Життя після 16:30, героїзм буднів та інші уроки оптимізму від Олександра Терещенка

12 August 2025

У Республіканському будинку звукозапису і друку УТОС відбулася презентація книги Олександра Терещенка «Життя після 16:30. Сім років потому», виданої шрифтом Брайля та в аудіоформаті. Друкований варіант книги з’явився 2018 року.

Автор книги – один із «кіборгів» Донецького аеропорту. 2014 року він пішов добровольцем на фронт, служив мінометником. 15 жовтня цього ж року рівно о 16:30 дістав важкі поранення: ураження правого ока, повністю втратив праву руку й кисть лівої. Але не зламався: пройшов реабілітацію, повернувся до активного життя – отримав звання Народного Героя України, займається громадською діяльністю, очолює Міжнародний благодійний фонд Олександра Терещенка і протягом двох років працював заступником міністра у справах ветеранів України.

Цифри «16:30» переламали його життя на «до» і «після». Процес входження в життя за нових обставин Олександр Терещенко описав у своїй книзі – без пафосу, із властивими йому гумором і самоіронією. Вийшла розповідь про перемогу людини над обставинами й над собою, яка для багатьох читачів стала посібником того, як діяти у, здавалося б, безнадійній ситуації.

– У цій книзі ви не знайдете нічого героїчного, – сказав Олександр Терещенко на презентації. – Адже акценти тут – не на війні, а на внутрішніх проблемах людини, яка звідти повернулася. У книзі – відчуття людини, яка зрозуміла, що в її житті щось сталося. Я писав про те, як учився їсти, обслуговувати себе. А оскільки я від природи людина з гумором, то навіть такі епізоди писав із самоіронією, чорним гумором. Так, як я полюбляю.

У Донецькому аеропорту, як розповів О. Терещенко, він був лише тиждень.
­– На війну я пішов добровольцем. Після анексії Криму довго вагався. Чесно зізнаюся, було страшно. Так само, як тоді, коли боявся вийти на Майдан, хоча й підтримував його. Потім, коли Майдан переміг, я приїхав на Інститутську, побачив ці фотографії: зовсім юних героїв різного віку, у тому числі й зовсім молодих. І зрозумів: якщо й зараз я не піду, то потім не зможу собі цього пробачити.

Із першої спроби Олександра Терещенка в армію не взяли, адже він не мав потрібної спеціальності.

– Строкову службу я проходив у будівельних військах, а на момент, коли прийшов у ТЦК, мені вже виповнилося 47 років. Тож довелося почекати. Врешті-решт, наприкінці липня 2014 року мене таки запросили й сказали, що кудись відправлять, – приходьте, мовляв, завтра з речами. Так я потрапив у 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового походу. Три тижні проходив злагодження. Оскільки я певний час працював відеооператором, то мені сказали: будеш гранатометником! Адже яка тобі різниця, що носити на плечах: камеру чи гранатомет?..

Я погодився з таким ходом думок, а через три тижні знову шукали добровольців: сказали, що завтра поїдемо на Донбас. Я теж, із острахом, пішов і виявилося, що потрапив на комплектацію в десантно-штурмову бригаду. І для мене це був великий кайф, бо я дуже хотів бути «справжнім пацаном». А далі був Донецький аеропорт, і граната, яку кинули вороги в наш окоп, і моє намагання врятувати себе та побратимів, викинувши цю гранату назовні. Але вона вибухнула в мене в руках.

«Життя після» складалося з того, що треба було вчитися найпростіших речей, які до поранення вдавалися без жодних труднощів. І писання книги – щоби передати цей досвід іншим, які також опинилися у схожій ситуації.

– Для автора важливо не втратити себе на книжковій полиці. Щоби на ній не просто були твої книги, а щоб їх читали люди, – продовжує Олександр Терещенко. – У мене є друг, підліток із порушенням зору. Ми познайомилися в Дніпрі на фестивалі, зробили спільне селфі, поговорили. Він зараз у Чехії й постійно пише мені. Я вислав йому свою книгу із посиланням на озвучку. Він відповів, що книга дуже допомогла йому в житті.

Що стосується унікальності та мужності. Ви знаєте, я до поранення вважав себе достатньо емпатійною людиною. Я завжди співчував, допомагав, коли треба було, наприклад, допомогти сісти в тролейбус на кріслі колісному. Але я не надто замислювався, а що ж далі з цими людьми? Чи можуть вони жити так, як я: захотів випити кави – пішов у кафе? І лише коли я дістав поранення, зрозумів, наскільки важко робити ці, здавалося б, прості речі. Наскільки серйозними є обмеження, які встановлює суспільство: мовляв, ми вас начебто любимо, ось вам невеличка пенсія, але, будь ласка, сидіть краще вдома й не заважайте нам жити своє життя.

Що ж до ветеранів з інвалідністю, то я б назвав це такими собі «почесними обмеженнями». Ви – герої, ми вам надзвичайно вдячні, ми просто-таки готові на вас молитися, як на писану торбу! Але, вибачте, цього для вас нема, того нема, а туди краще не ходіть… Бо навіщо воно вам, ми й так вас на руках віднесемо?!

Тому я вважаю, що люди, які тривалий час живуть з інвалідністю, – це просто концентрація мужності, адже ти щодня долаєш якісь бар’єри. І моя місія полягає в тому, щоб якимось чином доєднатися до локомотива, який зноситиме ці обмеження.

І ще я мрію, що настане час, коли кожного з нас визначатимуть за особистими рисами, а не за ознаками порушеного здоров’я: брюнет, блондин, високий чи трохи нижчий – без акценту на ознаках інвалідності. Бо всі ми рівні, усі однакові. І кожен із нас може реалізовувати себе, бути корисним для суспільства.

Я багато роблю, щоби привернути увагу суспільства до цих речей, щоби  підставити плече тому, хто загубився і втратив свободу жити. Переклад моєї книги шрифтом Брайля і створення її аудіоверсії значно розширюють ці можливості. У такі моменти я просто забуваю, що взагалі маю інвалідність чи зі мною щось не так. І ще один важливий момент: якщо ти всередині налаштований на жалість до себе, то й отримуватимеш її ззовні. Люди хоч і не чують цього твого бажання, але відчувають його підсвідомо. А щоб отримувати від суспільства конструктив, треба подавати сигнал, що ти готовий його прийняти.

Я щасливий від того, що долаю перепони – значні для нас і непомітні для інших людей. Від цього, звісно, дуже втомлююсь, але засинаю з величезним відчуттям задоволення: ти це подолав!

От що треба зробити звичайній людині, щоб відчути себе героєм? Подолати Еверест, стрибнути з парашутом. А ти перейшов самостійно дорогу, впорався зі своїми першочерговими потребами – і все, красунчик! Я ніколи не забуду свої перші відчуття після поранення. Мене бісило з першого дня, що не можу зробити щось просте. Адже руки в мене, як то кажуть, завжди росли з правильного місця: усю чоловічу роботу вдома робив сам. Усе робив власноруч – а тут їх нема!..

Перший тиждень після 16:30 я лежав у госпіталі. Моя дружина була поруч у палаті. Вона заснула втомлена, а я банально хотів зняти шкарпетки. Совість не дозволяла її будити, а сам не міг… Почав пробувати: нога об ногу – і таки вийшло! Вранці відчув неймовірну перемогу.

Потім стало легше. Далі – крок за кроком, нові успіхи і нові досягнення. З таких маленьких кроків і складається життя. Тому я постійно налаштовуюсь на щось нове. Зараз маю план пройти повний паломницький шлях до іспанського міста Сантьяго-де-Компостела в Галісії протяжністю 880 кілометрів.

Перший «Каміно де Сантьяго», коротший маршрут довжиною 280 кілометрів, я вже пройшов – також самостійно. Було непросто. Особливо, коли на третій день дороги зламався мій протез і я не міг обслужити себе. Доходило до курйозних ситуацій. Наприклад, у цей момент я не міг банально переодягтися без сторонньої допомоги, а попросити не було в кого: маршрут значною мірою безлюдний, та й навіть у містах люди погано знають англійську, а я не розмовляю іспанською.

Але нічого, вийшов із ситуації, мені допомогли відремонтувати протез – і я пішов далі. Пройшов паломництво 280 кілометрів, зараз задивляюся на 880… А знаєте, що найцікавіше? Я почав задумуватися пройти цей шлях ще до поранення, коли прочитав книгу Паоло Коельйо «Щоденник мага», у якій описано цей маршрут. Прочитав і думаю: от класно було б! А потім внутрішній голос: та куди тобі? Мови не знаєш, та й важко це все…

Знаєте, у кожного з нас є такі «декоративні» мрії. Ми їх щороку вішаємо на ялинку, як іграшки. Там я і космонавтом хотів бути, і капітаном. Це було «до». А «після», коли життя круто змінилося, а я приїхав на реабілітацію в Литву, один із моїх литовських друзів жартома сказав: ти ходиш із спального району Вільнюса в центр пішки, то, може, і «Каміно» пройдеш? Я посміявся, а потім подумав: «А чому б і ні?». І почав готуватися: написав на папері, розклав собі в голові.

Перша думка: «Ти боїшся, бо в тебе немає рук?». І контраргумент: «Ну так, немає. Але ж ти живеш так! Ти вже сам залишався в Києві на два тижні, сам ходив на роботу, повністю даєш собі раду». Так, є мовний бар’єр, також необхідність жити в хостелах, а це багато нових людей, невідомі виклики… Страшно? Трохи так, але загалом це прикольно! І врешті-решт я таки пройшов цей шлях – без рук!

Найдивніше, що те, про що я боявся навіть мріяти до поранення, виявилося цілком досяжним після нього. Тому я закликаю, щоб усі змогли обтрусити свої мрії від нафталіну й реалізувати їх. Повірте, це можливо! Єдине, чого я зараз боюся, – що колись перестану мріяти і щось планувати.

Фонд Олександра Терещенка надає допомогу ветеранам із втратою зору та ампутацією кінцівок.
­– Ми проводили майстер-клас для хлопців з ампутаціями. Приїхали в один госпіталь, і я пішов по палатах. Звісно, хлопці спочатку дивляться з недовірою, коли я починаю розповідати про протези. Але потім, коли подивилися відео з порадами, що робити в таких ситуаціях, прийшло порозуміння. Один хлопець, який втратив руку, підійшов і сказав: «Це ж так круто! Я думав, що однією рукою не зможу зробити нічого, а виявляється, що можу майже все!». І для мене це величезне щастя, коли хоча б одна людина зрозуміє, що втрата руки чи ноги – не вирок, а лише нові реалії твого життя.

«Життя після 16:30. Сім років потому» — книга, яка надихає жити далі. І проживати життя яскраво, змістовно, не зважаючи на обставини, які можуть скластися. Бути сильним і перемагати обставини. Бути корисним для суспільства, людей і відстоювати власні інтереси.

Related news

All news

Admission to NAPD

Are you impressed by our activities? Join the member organizations of the National Assembly of People with Disabilities of Ukraine!
join NAPD
en_USEnglish