Сильні, вразливі, незламні: виклики війни очима українських жінок

Повномасштабна війна принесла в Україну величезні соціальні виклики. Жінки опинилися у вкрай складних умовах: вони самостійно виховують дітей, доглядають за рідними з інвалідністю, працюють, займаються волонтерством, адаптуються до життя у нових громадах або проходять медико-психологічну реабілітацію після полону. Додатково до цього вони стикаються з важкою економічною ситуацією, відсутністю соціальної підтримки та психологічними випробуваннями. 

Жінки з інвалідністю під час війни опинилися в ще складніших умовах. Евакуація для них часто майже неможлива через відсутність доступного транспорту та належної підтримки. Ті, хто залишився в небезпечних регіонах, зіштовхнулися з нестачею ліків, реабілітаційних послуг і базової доступності. У громадах, куди жінки з інвалідністю евакуювалися, не завжди є умови для їхньої повноцінної інтеграції — бракує безбар’єрного житла, роботи, соціальної підтримки. Водночас вони часто залишаються невидимими для суспільства, стикаючись із подвійною дискримінацією — і за гендерною, і за фізичною ознакою. Для покращення їхнього становища необхідно розвивати доступність у громадах, запроваджувати спеціальні програми соціальної підтримки, а також змінювати суспільне ставлення, аби жінки з інвалідністю мали рівні можливості для життя, роботи та розвитку.

Для матерів, які виховують дітей з інвалідністю, війна також створила безліч труднощів. Через бойові дії ускладнено отримання соціальних послуг. Так як багато реабілітаційних центрів закрито або територіально перенесено, фахівці виїхали за кордон, а громади не можуть надавати необхідну підтримку. Якщо немає послуг денного догляду або підтримки з боку громади, мати залишається з дитиною без підтримки і має сама здійснювати цілодобовий догляд за нею, без можливості працювати чи мати особистий час. Зростання цін на ліки, спеціальні засоби для догляду, фінансова нестабільність, яка часто спричинена втратою роботи або житла значно ускладнюють життя матерів, які виховують дитину з інвалідністю. Також жінки в подібних ситуаціях можуть спостерігати в себе ознаки емоційного вигорання, депресії та постійної втоми. 

Щоб подолати ці проблеми важливо розвивати інклюзивні сервіси в громадах – денні центри для дітей з інвалідністю, послуги, впроваджувати програми підтримки батьків. Важливу роль також відіграють фінансова допомога та доступна психологічна підтримка для матерів. 

Жінки, чиї чоловіки зараз воюють, несуть подвійне навантаження: вони працюють, виховують дітей, ведуть господарство та часто займаються волонтерством. За таких обставин жінка вимушена одночасно дбати про дітей, працювати, займатися домашніми справами без додаткової підтримки. І все це на фоні постійного психологічного стресу – постійного хвилювання за життя чоловіка, інформаційного тиску та тривожних очікувань. Нерідко доходів жінки не вистачає навіть на задоволення базових потреб її та її дитини. Часто в громадах немає місцевих програм підтримки та допомоги жінкам військових.  

Суттєве поліпшення в такій ситуації жінкам принесли б програми підтримки родин військовослужбовців – психологічна допомога, соціальні ініціативи, фінансове забезпечення. Створені роботодавцями гнучкі умови праці для жінок, які самостійно виховують дітей поки чоловік на фронті. А також волонтерські ініціативи допомоги – догляд за дітьми, соціальні хаби підтримки.

Під час війни жінки військові та цивільні мають ризик опинитися в полоні країни – агресора. Звільнені з полону часто стикаються із труднощами після повернення. Тортури, знущання, нестача води та їжі залишають глибокий слід. Нажаль, в Україні недостатньо центрів, які спеціалізуються на підтримці звільнених з полону. До того ж працює стереотип, згідно якого, частина суспільства сприймає таких жінок як жертв, що посилює їхню ізоляцію та шкодить адаптації після полону. Також після полону наші громадяни стикаються з проблемами з працевлаштуванням і в трудовій діяльності. Адже трапляються випадки, коли роботодавці не хочуть звертати увагу на невидиму боротьбу, яка відбувається з їхнім співробітником і обирають закривати очі на наслідки травм, депресію або посттравматичний стресовий розлад в своїх співробітників. 

