Президент Паралімпійського комітету Сушкевич: перемоги на світових спортаренах об’єднують світ навколо України

Інтерв’ю голови Національної Асамблеї людей з інвалідністю України, президента Національного комітету спорту інвалідів України Валерія Сушкевича агентству “Інтерфакс-Україна”

Текст: Єгор Шуміхін

Війна зробила життя всіх українців більш складним, але у людей з інвалідністю було багато викликів і до цього, які лише загострилися, а їх кількість збільшилася. Які саме проблеми підсвітила війна?

Ні держава, ні суспільство не були готові до того, що почнеться ця навала з боку країни-вбивці. Якщо говорити про війну і людей з інвалідністю, то тут є два аспекти. Перший – те, що під час війни найбільш вразлива категорія – це люди, які мають ураження слуху і зору, обмеження в пересуванні, або мають психічні та інтелектуальні ураження. У них є величезні виклики, пов’язані з тим, як себе захистити, як втекти від того, що летять бомби, ракети, дрони, що наступає ворожа армія на населені пункти. Під час перших годин вторгнення, коли масово люди кинулися до потягів і була евакуація з Києва, нам довелося робити комунікацію з Укрзалізницею, щоб пріоритет надавали людям з інвалідністю. До речі, ще у мирний час, Національна Асамблея людей з інвалідністю давала майстер-класи для робітників ДСНС щодо того, як евакуювати з будинку людину, у якої є ампутація ніг, яка пересувається на кріслі колісному, як це робити з незрячими людьми, бо там є маса важливих особливостей. Друге – це те, що війна глобалізує проблеми людей з інвалідністю, яких стає все більше. Мало того, що державі треба думати, як розв’язувати проблеми людей з інвалідністю, які були до війни, то тепер необхідно думати ще про тих, які тільки-тільки отримують цю інвалідність.

Наскільки ефективно вирішується чи не вирішується питання з доступністю укриттів, чи продумане питання переміщення маломобільних людей у сховища?

Чи попаде людина з інвалідністю в шелтер, в бомбосховище? Та не попаде! Укриття абсолютно були не готові до війни, і сьогодні, на жаль, я не бачу інтенсивної роботи інституцій влади, щоб всі укриття були інклюзивні та доступні. Щоб і ви, і я могли туди потрапити однаково, щоб і ви, і я змогли справити свої фізіологічні потреби. Я знаю випадки, коли спускали людей на кріслах колісних до бомбосховищ, і вони падали на східцях, отримуючи додаткові травми. Я бачив фото незрячої людини, яка лежала за 15 метрів до входу бомбосховище, бо просто не потрапила туди під час повітряної атаки. Немає якоїсь чіткої інформаційної системи, яка б допомагала цим людям в конкретному районі. А чи є, взагалі, облік таких людей? Чи хтось орієнтований на те, щоб знайти розв’язання питання щодо супроводження їх в укриття? Ці проблеми практично не вирішуються.

Чи продумана система оповіщення людей з порушеннями слуху про повітряні тривоги?

Ви знаєте, зараз вона уже з’явилась і працює. Не скажу, що всюди глобально по країні, але вже є. Щобільше, почали потихеньку працювати над тим, щоб робити доступні бомбосховища, але все-таки, за моїми спостереженнями, це не системний варіант. Візьмімо ще простіше – метрополітен. Метро тут недалеко, мої співробітники інколи бігають туди під час тривог. Я розумію, що теоретично мене туди стягувати можна, але це досить проблемна ситуація. На сьогодні, з усіх станцій метро Києва доступні, на моїй пам’яті, 12. І це те, що робили ми, я особисто, Національна Асамблея людей з інвалідністю з Київським метрополітеном. Зараз якось ця робота трошки затихла. Сьогодні потрібна не просто політична воля, сьогодні повинно бути імперативне положення, яке втілює ідею так званої безбар’єрності та доступності не тільки в законах.

В якому стані на ваш погляд перебуває реалізація Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року?

