Незламна – цикл мотиваційних статей Дарія Буянська: як дівчина з Дніпра, незважаючи на війну та інвалідність, реалізує свої мрії

У Дніпрі, в прифронтовому місті, що славиться своєю красою та гостинністю, живе дівчина, яка вражає всіх своєю стійкістю. Її ім’я – Дарія Буянська, і їй лише 20 років.

З дитинства Дарія користується кріслом колісним, оскільки у неї спінальна м’язова атрофія [(СМА) – це група спадкових захворювань, які поступово руйнують рухові нейрони, нервові клітини в стовбурі мозку та спинному мозку, які контролюють таку діяльність скелетних м’язів, як мовлення, ходьба, дихання та ковтання], тож дівчина не може самостійно ходити.

Але це не завадило їй стати успішною студенткою та просто чудовою людиною.

Як Дарія Буянська знаходить сили жити та творити в умовах інвалідності та війни?

Сьогодні ми познайомимося з цією неймовірною дівчиною, щоб дізнатися більше про її історію.

Я народилася в Дніпрі. Тут і живу разом із своєю сім’єю. Після початку повномасштабної війни ми також нікуди не переїжджали. Після 1 року я перестала самостійно ходити, а більше моє дитинство нічим не вирізнялося. Батьки намагались боротись з моїм захворюванням. Ми часто їздили в різні лікарні… Коли стало зрозуміло, що я завжди користуватимусь кріслом колісним, раз на пів року я проходила курс реабілітації.

Загалом, до мене ставились, як до звичайної дитини. Дуже багато часу я проводила з друзями та зі старшою сестрою. З нею у нас завжди були теплі стосунки. Я ніколи не почувала себе неповноцінною в компанії інших дітей. Можливо траплялись ситуації, коли хтось з незнайомих людей показував пальцем, серед своїх знайомих, чи однокласників я такого не помічала. Змалку, я захоплювалась вивченням англійської мови.

В школі Дарія була дуже активною. Вчителі докладали всіх зусиль, щоб створити дівчині доступне середовище для навчання. Інклюзивна освіта в Україні тоді лише розпочиналась.

Два класи я закінчила в спеціалізованій школі для дітей з особливими освітніми потребами за один навчальний рік, оскільки директор тієї школи зауважив, що рівень знань дозволяє мені одразу перейти в другий клас. Тож в першому класі я провчилась лише два дні. Потім я з батьками вирішила продовжити навчання в звичайній масовій школі, яка була ближче до нас. Там я провчилась до останнього класу.

У початковій школі моєю класною керівницею була Ніна Володимирівна дуже хороша вчителька англійської мови. Мабуть, вона і прищепила мені любов до вивчення мови.

Я дуже сильно любила цю вчительку за те, що вона ніколи не ставилась до мене поблажливо і не вирізняла мене з-поміж інших дітей.

Під час мого навчання у школі встановили пандуси, а коли їх не було і потрібно було йти на другий поверх в інші кабінети на хімію чи фізику, то вчителі приходили до нашого класу і проводили ці уроки там.

По закінченню школи Дарія намагалась вступити на англійську філологію, через інвалідність обрати доступний заклад було не просто.

Після школи я склала ЗНО і вступила в Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара на заочне відділення факультету іноземних мов на спеціальність англійська філологія – хотіла здійснити свою дитячу мрію, але вчитись в цьому навчальному закладі було некомфортно. В перший день навчання на другий поверх батькам довелось підіймати мене по сходах, адже ніхто не повідомив про наявність ліфта, який виходить з університету просто на вулицю. Добре, що про це нам сказала одна з працівниць, коли я вже їхала додому.

Тепер я навчаюсь на п’ятому курсі юридичного факультету Дніпровського гуманітарного університету. Туди я вступила із своєю подругою, оскільки нам ще зі школи подобалися уроки права.

В майбутньому я хочу закінчити магістратуру і можливо працювати нотаріусом. Але попри те, що я стільки років навчаюсь на юридичному факультеті, більше мені подобається робота пов’язана з англійською мовою, або Digital Marketing. Влітку благодійний Фонд Олександра Яновського у партнерстві з першим інноваційним міжнародним освітнім IT-центром Dan. IT організовував для людей з інвалідністю курси Digital Marketing (інтернет-маркетингу), які я проходила разом з іншими членами ГО «Я знаю ти зможеш».

