Боротися з бар’єрами турботою:  життя людей  з порушенням  зору у громадах

У світі сьогодні понад 39 мільйонів  людей з порушенням зору. Щороку ця цифра зростає. В Україні точної статистики немає: за різними оцінками — від 70 до 300 тисяч людей. Кожен із них щодня стикається з бар’єрами, які більшість із нас навіть не помічає.

Автомобілі, що паркуються на тротуарах і залишають вузькі проходи, клумби чи бетонні напівсфери, які легко зачепити тростиною, відкриті люки або ями на дорогах — усе це може стати серйозною загрозою для життя. Натомість доступні рішення, такі як озвучені світлофори, правильно розміщена тактильна плитка чи чітко пофарбовані контрастні елементи інфраструктури, допомагають людям з  порушенням  зору самостійно і безпечно пересуватися.

Та часто для багатьох людей з порушеннями зору бар’єри починаються ще на порозі власної оселі.

79-річна Марія живе у Сторожинецькій громаді, в невеликій квартирі на другому поверсі, до якого ведуть стрімкі сходи. Все життя жінка працювала на будівництві: замішувала бетон, фарбувала, виконувала важку роботу. Ще в дитинстві двічі перенесла менінгіт, наслідком якого стало стрімке погіршення зору. Сьогодні жінка майже нічого не бачить, пересувається за допомогою двох палиць і може робити лише короткі виходи з дому.

Кілька разів на тиждень її навідує соцпрацівниця, допомагає по господарству. Але навіть із цією підтримкою життя Марії нелегко: маленька пенсія не дозволяє купувати навіть базові продукти та необхідні ліки. Цього літа фінансова допомога від Національної Асамблеї людей з інвалідністю, стала для неї підтримкою. Зараз жінка займається підготовкою до зимового періоду і хоче зробити запаси картоплі. Не менш важливою для Марії стала увага від координаторки проєкту Валентини Добридіної. Контакт та спілкування дають відчуття, що вона не залишена сам на сам із труднощами. «Поспілкуватися, виговоритися — це теж ліки», — каже Марія.

70-річна Людмила проживає у Карлівській громаді на Полтавщині. Жінка втратила зір через спадкову хворобу: відшарувалася сітківка, і світ для неї перетворився на тіні й силуети. Попри це вона не тільки веде господарство, а й доглядає свою 94-річну маму.

Людмила з впевненістю орієнтується в побуті: готує їжу, покладаючись лише на запахи, ходить, пам’ятаючи кожну деталь. Завдяки білій палиці, яку нещодавно отримала, жінка може самостійно дійти до магазину. Але навіть там чекають небезпеки: нещодавно вона ледь не впала через металеві стовпчики. «Їх би пофарбувати у жовтий колір, тоді й іншим людям з поганим зором було б безпечніше», — каже Людмила.

Жінка довгий час відмовлялася оформлювати інвалідність, намагаючись бути «як усі». Закінчила сільськогосподарський технікум, працювала. Сьогодні вона вдячна сусідам і родині: ті діляться з нею фруктами та овочами з городів, підтримують словом. «Саме людська увага додає сил», — визнає Людмила. А ще жінка мріє отримати смартфон, адаптований для незрячих: «Це було б моїм вікном у світ».

Олександр живе в невеликому селі Опішнянської громади. Раптова втрата зору змінила вибудувані подальші плани на життя. Довгі обстеження і лікування майже не дали результату. Найшважливішою опорою для Олександра в цей момент стала підтримка родини. Сім’я облаштувала побут так, щоб чоловік міг пересуватися самостійно і виконувати деякі справи без сторонньої допомоги. Близькі допомогли не замкнутися в собі:  вони разом гуляють парком, відвідують кафе, продовжують жити активним життям. Завдяки підтримці та адаптації чоловік відчуває себе незалежним, а простір поруч із родиною – безпечним. 

Ірина також проживає в Опішнянській громаді. Вона вже багато років бореться із хворобою і намагається відновити зір. Попри власні труднощі, Ірина допомагає іншим. Її чоловік захищає незалежність України на фронті, переніс тяжке поранення. Але попри власні труднощі Ірина щодня ділиться увагою з тими, хто цього потребує. Вона працює соціальним працівником, і кожен день дарує підтримку людям у громаді, бо особисто знає, як важливо відчувати увагу та розуміння.

Марія, Людмила, Олександр та Ірина живуть у різних регіонах, але кожен з них знаходиться в умовах, які часто ігнорують потреби незрячих людей. І для кожного з них справжньою підтримкою стали поєднання гуманітарної допомоги та людської уваги.

Їхні голоси — це частини однієї глобальної проблеми. Люди з інвалідністю зору в Україні постійно стикаються з фізичними та соціальними бар’єрами: відсутністю доступної інфраструктури, складністю отримання спеціалізованих засобів пересування, браком адаптованих технологій, таких як смартфони з програмами для незрячих, ізоляцією, що посилюється, коли поруч немає спільноти чи навіть простого людського контакту.

Тисячі українців щодня долають непомітні для більшості бар’єри. Але доступність і турбота — це не «пільга», а право. Допомога важлива, але ще важливіше — розуміння і увага з боку суспільства. Кожний доступний тротуар, світлофор чи магазин можуть стати кроком до життя без зайвих перешкод. До інклюзивного суспільства, де люди з інвалідністю не мусять «пристосовуватися до світу», а можуть жити в ньому гідно і безпечно. Адже доступність — це питання не комфорту, а базової безпеки та базових прав людини. 

Проєкт «Мультисекторальна гуманітарна допомога з урахуванням інвалідності для внутрішньо переміщених осіб, репатріантів, ветеранів та приймаючих громад в Україні» реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України в партнерстві з Європейським форумом з питань інвалідності (EDF) за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO) та CBM (Християнської місії незрячих).

Oleksandra Perkova, Communications Manager of the Project