Коли я був молодим депутатом Дніпропетровської обласної ради, в 1991 році зміг записати в проєкт закону “Про основи соціальної захищеності людей з інвалідністю” норму, що до 2000 року Україна повинна стати повністю доступною. Мало того, ми записали в постанові про введення цього закону в дію, що будь-які об’єкти, які не мають архітектурної доступності, забороняються до експлуатації. У 2021 році, через 30 років після того, прийнята стратегія безбар’єрності, і ми знову починаємо цей процес. Я не скажу, що і перша, і друга, і сьогодні третя спроба без результатів. Все воно створює налаштованість громадської свідомості на те, що всі люди повинні бути рівними, зокрема щодо транспорту, міської інфраструктури, освіти, працевлаштування і тому подібне.

Я зверну увагу на один факт. Цьогорічний Міжнародний день людей з інвалідністю пройшов практично непомітно для людей з інвалідністю. Ви, мабуть, чули про Конвенцію ООН з прав людей з інвалідністю. Свого часу, Національна Асамблея практично заставила Уряд і тодішнього президента України Віктора Ющенка підписати цю Конвенцію, а далі добилися ратифікації в парламенті. Надалі був створений план щодо її реалізації в Україні до 2025 року. От 25 рік закінчується, але ніхто не збирається нічого робити. Це симптоматичний і критичний момент у країні, де проблема людей з інвалідністю глобалізована, і мене це дуже турбує.

Кожного разу, коли кудись їду потягом з важкою валізою, то задаюся питанням, коли ж на столичному залізничному вокзалі, як і на значній частина вокзалів по всій країні, будуть високі посадкові платформи. І якщо для мене це просто питання дискомфорту, то для людей з інвалідністю це ще один виклик. Яка головна причина, чому ця проблема роками стоїть на місці?

Хочу сказати, що зрушення у роботі «Укрзалізниці» щодо забезпечення доступного залізничного транспорту, безумовно є. Зокрема, наявні так звані інклюзивні вагони в кількох варіантах, є вагонні крісла колісні. Що стосується платформ, то щоб зробити по всій країні їх високими – це просто колосальні кошти.

Я нещодавно вертався з Будапешта і поцікавився, як буде відбуватися висадка на Київському вокзалі. Мені кажуть: не переживайте, ми для вас все зробимо, ми ваш потяг подамо на першу платформу. Я розумію, що вони пішли на зустріч і дуже вдячний, що для мене це зробили. Але мені ж цікаво інше, і я запитав: що буде, якщо ви мене подасте не на першу платформу? Кажуть: ми вас спустимо, ви не переживайте, а якби ви завчасно сказали, ми б вам інклюзивний вагон причепили. А я кажу: чи для кожної людини на кріслі колісному так би зробили? У відповідь: ні, бо таких вагонів не так багато. Зрештою мені сказали, що прийдуть дядьки та мене спустять, якщо подадуть не на першу платформу.

Я згадую, як років 10 тому була якась конференція в невеличкому провінціальному містечку у Франції. І там не було високої платформи. От як вони виходили з цієї ситуації: мене зафіксували, як людину у кріслі колісному, а під’їжджаючи до вокзалу, я побачив, як співробітник штовхає якусь конструкцію на колесах. Це виявилася ручна підіймальна платформа. Я заїхав з потяга на неї, він мене спустив і побажав всього найкращого.

У нас такі варіанти могли б стати альтернативою до розбудови мережі високих платформ?

Сьогодні не вистачає системних, етапних, продуманих дій і дешевих, але ефективних рішень для того, щоб в будь-якому місті України на залізничній станції можна було б людині, яка має ураження опорно-рухового апарату, зору, або людині поважного віку, скористатись цим.

Україна цього року, як і багато разів до того, показала чудові результати на Дефлімпіаді. У чому головний секрет послідовного успіху наших дефатлетів?

Мені часто ставлять це питання у всіх країнах світу. Я відповім так – у в вересні цього року міністр молоді й спорту України отримав листа від президента Європейського паралімпійського комітету, який написав таку річ: “Пане міністре, Україна створила найкращу в Європі та світі систему фізичної культури та спорту людей з інвалідністю, яка може бути зразком для будь-якої країни”. Ця система дійсно працює і має високий ступінь інтеграції та комунікації з державними інституціями, і не лише на рівні країни, а й в регіонах і містах. Я можу сказати, що 59% членів національної дефлімпійської команди України – це спортсмени, які вийшли з дитячо-юнацької Спартакіади «Повір у себе». Ми забезпечили системність в тому, що торкається спорту людей з інвалідністю. Безумовно, в нас потужна команда людей, які мають колосальний досвід, знання і вміють працювати в цій системі.