Поки що планую реалізувати себе в галузі Digital Marketing, хоч знаю що просто бажання недостатньо, для цього потрібно дуже багато працювати.

Справжньою підтримкою для Дарії є сім’я та друзі, вони мотивують дівчину рухатись далі та не відмовлятись від своїх мрій. Як Дарія долає перешкоди та до чого прагне в своєму житті.

Я завжди користувалась кріслом колісним з ручним приводом, але мої м’язи на руках дуже слабкі і через це часто доводилось просити про допомогу в сестри чи у батьків. Я хотіла придбати крісло колісне з електронним приводом для того, щоб стати більш незалежною. Я дуже рада, що здійснила свою мрію! Покупка крісла колісного суттєво полегшила моє пересування, але над доступністю в нашій країні ще потрібно працювати. Незважаючи на те що в нас справді є низькопідлоговий транспорт з наявністю пандуса, водії відмовляються його відкидати, вони аргументують це тим, що забули ключі… Нерідко мені пропонують допомогу зовсім незнайомі люди і я щиро вдячна їм за це. Коли я відпочивала в Туреччині, то в основному пересуватись мені було зручно. Також в готелі, де ми зупинилися були всі умови для людей з інвалідністю, але це залежить від туристичного агента, від його бажання допомогти знайти доступний транспорт та місце проживання. Якщо порівняти доступність Туреччини та України, то як в Україні, так і в Туреччині є доступні місця і місця зовсім неадаптовані для людей з інвалідністю.

Даріє, як ви на все знаходите час?

Насправді, складно знаходити час на все, але мене мотивують і надихають мої батьки, сестра, подруга і мій маленький хрещеник. Я вдячна їм за те, що вони завжди підтримують мене і ніколи не вважають особливою через мою інвалідність. Найсильніше моє бажання – це стати настільки самодостатньою, щоб допомагати своїм рідним перетворювати мрії на реальність.

 Найбільше в людях Дарія цінує доброту, взаєморозуміння та взаємопідтримку. На думку дівчини ці риси повинні бути у кожного.

Незважаючи на війну: постійні повітряні тривоги та ракетні удари, Дарія навчається, працює і не втрачає віри в Перемогу України. Що допомагає дівчині долати труднощі, як вона врівноважує свій психологічний стан та інші побажання Дарії всім читачам.

Я мрію про нашу Перемогу і дуже хочу, щоб бодай маленька мрія кожного з нас стала частинкою реальності. Людям, котрі пересуваються з допомогою крісла колісного, я бажаю ніколи не падати духом. Я вважаю, що важливо вірити в свої сили та не зациклюватись на проблемах. Хай там що, варто мислити позитивно, адже лише тоді ми здатні помічати щасливі хвилини нашого життя.

By Tamila Koval

"Unbreakable" is a series of articles about Ukrainian women and girls that motivate, delight and inspire!

This initiative is being implemented within the framework of the project "Promoting the rights of women and girls with disabilities by strengthening their participation and leadership in communities", implemented by the National Assembly of Persons with Disabilities of Ukraine with the support of UN Women Ukraine and the Women's Peace and Humanitarian Fund.

About the United Nations Women's Peace and Humanitarian Fund (WPHF).

The Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF) is the only global financing mechanism exclusively dedicated to supporting women’s participation in peace and security processes and humanitarian action. Governed by a diverse group of civil society, government, and UN representatives, WPHF is a multi-partner trust fund that mobilizes urgently needed funding for local, women-led organizations and works alongside women on the front lines to build lasting peace. Since 2016, WPHF has provided funding and strengthened the capacities of over 1,000 local women’s civil society organizations advancing the Women, Peace and Security agenda and delivering humanitarian action in 41 crisis-affected countries.

This publication has been prepared with the financial support of the United Nations Women's Peace and Humanitarian Fund (WPHF), which does not imply that the views and contents expressed herein are officially endorsed or recognized by the United Nations."