«На задніх колесах зафіксували 5 рентген, на передніх – 2,5»: ліквідатор аварії на ЧАЕС Валерій Пахар

«Коли атомна станція вибухнула, навкруги був шок,  розгубленість і шалена плутанина. Люди не розуміли навіть, де саме сталася катастрофа: чи то в Чорнобилі, чи то Чернівцях. Навіть назви плутали, масштабів же ніхто не усвідомлював узагалі, – згадує події далекого 1986 року ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС мешканець Коростеня (Житомирська область) Валерій Пахар. – Всі сподівалися, що якось воно минеться. Але коли зрозуміли, що не сама по собі проблема не зникне, а Чорнобиль – не так вже й далеко, як спершу вважали, почалися масові роботи: дезактивація, поливання доріг, обгородження підприємств. Хтось сміявся, хтось жартував, але назагал люди просто робили свою роботу». 

Валерій Миколайович тоді працював водієм. «Водієм першого класу, – уточнює він. – Усе життя за кермом. Працював в автодорі, і коли прийшов запит через військомат, що потрібні машини, щебінь, і все це треба везти це  Чорнобиль – я дав згоду без вагань».

Перший рейс – у невідомість. Дороги не знав, їхали навмання, по картах великого масштабу – у бік тридцятикілометрової зони відчуження навколо станції. Щебінь вивантажували в Копачах (колишнє село за 4 км від ЧАЕС, найближче до станції, на правому березі річки Прип’ять, в Іванківському районі Київської області – Авт.). Це було з середини травня до початку червня 1986 року. Потім перерва – місяць чи півтора. А далі знову: возили вже на Вільчу (колишнє селище міського типу, у Поліському районі Київської області, знято з обліку в зв’язку з відселенням мешканців внаслідок аварії, – Авт). Загалом вийшло кілька місяців із перервами – десь до початку осені.

– Спочатку ще намагалися берегти техніку, – продовжує Валерій Пахар. – Але швидко стало зрозуміло: чистих машин у «зоні» не буває. Боялися, що машину просто зупинять, кинуть – і все, підприємство втратить техніку. Вільча тоді вважалася «чистою», стояла на межі «зони», але й там усе було умовно. А в 1987 році я пішов туди вже свідомо. Добровільно. У воєнізовану частину, яка безпосередньо займалася ліквідацією наслідків аварії, роботою біля саркофага. І з початку 1987-го по 1992-й я працював уже офіційно, за трудовою. Шість років, які я віддав Чорнобилю. Перші  вісім місяців – безпосередньо на четвертому реакторі.

Роботи, за його словами, там було дуже багато. Завдання Валерія Пахара – возити людей. Ліквідаторів. «Вони вдягали захисні костюми, я підвозив їх прямо до четвертого блоку. Кожен рейс – у десятикілометрову зону. Після – обов’язково ПУСО (пункт спеціальної обробки, – Авт.): мити машину, митися самому, переодягатися. Такі були правила».

Але правила правилами, а реальність – трохи інша. «Ми постійно працювали в умовах підвищеної радіації. Машина – стара, без нормального захисту. На підлогу кидали металеві листи, оббивали стінки, щоб хоч якась «броня» була. Колеса «горіли». Фон – шалений. На задніх колесах зафіксували 5 рентген, на передніх – 2,5. Чим тільки не мили ту машину – хімією, водою, чим завгодно. А радіація залишалася», – продовжує ліквідатор.

Дозиметри тоді називали «карандашами». Приїжджаєш – люди з приладами одразу підбігають, знімають показники, щось відмічають, обнуляють і віддають назад. Але потім якось почали казати: «Ти сюди занадто часто їздиш. Так не можна. Нам із підірваним здоров’ям не потрібні».

– Правду тоді ніхто не говорив. Нам казали, що робити – ми робили. Ніхто не думав ні про нагороди, ні про пільги, ні про статуси. Просто працювали. Але після 1992 року мене фактично «попросили» звільнитися. Сказали: «Вистачить». У мене ж сім’я: двоє маленьких дітей, дружина. Доньці шість років, сину чотири. Треба було жити далі, – каже Валерій Пахар.

Він вкрай неохоче говорить про здоров’я. «Серед ліквідаторів здорових немає. Якщо мене спитати, то легше сказати, чим я не хворий. Лікувати треба все. Це як ремонтувати стару машину: починати треба з карбюратора – і далі по списку, – намагається жартувати мій співрозмовник. – Але з доступом до медичних послуг у нас зараз дуже важко. Наші права як ліквідаторів аварії на ЧАЕС – мінімальні. Пільги – недостатні. Путівок немає. Залишається героїзм – та він у минулому».

Втім, Коростенська громада, в якій мешкає Валерій, вважає по-іншому. Вони вирішили, що мають змогу – і фінансову, і організаційну – допомогти герою-«чорнобильцю» та всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які мешкають у цій громаді. І головне, вважають, що така допомога – їхній прямий обов’язок і вшанування їхнього подвигу.

Коростенці долучилися до адвокаційної кампанії «Гуманітарне реагування: право на захист має кожен», що здійснювалася у межах  проєкту «Посилення захисту прав осіб з інвалідністю під час гуманітарного реагування та відновлення відповідно до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю». Вивчили проблему доступності ліквідаторів аварії на ЧАЕС до медичних послуг, обрали пріоритети, накреслили план дій.

До організації круглого столу, який відбувся в Коростенській міській раді наприкінці лютого, підійшли вже із готовими пропозиціями. Головна з них – звернутися до керівництва громади із пропозицією запровадити часткове відшкодування вартості медичних послуг учасникам ліквідації аварії на Чорнобильській атомній станції із міського бюджету. А також включити цю послугу до міської програми «Турбота».

Присутні підтримали. Слово тепер – за міським керівництвом. Але у громаді переконані, що це рішення буде позитивним. І Валерій Пахар нарешті зможе «підремонтувати» своє здоров’я. І не косметично, а здійснити «капітальний ремонт».

І не лише він, – медичні послуги стануть ближчими й іншим героям-ліквідаторам аварії на ЧАЕС.    

Адже вони цього заслужили.

Юрій Патиківський, комунікаційний менеджер проєкту

Проєкт «Посилення захисту прав осіб з інвалідністю під час гуманітарного реагування та відновлення відповідно до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю» ГС «ВГО «НАІУ» реалізує в межах гранту Міжнародного Альянсу людей з інвалідністю (IDA).