«На задніх колесах зафіксували 5 рентген, на передніх – 2,5»: ліквідатор аварії на ЧАЕС Валерій Пахар

«Коли атомна станція вибухнула, навкруги був шок,  розгубленість і шалена плутанина. Люди не розуміли навіть, де саме сталася катастрофа: чи то в Чорнобилі, чи то Чернівцях. Навіть назви плутали, масштабів же ніхто не усвідомлював узагалі, – згадує події далекого 1986 року ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС мешканець Коростеня (Житомирська область) Валерій Пахар. – Всі сподівалися, що якось воно минеться. Але коли зрозуміли, що не сама по собі проблема не зникне, а Чорнобиль – не так вже й далеко, як спершу вважали, почалися масові роботи: дезактивація, поливання доріг, обгородження підприємств. Хтось сміявся, хтось жартував, але назагал люди просто робили свою роботу». 

Валерій Миколайович тоді працював водієм. «Водієм першого класу, – уточнює він. – Усе життя за кермом. Працював в автодорі, і коли прийшов запит через військомат, що потрібні машини, щебінь, і все це треба везти це  Чорнобиль – я дав згоду без вагань».

Перший рейс – у невідомість. Дороги не знав, їхали навмання, по картах великого масштабу – у бік тридцятикілометрової зони відчуження навколо станції. Щебінь вивантажували в Копачах (колишнє село за 4 км від ЧАЕС, найближче до станції, на правому березі річки Прип’ять, в Іванківському районі Київської області – Авт.). Це було з середини травня до початку червня 1986 року. Потім перерва – місяць чи півтора. А далі знову: возили вже на Вільчу (колишнє селище міського типу, у Поліському районі Київської області, знято з обліку в зв’язку з відселенням мешканців внаслідок аварії, – Авт). Загалом вийшло кілька місяців із перервами – десь до початку осені.

– Спочатку ще намагалися берегти техніку, – продовжує Валерій Пахар. – Але швидко стало зрозуміло: чистих машин у «зоні» не буває. Боялися, що машину просто зупинять, кинуть – і все, підприємство втратить техніку. Вільча тоді вважалася «чистою», стояла на межі «зони», але й там усе було умовно. А в 1987 році я пішов туди вже свідомо. Добровільно. У воєнізовану частину, яка безпосередньо займалася ліквідацією наслідків аварії, роботою біля саркофага. І з початку 1987-го по 1992-й я працював уже офіційно, за трудовою. Шість років, які я віддав Чорнобилю. Перші  вісім місяців – безпосередньо на четвертому реакторі.

Роботи, за його словами, там було дуже багато. Завдання Валерія Пахара – возити людей. Ліквідаторів. «Вони вдягали захисні костюми, я підвозив їх прямо до четвертого блоку. Кожен рейс – у десятикілометрову зону. Після – обов’язково ПУСО (пункт спеціальної обробки, – Авт.): мити машину, митися самому, переодягатися. Такі були правила».

Але правила правилами, а реальність – трохи інша. «Ми постійно працювали в умовах підвищеної радіації. Машина – стара, без нормального захисту. На підлогу кидали металеві листи, оббивали стінки, щоб хоч якась «броня» була. Колеса «горіли». Фон – шалений. На задніх колесах зафіксували 5 рентген, на передніх – 2,5. Чим тільки не мили ту машину – хімією, водою, чим завгодно. А радіація залишалася», – продовжує ліквідатор.

Дозиметри тоді називали «карандашами». Приїжджаєш – люди з приладами одразу підбігають, знімають показники, щось відмічають, обнуляють і віддають назад. Але потім якось почали казати: «Ти сюди занадто часто їздиш. Так не можна. Нам із підірваним здоров’ям не потрібні».

– Правду тоді ніхто не говорив. Нам казали, що робити – ми робили. Ніхто не думав ні про нагороди, ні про пільги, ні про статуси. Просто працювали. Але після 1992 року мене фактично «попросили» звільнитися. Сказали: «Вистачить». У мене ж сім’я: двоє маленьких дітей, дружина. Доньці шість років, сину чотири. Треба було жити далі, – каже Валерій Пахар.

Він вкрай неохоче говорить про здоров’я. «Серед ліквідаторів здорових немає. Якщо мене спитати, то легше сказати, чим я не хворий. Лікувати треба все. Це як ремонтувати стару машину: починати треба з карбюратора – і далі по списку, – намагається жартувати мій співрозмовник. – Але з доступом до медичних послуг у нас зараз дуже важко. Наші права як ліквідаторів аварії на ЧАЕС – мінімальні. Пільги – недостатні. Путівок немає. Залишається героїзм – та він у минулому».

Втім, Коростенська громада, в якій мешкає Валерій, вважає по-іншому. Вони вирішили, що мають змогу – і фінансову, і організаційну – допомогти герою-«чорнобильцю» та всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які мешкають у цій громаді. І головне, вважають, що така допомога – їхній прямий обов’язок і вшанування їхнього подвигу.

Коростенці долучилися до адвокаційної кампанії «Гуманітарне реагування: право на захист має кожен», що здійснювалася у межах  проєкту «Посилення захисту прав осіб з інвалідністю під час гуманітарного реагування та відновлення відповідно до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю». Вивчили проблему доступності ліквідаторів аварії на ЧАЕС до медичних послуг, обрали пріоритети, накреслили план дій.

До організації круглого столу, який відбувся в Коростенській міській раді наприкінці лютого, підійшли вже із готовими пропозиціями. Головна з них – звернутися до керівництва громади із пропозицією запровадити часткове відшкодування вартості медичних послуг учасникам ліквідації аварії на Чорнобильській атомній станції із міського бюджету. А також включити цю послугу до міської програми «Турбота».

Присутні підтримали. Слово тепер – за міським керівництвом. Але у громаді переконані, що це рішення буде позитивним. І Валерій Пахар нарешті зможе «підремонтувати» своє здоров’я. І не косметично, а здійснити «капітальний ремонт».

І не лише він, – медичні послуги стануть ближчими й іншим героям-ліквідаторам аварії на ЧАЕС.    

Адже вони цього заслужили.

Yuriy Patykivsky, project communication manager

The project “Strengthening the protection of the rights of persons with disabilities during humanitarian response and recovery in accordance with the UN Convention on the Rights of Persons with Disabilities” is being implemented by the NAPD within the framework of a grant from the International Disability Alliance (IDA). International Disability Alliance (IDA).