Чи є в цій системі недоліки, то так, зокрема, пов’язані з дефіцитом коштів. Але навіть під час війни ми проводимо змагання дитячо-юнацької Спартакіади. Я ще звернув увагу, що у нас національна збірна складається із представників 22 регіонів. Країна під бомбардуваннями, тривогами, руйнуваннями, небезпекою, і при цьому нам вдається збірна із 22 регіонів України. Цікава деталь, що два спортсмени, один із США, а друга з Австралії, які туди евакуювалися під час війни, не вийшли з системи та продовжують виступати за Україну. Так само у нас є певна кількість людей, які перебувають в європейських країнах.

У Пекіні українські паралімпійці поставили високу планку посівши друге місце. Які очікування від Паралімпійських ігор в Італії?

Знаєте, я практично ніколи не роблю прогнозів перед Паралімпійський та Дефлімпійськими іграми. Мабуть, як і всі спортсмени, маю трохи забобони. Але питання в тому, що прогнози сьогодні під час війни, під час підготовки наших спортсменів до вищої спортивної форми – це критично проблемна річ. Та я можу сказати, що точно знаю, що ми гідно виступимо на наступній Паралімпіаді.

Безумовно, під час війни підготувати спортсменів з інвалідністю до Ігор надзвичайно складно. Крім того, є ще чинник критичності державного фінансування, яке все зменшується і зменшується. В цьому році у серпні у нас закінчилися всі гроші. Попереду було кілька чемпіонатів світу, чемпіонатів Європи, кваліфікаційні змагання на наступні Паралімпійські ігри. На моє прохання тодішній прем’єр-міністр Денис Шмигаль за кілька днів до своєї відставки допоміг, і знайшли можливість внести зміни до державного бюджету та спасли підготовку і перемоги України у світовому спорті. А ці перемоги, ви собі не уявляєте, як вони на світових спортивних аренах об’єднують світ навколо України.

Ви згадали, що в поточному році мали проблеми з фінансуванням. На минулому тижні було ухвалено державний бюджет на 2026 рік. Чи достатньо передбачено коштів?

Недостатньо, я просив, щоб дали більше. Дуже боюсь цього. Тому що просто взяти й зупинити цю систему, зупинити роботу людини, яка наперекір порушенням, пов’язаним зі здоров’ям, здатна отримувати перемоги для України, це несправедливо. А мова йде про зовсім невеликі кошти. Я дивлюсь на корупційні схеми, я дивлюся на інші видатки, і так боляче, що цих копійок нам не вистачить для того, щоб здобути українську перемогу. Я дуже сподівався, що згодом будуть внесені зміни до державного бюджету.

Скільки на сьогодні уже здобуто ліцензій на участь у Паралімпіаді в Мілано-Кортіні? Скільки очікується загалом?

На сьогодні у нас 22 ліцензії у лижних перегонах та біатлоні (14 чоловічих та 8 жіночих). Але зараз ще йдуть останні змагання, тому не можу вам сказати остаточну кількість. Я дуже хвилююся, щоб один із наших атлетів, який пройшов всю війну, отримав ліцензію. Дуже хороший хлопець, який має потужну мотивацію для того, щоб відбутись у спорті та в житті. Він пройшов через нашу реабілітацію в Західному реабілітаційному спортивному центрі у Львівській області. І після цього потрапив у паралімпійський спорт. Він мені дуже подобається з погляду вольових якостей і бажання перемагати. А також ще планується здобуття ліцензії в гірськолижному спорті.

Нещодавно була гучна історія з рішенням Генеральній Асамблеї Міжнародного паралімпійського комітету. Після звернень, під тиском ситуація певним чином врегулювалася, і російських та білоруських спортсменів не повинно бути на Паралімпіаді під прапорами країн-агресорок. Але чи будуть вони брати участь у статусі нейтральних атлетів?

До минулого тижня не повинно було бути нікого, навіть нейтральних. Але Міжнародний арбітраж в Лозанні прийняв рішення про допуск суб’єктів російського паралімпійського спорту до кваліфікаційних змагань на Паралімпіаду в Мілано-Кортіні. Цей документ зовсім свіжий. Я поки що не зрозумів, в якому статусі їх пустять – нейтральному чи повно правовому.