Щоб подолати ці проблеми, важливі центри комплексної реабілітації для звільнених з полону громадян України,  інформаційні кампанії для суспільства, щоб подолати стигматизацію теми полону. Також громадські організації та держава мають впроваджувати програми психологічної, юридичної та медичної підтримки. 

Щодня стикаються з викликами і жінки, які мають статус внутрішньо переміщених осіб. Вони мають вирішувати проблему із втратою своєї оселі та пошуком нового житла, адже державні програми не завжди покривають потреби, а оренда дорога. Важко шукати роботу і в сільській місцевості і в містах, адже в першому випадку часто мало вакансій, а в містах висока конкуренція серед шукачів роботи. В деяких випадках, нажаль, жінки відчувають тиск з боку нової громади, адже місцеві мешканці не завжди сприймають ВПО дружньо. Також існують проблеми із доступом до соціальних послуг – в громадах немає психологічної допомоги, садочків чи гуртків для дітей.

Вирішити ці проблеми могли б житлові програми для ВПО, сприяння працевлаштуванню та створення нових робочих місць з боку громади, а також інтеграційні проєкти для внутрішньо переміщених осіб.  

Проблеми з лікуванням та реабілітацією виникають у цивільних жінок, які отримали поранення під час війни. Державна підтримка для цивільних, які опинилися в такій ситуації не завжди достатня. Немає достатньої кількості асистивних технологій, можливостей швидкого протезування, якісної фізичної терапії. Окрім цього, існує і такий психологічний аспект, як соціальна ізоляція, адже після поранень жінки часто замикаються в собі, відчувають труднощі з прийняттям власного тіла. Не менш важливе і фінансове питання – ліки, протези, операції вимагають значних коштів. 

Ситуація б значно покращилась, якби в Україні існувало більше програм безкоштовної реабілітації та протезування, соціальних проєктів з підтримки жінок з інвалідністю та інформаційних кампаній про права осіб з інвалідністю. 

Війна принесла українським жінкам багато болю, але також показала їхню неймовірну силу. І якщо ми, як суспільство, об’єднаємося – залучимо державу, громадські ініціативи, міжнародну підтримку та активну участь громадян – ми зможемо створити умови, де жінки не лише долатимуть труднощі, а й будуть мати гідне, захищене та перспективне майбутнє.

Україна вже довела всьому світу свою стійкість, а українські жінки під час війни щодня доводять свою силу та витривалість. Підтримуючи їх, ми будуємо майбутнє, де кожна з матиме рівні можливості та гідні умови для життя та розвитку.

Олександра Перькова, комунікаційна менеджерка проєкту «Мультисекторальна гуманітарна допомога з урахуванням інвалідності для ВПО, репатріантів, ветеранів та приймаючих громад в Україні»

Strong, Vulnerable, Unbreakable: The Challenges of War Through the Eyes of Ukrainian Women

The full-scale war has brought enormous social challenges to Ukraine. Women have found themselves in extremely difficult conditions: they are raising children alone, caring for relatives with disabilities, working, volunteering, adapting to life in new communities, or undergoing medical and psychological rehabilitation after captivity. On top of this, they face severe economic hardship, a lack of social support, and psychological struggles.

Women with disabilities have been placed in even more challenging circumstances during the war. Evacuation is often nearly impossible due to the lack of accessible transportation and proper support. Those who remain in dangerous regions struggle with shortages of medicine, rehabilitation services, and basic accessibility. In the communities where women with disabilities have been evacuated, conditions for full integration are often insufficient—there is a lack of barrier-free housing, job opportunities, and social support. At the same time, these women often remain invisible to society, facing double discrimination—both gender-based and related to their physical condition. Improving their situation requires developing accessibility in communities, implementing specialized social support programs, and changing public attitudes so that women with disabilities have equal opportunities for life, work, and personal development.

