Життя після 16:30, героїзм буднів та інші уроки оптимізму від Олександра Терещенка

У Республіканському будинку звукозапису і друку УТОС відбулася презентація книги Олександра Терещенка «Життя після 16:30. Сім років потому», виданої шрифтом Брайля та в аудіоформаті. Друкований варіант книги з’явився 2018 року.

Автор книги – один із «кіборгів» Донецького аеропорту. 2014 року він пішов добровольцем на фронт, служив мінометником. 15 жовтня цього ж року рівно о 16:30 дістав важкі поранення: ураження правого ока, повністю втратив праву руку й кисть лівої. Але не зламався: пройшов реабілітацію, повернувся до активного життя – отримав звання Народного Героя України, займається громадською діяльністю, очолює Міжнародний благодійний фонд Олександра Терещенка і протягом двох років працював заступником міністра у справах ветеранів України.

Цифри «16:30» переламали його життя на «до» і «після». Процес входження в життя за нових обставин Олександр Терещенко описав у своїй книзі – без пафосу, із властивими йому гумором і самоіронією. Вийшла розповідь про перемогу людини над обставинами й над собою, яка для багатьох читачів стала посібником того, як діяти у, здавалося б, безнадійній ситуації.

– У цій книзі ви не знайдете нічого героїчного, – сказав Олександр Терещенко на презентації. – Адже акценти тут – не на війні, а на внутрішніх проблемах людини, яка звідти повернулася. У книзі – відчуття людини, яка зрозуміла, що в її житті щось сталося. Я писав про те, як учився їсти, обслуговувати себе. А оскільки я від природи людина з гумором, то навіть такі епізоди писав із самоіронією, чорним гумором. Так, як я полюбляю.

У Донецькому аеропорту, як розповів О. Терещенко, він був лише тиждень.
­– На війну я пішов добровольцем. Після анексії Криму довго вагався. Чесно зізнаюся, було страшно. Так само, як тоді, коли боявся вийти на Майдан, хоча й підтримував його. Потім, коли Майдан переміг, я приїхав на Інститутську, побачив ці фотографії: зовсім юних героїв різного віку, у тому числі й зовсім молодих. І зрозумів: якщо й зараз я не піду, то потім не зможу собі цього пробачити.

Із першої спроби Олександра Терещенка в армію не взяли, адже він не мав потрібної спеціальності.

– Строкову службу я проходив у будівельних військах, а на момент, коли прийшов у ТЦК, мені вже виповнилося 47 років. Тож довелося почекати. Врешті-решт, наприкінці липня 2014 року мене таки запросили й сказали, що кудись відправлять, – приходьте, мовляв, завтра з речами. Так я потрапив у 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового походу. Три тижні проходив злагодження. Оскільки я певний час працював відеооператором, то мені сказали: будеш гранатометником! Адже яка тобі різниця, що носити на плечах: камеру чи гранатомет?..

Я погодився з таким ходом думок, а через три тижні знову шукали добровольців: сказали, що завтра поїдемо на Донбас. Я теж, із острахом, пішов і виявилося, що потрапив на комплектацію в десантно-штурмову бригаду. І для мене це був великий кайф, бо я дуже хотів бути «справжнім пацаном». А далі був Донецький аеропорт, і граната, яку кинули вороги в наш окоп, і моє намагання врятувати себе та побратимів, викинувши цю гранату назовні. Але вона вибухнула в мене в руках.

«Життя після» складалося з того, що треба було вчитися найпростіших речей, які до поранення вдавалися без жодних труднощів. І писання книги – щоби передати цей досвід іншим, які також опинилися у схожій ситуації.

– Для автора важливо не втратити себе на книжковій полиці. Щоби на ній не просто були твої книги, а щоб їх читали люди, – продовжує Олександр Терещенко. – У мене є друг, підліток із порушенням зору. Ми познайомилися в Дніпрі на фестивалі, зробили спільне селфі, поговорили. Він зараз у Чехії й постійно пише мені. Я вислав йому свою книгу із посиланням на озвучку. Він відповів, що книга дуже допомогла йому в житті.

Що стосується унікальності та мужності. Ви знаєте, я до поранення вважав себе достатньо емпатійною людиною. Я завжди співчував, допомагав, коли треба було, наприклад, допомогти сісти в тролейбус на кріслі колісному. Але я не надто замислювався, а що ж далі з цими людьми? Чи можуть вони жити так, як я: захотів випити кави – пішов у кафе? І лише коли я дістав поранення, зрозумів, наскільки важко робити ці, здавалося б, прості речі. Наскільки серйозними є обмеження, які встановлює суспільство: мовляв, ми вас начебто любимо, ось вам невеличка пенсія, але, будь ласка, сидіть краще вдома й не заважайте нам жити своє життя.

Що ж до ветеранів з інвалідністю, то я б назвав це такими собі «почесними обмеженнями». Ви – герої, ми вам надзвичайно вдячні, ми просто-таки готові на вас молитися, як на писану торбу! Але, вибачте, цього для вас нема, того нема, а туди краще не ходіть… Бо навіщо воно вам, ми й так вас на руках віднесемо?!

Тому я вважаю, що люди, які тривалий час живуть з інвалідністю, – це просто концентрація мужності, адже ти щодня долаєш якісь бар’єри. І моя місія полягає в тому, щоб якимось чином доєднатися до локомотива, який зноситиме ці обмеження.