Наголошу, що Генеральна Асамблея Міжнародного паралімпійського комітету ухвалила своє рішення під впливом президента країни-вбивці. Це рішення було просто жахливим, і воно суперечить і Конституції МПК, і здоровому глузду. Але його прийнято і сьогодні є проблемним чинником, пов’язаним з паралімпійським спортом. Можу вам сказати, що на мою думку, при всій моїй критичності до аналогічних рішень по нейтральним атлетам Олімпійського комітету, вплив російського керівництва на Міжнародний паралімпійський комітет набагато більший. Я не хочу коментувати всі мої підозри стосовно цього впливу, але він об’єктивно є. Тому що коли президент Російського паралімпійського комітету заявляє після Генеральної асамблеї: “Спасибо президенту Путину”, то це жахливо. Це говорить про те, що всупереч Конституції МПК, є політичний вплив особи, яка сьогодні пов’язується з військовою агресією стосовно України. Ба більше, є унікальний цинічний чинник – віцепрезидентом Російського паралімпійського комітету є полковник ФСБ, який до того ж входить до спеціальної робочої групи при президенті РФ, яка займається мобілізацією на війну з Україною.

Генасамблея є колегіальним органом, куди входять Національні паралімпійські комітети. Ви вже розібралися з тим, чи давали голоси Комітети країни-партнерів?

Там таємне голосування, тому розібратися, хто як голосував, неможливо. Але судячи за кількістю африканських, азійський і латиноамериканських країн, баланс з голосування очевидний. А російський керівник Паралімпійського комітету відверто сказав, що президент РФ вплинув на рішення делегатів Африки, Азії та Латинської Америки. Так що тут, на жаль, очевидний чинник, який пов’язаний з домінуванням кількості голосів.

Минулого разу ви мали тривалі дебати з МПК щодо форми нашої збірної. Чи немає таких проблем цьогоріч?

Перед тим як стати офіційною, форма повинна пройти експертизу Міжнародного паралімпійського комітету. Наразі вигляд нашої форми ще тримаємо в секреті. Її створив український дизайнер Віктор Анісімов, який працював над формою до Паралімпіади в Парижа, і до Дефлімпіади в Токіо. Він нам сподобався, ми дуже добре сприймали, що український дизайнер показує потужну творчу і креативну роботу з нашими спортсменами. А ще для нас приємно і значимо, що цей же дизайнер створює одяг для президента України. Саме Анісімов створив піджак для президента після дискусії в Овальному кабінеті. Це дуже символічний момент, що дизайнер, який одягає першу особу української держави, займається формою паралімпійської збірної.

Час від часу у спорті виникають скандали зі змінною українськими атлетами спортивного громадянства чи переїзду в іншу країну. Чи є такі випадки серед параатлетів?

Такі випадки мають місце. Є історії, коли людина вийшла заміж або одружилася, і реально не планує повернутися в Україну. Тоді до нас звертається цей спортсмен чи спортсменка з проханням про те, щоб можна було відповідно до регламенту перейти до національної команди іншої країни. Такі випадки вже є, ми з ними працюємо.

Скільки спортсменів змінили українське на іноземне громадянство?

Тут є два моменти, Перший – коли людина, яка змінює громадянство, йде зі спорту і більше не буде виступати. Другий – коли людина змінює громадянство і хоче продовжити свою спортивну кар’єру в тій країні. Поки статистика невелика, це навіть не десятки, а одиниці. Але, ви знаєте, невеличка тенденція до збільшення таких випадків є. Переважно все відбувається в делікатному порядку і з повагою до держави, з якої ці люди вийшли як спортсмени, з повагою до нашої системи.

Це стосується не лише атлетів. У нас є спортивні менеджери просто супер високого рівня, які емігрували. До прикладу, один із найкращих, якщо не найкращий, спортивний менеджер в Національному паралімпійському комітеті емігрував спочатку в Європу, потім в Канаду. Він хотів працювати в Україні, але його дружина з дітьми попала під бомбардування в Києві, коли він був в Китаї на Паралімпіаді, і подружжя вирішило виїжджати.

Є й інші приклади. Є деякі спортсмени, які готувалися до Паралімпіади й Дефлімпіади та перебувають за кордоном, але сказали: вибачте, але ми не приїдемо, бо боїмося за безпеку. І через це сьогодні є втрати національної паралімпійської та дефлімпійської збірної.