For mothers raising children with disabilities, the war has also created numerous difficulties. The fighting has disrupted access to social services. Many rehabilitation centers have closed or relocated, specialists have moved abroad, and local communities are unable to provide necessary support. When no daycare services or community assistance are available, mothers are left alone with their children, providing round-the-clock care without the possibility of working or having personal time. Rising costs of medication and specialized care supplies, along with financial instability caused by job or housing loss, significantly worsen their situation. Additionally, many of these women experience emotional burnout, depression, and constant exhaustion.

To address these challenges, it is crucial to develop inclusive community services—daycare centers for children with disabilities, support services, and programs to assist parents. Financial aid and accessible psychological support for mothers also play a key role.

Women whose husbands are currently fighting bear a double burden: they work, raise children, manage the household, and often engage in volunteer work. In these circumstances, a woman must simultaneously care for her children, work, and handle domestic responsibilities without additional support. All this happens under constant psychological stress—worrying about her husband’s life, dealing with information overload, and facing ongoing anxiety. Often, a woman’s income is insufficient to cover even basic needs for herself and her child. Many communities lack local support programs for military wives.

Significant improvement could be achieved through support programs for military families—psychological assistance, social initiatives, and financial aid. Employers could introduce flexible work conditions for women raising children alone while their husbands are on the front lines. Additionally, volunteer initiatives, such as childcare assistance and social support hubs, could provide much-needed relief.

During the war, both female soldiers and civilians are at risk of being taken captive by the aggressor state. Those who are freed from captivity often face severe challenges upon returning home. Torture, abuse, and deprivation of food and water leave deep scars. Unfortunately, Ukraine lacks sufficient centers specializing in support for former prisoners. Furthermore, a societal stereotype persists, viewing these women primarily as victims, which reinforces their isolation and hinders reintegration. Many former prisoners also face employment difficulties, as some employers choose to ignore the invisible struggles their employees endure, overlooking trauma, depression, or post-traumatic stress disorder (PTSD).

To overcome these issues, comprehensive rehabilitation centers for former prisoners, public awareness campaigns to combat the stigma surrounding captivity, and state-supported psychological, legal, and medical assistance programs are essential.

Women with internally displaced status also face daily challenges. They must cope with losing their homes and searching for new housing, as state programs do not always meet their needs and rental prices remain high. Finding a job is difficult both in rural areas, where opportunities are scarce, and in cities, where competition is intense. In some cases, displaced women experience pressure from local communities, as residents do not always welcome internally displaced persons (IDPs) with open arms. Access to social services is another challenge—many communities lack psychological support, kindergartens, or extracurricular activities for children.

Solutions could include housing programs for IDPs, employment promotion initiatives, and the creation of new job opportunities within communities, as well as integration projects to help displaced persons feel included and supported.

Civilian women who have been injured during the war also face significant difficulties in accessing treatment and rehabilitation. State support for civilians in such situations is often insufficient. There is a shortage of assistive technologies, rapid prosthetics services, and quality physical therapy. Additionally, many women experience social isolation, struggling to accept their changed bodies after injuries. Financial difficulties also play a major role, as medication, prosthetics, and surgeries require substantial funds.

The situation would greatly improve if Ukraine had more free rehabilitation and prosthetic programs, social projects supporting women with disabilities, and awareness campaigns about the rights of people with disabilities.

The war has brought immense suffering to Ukrainian women, but it has also highlighted their incredible strength. If we, as a society, unite—engaging the state, public initiatives, international support, and active citizen participation—we can create conditions where women not only overcome hardships but also have a dignified, secure, and promising future.

Ukraine has already demonstrated its resilience to the world, and Ukrainian women prove their strength and endurance every day. By supporting them, we are building a future where every woman has equal opportunities and a dignified life.

Oleksandra Perkova 

Communication Manager of the project “Disability-inclusive multisectoral humanitarian assistance for internally displaced persons (IDPs), repatriates, veterans and host communities in Ukraine”