І ще я мрію, що настане час, коли кожного з нас визначатимуть за особистими рисами, а не за ознаками порушеного здоров’я: брюнет, блондин, високий чи трохи нижчий – без акценту на ознаках інвалідності. Бо всі ми рівні, усі однакові. І кожен із нас може реалізовувати себе, бути корисним для суспільства.

Я багато роблю, щоби привернути увагу суспільства до цих речей, щоби  підставити плече тому, хто загубився і втратив свободу жити. Переклад моєї книги шрифтом Брайля і створення її аудіоверсії значно розширюють ці можливості. У такі моменти я просто забуваю, що взагалі маю інвалідність чи зі мною щось не так. І ще один важливий момент: якщо ти всередині налаштований на жалість до себе, то й отримуватимеш її ззовні. Люди хоч і не чують цього твого бажання, але відчувають його підсвідомо. А щоб отримувати від суспільства конструктив, треба подавати сигнал, що ти готовий його прийняти.

Я щасливий від того, що долаю перепони – значні для нас і непомітні для інших людей. Від цього, звісно, дуже втомлююсь, але засинаю з величезним відчуттям задоволення: ти це подолав!

От що треба зробити звичайній людині, щоб відчути себе героєм? Подолати Еверест, стрибнути з парашутом. А ти перейшов самостійно дорогу, впорався зі своїми першочерговими потребами – і все, красунчик! Я ніколи не забуду свої перші відчуття після поранення. Мене бісило з першого дня, що не можу зробити щось просте. Адже руки в мене, як то кажуть, завжди росли з правильного місця: усю чоловічу роботу вдома робив сам. Усе робив власноруч – а тут їх нема!..

Перший тиждень після 16:30 я лежав у госпіталі. Моя дружина була поруч у палаті. Вона заснула втомлена, а я банально хотів зняти шкарпетки. Совість не дозволяла її будити, а сам не міг… Почав пробувати: нога об ногу – і таки вийшло! Вранці відчув неймовірну перемогу.

Потім стало легше. Далі – крок за кроком, нові успіхи і нові досягнення. З таких маленьких кроків і складається життя. Тому я постійно налаштовуюсь на щось нове. Зараз маю план пройти повний паломницький шлях до іспанського міста Сантьяго-де-Компостела в Галісії протяжністю 880 кілометрів.

Перший «Каміно де Сантьяго», коротший маршрут довжиною 280 кілометрів, я вже пройшов – також самостійно. Було непросто. Особливо, коли на третій день дороги зламався мій протез і я не міг обслужити себе. Доходило до курйозних ситуацій. Наприклад, у цей момент я не міг банально переодягтися без сторонньої допомоги, а попросити не було в кого: маршрут значною мірою безлюдний, та й навіть у містах люди погано знають англійську, а я не розмовляю іспанською.

Але нічого, вийшов із ситуації, мені допомогли відремонтувати протез – і я пішов далі. Пройшов паломництво 280 кілометрів, зараз задивляюся на 880… А знаєте, що найцікавіше? Я почав задумуватися пройти цей шлях ще до поранення, коли прочитав книгу Паоло Коельйо «Щоденник мага», у якій описано цей маршрут. Прочитав і думаю: от класно було б! А потім внутрішній голос: та куди тобі? Мови не знаєш, та й важко це все…

Знаєте, у кожного з нас є такі «декоративні» мрії. Ми їх щороку вішаємо на ялинку, як іграшки. Там я і космонавтом хотів бути, і капітаном. Це було «до». А «після», коли життя круто змінилося, а я приїхав на реабілітацію в Литву, один із моїх литовських друзів жартома сказав: ти ходиш із спального району Вільнюса в центр пішки, то, може, і «Каміно» пройдеш? Я посміявся, а потім подумав: «А чому б і ні?». І почав готуватися: написав на папері, розклав собі в голові.

Перша думка: «Ти боїшся, бо в тебе немає рук?». І контраргумент: «Ну так, немає. Але ж ти живеш так! Ти вже сам залишався в Києві на два тижні, сам ходив на роботу, повністю даєш собі раду». Так, є мовний бар’єр, також необхідність жити в хостелах, а це багато нових людей, невідомі виклики… Страшно? Трохи так, але загалом це прикольно! І врешті-решт я таки пройшов цей шлях – без рук!

Найдивніше, що те, про що я боявся навіть мріяти до поранення, виявилося цілком досяжним після нього. Тому я закликаю, щоб усі змогли обтрусити свої мрії від нафталіну й реалізувати їх. Повірте, це можливо! Єдине, чого я зараз боюся, – що колись перестану мріяти і щось планувати.

Фонд Олександра Терещенка надає допомогу ветеранам із втратою зору та ампутацією кінцівок.
­– Ми проводили майстер-клас для хлопців з ампутаціями. Приїхали в один госпіталь, і я пішов по палатах. Звісно, хлопці спочатку дивляться з недовірою, коли я починаю розповідати про протези. Але потім, коли подивилися відео з порадами, що робити в таких ситуаціях, прийшло порозуміння. Один хлопець, який втратив руку, підійшов і сказав: «Це ж так круто! Я думав, що однією рукою не зможу зробити нічого, а виявляється, що можу майже все!». І для мене це величезне щастя, коли хоча б одна людина зрозуміє, що втрата руки чи ноги – не вирок, а лише нові реалії твого життя.

«Життя після 16:30. Сім років потому» — книга, яка надихає жити далі. І проживати життя яскраво, змістовно, не зважаючи на обставини, які можуть скластися. Бути сильним і перемагати обставини. Бути корисним для суспільства, людей і відстоювати власні інтереси.