Намагаюсь про ядерний удар взагалі не думати – історія війни Наталії Острогляд

25 Серпня 2022
Друкувати цю новину

Ось вже шостий місяць війни вона працює, не покладаючи рук, волонтерить, підтримує, розвиває, надихає, допомагає та їхати з рідного Запоріжжя навідріз відмовляється, адже як не вона – то хто? Наталія Острогляд, голова громадської організації «Аутизм. Свідоме батьківство», у спільному проєкті Національної Асамблеї людей з інвалідністю України та EnableMe Ukraine розповідає свою історію війни.

В мене є дитина з аутизмом, Віка, їй 11 років. Батько мій їхати відмовився. Йому 73 роки. І ми не виїжджали – це моя принципова позиція. Якщо я поїду, то хто залишиться?

Ми – колиска козацтва

У нас лайт-версія – до міста ніхто ніколи не проривався, можливо, саме тому я не думала про евакуацію. Паніка піднімалася, коли дзвонили мої колеги та друзі з інших міст та областей і казали: «Наташа, біжи, бери дитину та їдь».

Тривоги та сирени у нас постійно, як і по всій Україні. Коли до нас маріупольці почали їхати, змінилася атмосфера у місті, чітко відчувалося, що щось трапляється, немає звичного стану безпеки.

За п’ять місяців війни по самому місту було до десятка «прильотів», переважно промислової інфраструктури. Найяскравіший приліт був по торговому центру, але на щастя він був о шостій ранку і ніхто не постраждав, тільки вікна повилітали. І треба віддати належне муніципальній службі – дуже швидко прибрали уламки та все сміття, щоб людей не тригерила ця картина розбомбленої будівлі. Прилетіло о шостій ранку, а о дванадцятій по проспекту вже їздив транспорт.

Хоча постраждалі, звичайно є (прим. сміється). Наші діти постраждали. Вони дуже любили ходити до цього торговельного центру, бо там зручні ліфти, фудкорти, багато розважальних зон.

 

Було моторошно

Віка моя відвідувала звичайну школу, інклюзивний клас. У лютому місяці ми відсвяткували її 11-річчя. Коли почалися тривоги, ми шукали бомбосховища. Воно знаходиться неподалік нас, у місцевому Будинку культури.

Найяскравіший випадок був, коли в нас тривога почалася о 9-й вечора, а це вже була комендантська година. Від звуку виникав тваринний страх, і я вже розуміла, що ще кілька походів у бомбосховища і можна з глузду з’їхати. Ми з донькою зайшли до бомбосховища, я взяла із собою гаджетів, щоб дитину відволікати. Вона в мене соціальна та розмовляє, але дуже важко переносить плач маленьких дітей. А перед нами зовсім упритул сиділа сім’я з дев’яти дорослих і двох маленьких дітей, які кричать, вередують, постійно хочуть пити, їм то спекотно, то холодно. Моя донька просто мовчки утиснулася спиною в стіну і неймовірно хотіла піти.

Ми ледве дочекалися відбою сирен, вийшли надвір, а там напружена порожнеча, блимають світлофори. Наш будинок у трьох хвилинах ходьби, але вулицями ліхтарі вимкнені, дзвінка зимова морозна тиша, і це було моторошно. У нас місто дуже яскраве і освітлене, можна вишивати на вулиці. Заходимо ми до нас у двір, а він освітлений, як новорічна ялинка. У нас буквально нещодавно встановили LED-лампи та освітлення дуже яскраве. Заходиш після тієї темряви, яка на вулиці, та відчуття, начебто фестиваль. І я розумію, що це така мета для авіації!

 

Намагаюсь про ядерний удар взагалі не думати

Ми мешкаємо в Запоріжжі, і на п’ятий місяць війни дві третини області знаходяться в окупації. Місто Запоріжжя зараз – це такий гуманітарний хаб, до якого приїздять люди з Донецької, Харківської, Луганської, Херсонської областей. Хоча офіційно кажуть, що Запоріжжя не приймає людей, голова нашої області постійно звітує, що щодня до нас прибуває приблизно півтори тисячі евакуйованих з різних територій. Фронт знаходиться від нас у 40 километрах, і від першого дня тероборона займається укріпленням міста і зводить цілі фортеці. Але ми всі розуміємо, що якщо буде загроза ядерного удару, то ті укриття нас не врятують.

Я намагаюсь не пропускати семінарів і вебінарів від НАІУ, які у них на дійсно високому рівні і вони запрошують гарних спікерів. І буквально днями у нас була зустріч з однією з член кінь НАІУ, яка є архітектором, і вона нам розповідала щодо архітектурної доступності і безпеки всіх будівель, які є на територій України. І безпечних будинків у нас дуже мало, а для цивільного населення вони практично не передбачені.  Я намагаюсь про ядерний удар взагалі не думати.

 

Якщо не ми, то хто?

На щастя, є можливість для моєї доньки займатися з нашим фахівцем, дуже високого рівня, кілька разів на тиждень, незважаючи на те, що відбувається.  Члени нашої організації приїжджають раз на тиждень і ми проводимо діткам заняття із соціалізації. Пандемія послужила для нас тренувальним трампліном, нам довелося завести тренувальну студію онлайн, тому коли почалася війна, я буквально витягувала всі наші онлайн, пропонувала: «Дівчатка, давайте говорити».

Я розумію, у когось немає ресурсів, у когось бізнес обвалився, у когось залишилася в окупації рідня, у когось близької людини забрали на фронт. Та ми маємо бути з нашими дітьми і допомагати їм, і ми маємо говорити про аутизм. До нас це питання в суспільстві в нашому регіоні майже не піднімали і люди просто не знали, що це таке і що з ним робити. Тому, якщо не ми, то хто?

написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар