Право на мобільність: коли село — не для всіх

Матеріал підготовлено в межах адвокаційної кампанії «Громади для всіх: разом із людьми з інвалідністю створюємо зміни» в Сторожинецькій громаді. Кампанія реалізується ГС «ВГО «НАІУ» у партнерстві з Європейським Форумом інвалідності (EDF) за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO) та Християнською місією незрячих (CBM).

Інтерв’ю проведено Оксаною Драчковською, комунікаційницею адвокаційної кампанії в Чернівецькій області. 

Доступність — це не лише про пандус у місті. Це — про можливість жити там, де ти живеш. Навчатися, працювати, купувати хліб у найближчій крамниці, доїхати до лікарні, прогулятися вулицею. І сьогодні, коли в Україні активно обговорюють безбар’єрність, у цих розмовах часто враховуються тільки великі міста. Хоча саме в селах проживає чимала частина людей з інвалідністю. І кожен з них має право бути повноцінними учасниками суспільства.

Іллі 34 роки. Він проживає в селі Панка Чернівецької області. Десять років тому чоловік отримав травму в автокатастрофі, після якої почав пересуватися в кріслі колісному. За цей час він встиг побудувати дім разом із братом, прожити кілька років самостійно в оселі без газу і водопроводу, навчитися обслуговувати себе повністю, жити без очікувань і претензій.

— Спочатку було важко. Я не знав жодної людини на кріслі колісному. Здавалося, вони просто не виходять з дому,  існують, а не живуть, — згадує Ілля. — Але коли познайомився з Валентиною Добридіною та її чоловіком Владиславом, усе змінилося. Я побачив: життя не закінчується, воно триває.

Ілля знову почав займатись тим, що й до травми: улюбленою риболовлею, домашніми справами, самостійними походами до магазину. І хоча зараз мешкає з родиною брата, зберігає незалежність у побуті.

Але щоразу, коли він виходить за межі власного подвір’я, простір ніби каже йому: «Тут тебе не чекали».

У селі Панка вісім крамниць. До шести з них Ілля потрапити не може: немає пандусів, двері вузькі, ґанки без пониження. Лише дві торгові точки облаштовані так, що він може зайти без сторонньої допомоги.

— Найгірше, що в деяких місцях можна було б зробити доступність досить просто. Але цього не роблять. Хоча я впевнений: іноді достатньо лише бажання, — каже Ілля.

Це типовий виклик для сільських громад. Багато магазинів — у старих будівлях, де облаштування пандусів вимагає незначних змін. Але без інтересу власників і підтримки з боку громади ці зміни не відбуваються. Громади часто не беруть участі у забезпеченні доступності приватного бізнесу — хоча це питання рівних прав, а не чиясь «особиста справа».

Сьогодні в Панці, окрім двох магазинів, безбар’єрність забезпечено ще лише в аптеці та перукарні. Але найбільша проблема — не в торгівельних точках.

У сільській місцевості мобільність — це не про комфорт. Це про шанс на соціалізацію, роботу, освіту, медичну допомогу. У людей без власного транспорту цього шансу може не бути. А у людей, які пересуваються на кріслі колісному — майже гарантовано немає.

— Низькопідлоговий автобус у село? Це як виграти в лотерею. Хіба що в інтернеті побачити, — з іронією каже Ілля.

Приміські перевезення в регіоні здійснюють приватні компанії. Контроль за дотриманням інклюзивності фактично відсутній. Залізничні маршрути, які скасували під час пандемії, не повернулися. А ті, що були, теж не були доступними.

Без транспорту Ілля не може працювати за фахом. Він — механізатор широкого профілю. У теорії міг би керувати сільськогосподарською або будівельною технікою. На практиці — не має змоги дістатись до місця роботи.

— Бачив в інтернеті, як чоловік на кріслі колісному самостійно сідає в екскаватор і керує ним. Але поки що — це тільки відео з ютубу.

Ілля не хоче закриватися в домі. Його дні — про життя, не про очікування. Кава, новини, дорога до магазину, риболовля. Але навіть ці звичні справи потребують значно більше зусиль, ніж мали б. Бо простір не враховує потреб людей з інвалідністю. 

Врахування потреб людей з інвалідністю в селах — це не «додаткова опція», а базова умова рівних прав. Без доступних магазинів, аптек, громадських просторів і транспорту люди змушені жити не так, як хочуть, а так, як диктують обмеження середовища. Кожен пандус, ширші двері чи низькопідлоговий автобус — це не просто зручність, а крок до того, щоб кожен мешканець громади міг навчатися, працювати, бути соціально активним і незалежним. Бо право на мобільність — це право на гідне життя, незалежно від місця проживання.

Олександра Перькова, комунікаційна менеджерка проєкту