прильотів», – каже Наталія Лісафіна. – За один день. Для нашого невеликого містечка це багато.

Щоби полегшити людям доступ до гуманітарної допомоги, Наталія як керівниця громадської організації «ТРОІ» взяла участь в адвокаційній кампанії «Гуманітарне реагування: право на захист має кожен», що здійснювалася під час реалізації проєкту «Посилення захисту прав осіб з інвалідністю під час гуманітарного реагування та відновлення відповідно до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю».

Вони провели дослідження та опитали 271 особу з інвалідністю, які отримували гуманітарну допомогу. «Вважаючи, що в громаді проживає 1600 людей з інвалідністю, таке опитування можна вважати репрезентативним», – продовжує Наталія.

Наприкінці лютого організували круглий стіл, на якому детально розповіли про результати і таким чином змогли окреслити виявлену проблему. 92% опитаних мешканців громади регулярно отримували гуманітарну підтримку. Внесок «ТРОІ» у цьому процесі був визначальним: 72% респондентів забезпечені допомогою завдяки залученим організацією ресурсам інших благодійних фондів та організацій. Також 45% респондентів отримували допомогу з ресурсів громади. Ще 28% — допомогу від міжнародних місій.

Дані, як пояснила Наталія Лісафіна, підтверджують ефективність такої співпраці, проте вказують на необхідність систематичної  допомоги для всіх 1600 мешканців з інвалідністю.

Громадські активісти проаналізували критичні потреби тростянчан, які отримують гуманітарну допомогу. Найбільше з них залежать від постачання продуктів харчування (88%). На другому місці – засоби для гігієни та догляду – 76%. На третьому – джерела енергонезалежності, на четвертому – медикаменти та реабілітація.  

Відтак на круглому столі ухвалили рішення запропонувати Тростянецькій міській раді офіційно закріпити у Стратегічному плані відновлення громади статус «пріоритетної групи» для людей з інвалідністю.

– Ми плануємо нашу діяльність у тісній співпраці з міською владою, – пояснює Наталія Лісафіна. – Чудово розуміємо спектр завдань, які доводиться вирішувати міському керівництву сьогодні, скільки проблем у громаді, яка знаходиться під постійними обстрілами. А тому одразу вирішили діяти в одному ритмі та вирішуючи спільні завдання.

На її думку, такий документ буде корисним і міському керівництву, і людям з інвалідністю, які потребують допомоги. Адже він дозволить розуміти загальну ситуацію щодо потреб та пріоритетів, а також гарантуватиме першочергове забезпечення людей з інвалідністю базовими потребами (продукти, гігієна, енергобезпека) при гуманітарному реагуванні.

Ще одна пропозиція – запровадження інтегрованої моделі «Спільна верифікація – адресна логістика». Для оптимізації  ресурсів громади та підвищення точності управлінських рішень, створення єдиного інформаційного поля та усунення розбіжностей у даних, громадські активісти рекомендують владі запровадити механізм узгоджених дій.

Для цього пропонують використовувати результати опитувань Тростянецької міської ради та результати профільного глибинного моніторингу ГО «ТРОІ» як єдину верифіковану базу потреб 1600 осіб з інвалідністю. При цьому «ТРОІ» забезпечує деталізацію потреб (специфічна гігієна, технічні засоби реабілітації, енергозалежність), які не охоплюються загальними опитуваннями.  На основі синхронізованих даних міська рада забезпечує інфраструктурну складову (транспорт, склади) для адресної доставки.

Така модель, на думку учасників круглого столу, виключає дублювання допомоги, дозволяє охопити тих, хто не потрапив до загальних опитувань, системно реалізовувати право на захист кожного маломобільного мешканця.

– Ці методи гарантують стовідсоткове цільове використання ресурсів громади та міжнародних партнерів і забезпечать високу прозорість громади перед міжнародними донорами, – зазначає Наталія Лісафіна.

Також пропонується розробити цільову програму «Мобільна енергія», спрямовану на залучення донорських коштів для забезпечення домогосподарств людей з інвалідністю зарядними станціями, що відповідають вимогам безпеки та фізичним можливостям користувачів.

Ще одна пропозиція – залучати представників ГО «ТРОІ» та активних мешканців з інвалідністю (погодилися на таку співпрацю 62% опитаних) до розробки та оцінки інклюзивності проєктів відновлення громади. А також забезпечити дублювання всіх повідомлень про гуманітарну допомогу у доступних форматах (соцмережі, месенджери, телефонний зв’язок) для охоплення людей з інвалідністю різними порушеннями. Громадські активісти, які працюють із «ТРОІ», мають достатній рівень розуміння, як це краще зробити.

…Наталія Лісафіна не любить простих рішень. Але знає одне: треба щось робити. Тридцять років вона була поруч зі своєю донькою. Пережила нестерпно важкий і небезпечний період окупації. Тепер вона поруч із цілою громадою. І це, можливо, найсильніша форма незалежності, яку можна вибороти.

Юрій Патиківський, комунікаційний менеджер проєкту ​Проєкт «Посилення захисту прав осіб з інвалідністю під час гуманітарного реагування та відновлення відповідно до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю» ГС «ВГО «НАІУ» реалізує в межах гранту Міжнародного Альянсу людей з інвалідністю (IDA)