Репродуктивне здоров’я жінок з інвалідністю залишається однією з найменш досліджених і найменш видимих тем у сфері охорони здоров’я. Вона поєднує цілий комплекс питань: доступність медичних послуг, планування сім’ї, ведення вагітності, право на материнство, якість медичної допомоги, підготовка фахівців та подолання суспільних стереотипів.
Попри те, що право на якісні послуги в сфері охорони здоров’я є базовим правом кожної людини, жінки з інвалідністю досі стикаються з численними бар’єрами. Частина з них пов’язана з фізичною недоступністю середовища, інші — з браком інформації, недостатньою координацією між службами, обмеженими ресурсами або відсутністю системної уваги до потреб вразливих груп населення.
Щоб краще зрозуміти ці виклики, у межах проєкту «Здоров’я жінки» було проведено серію анонімних інтерв’ю з лікарями та лікарками, які працюють у сфері репродуктивного здоров’я. Розмови дозволили побачити проблему з іншого боку — очима тих, хто щодня надає медичну допомогу та стикається з наслідками існуючих прогалин у системі.
Попри різний досвід роботи, умови та рівень технічного забезпечення закладів, в діалогах постійно звучала одна спільна думка: система охорони здоров’я бачить насамперед тих жінок, які вже змогли дістатися до кабінету лікаря. Ті ж, хто з різних причин не звертається по допомогу, часто залишаються поза її увагою.
Невидимі для статистики, невидимі для системи
Однією з перших проблем, на яку звернули увагу медики, стала відсутність даних.
Під час інтерв’ю більшість фахівців не могла назвати точну кількість жінок з інвалідністю, які проживають у громаді. Офіційна статистика щодо пацієнток з інвалідністю не ведеться системою охорони здоровʼя, а переважно збирається лікарями на місцях. Як зазначила одна з лікарок:
«Статистика потрібна. Бо статистично в нашому населеному пункті жінок з інвалідністю небагато, але якщо співпрацювати із соціальним захистом, можливо, ми побачимо справжню – більшу кількість людей».
На перший погляд може здатися, що йдеться лише про цифри. Насправді ж відсутність даних безпосередньо впливає на якість планування послуг. Якщо система не знає, скільки жінок потребують підтримки, складно оцінити потребу в достатньому фінансуванні для навчання персоналу, транспорті чи профілактичних програмах. Отже, відсутність звернень не означає відсутність потреби.
Бар’єри починаються ще до кабінету лікаря
Під час інтерв’ю лікарі неодноразово наголошували: для багатьох жінок найбільшою перешкодою є навіть не сам медичний огляд, а можливість до нього дістатися.
Деякі лікарі згадували випадки, коли спочатку до медичного закладу приходили родичі, щоб з’ясувати, чи зможе жінка отримати допомогу та чи буде заклад для неї доступним.
«Родичі перед тим приходять, впевнені, що в нас ніяк не можна отримати допомогу. Ми переконуємо: приходьте, ми оглянемо і проведемо необхідне лікування».
Сам факт таких попередніх візитів свідчить про низький рівень довіри до системи та недостатню поінформованість про можливості медичних закладів.
Для багатьох жінок вирішальними стають питання, які рідко потрапляють до офіційних звітів: чи працює ліфт, чи є доступна санітарна кімната, чи допоможуть безпечно пересісти на гінекологічне крісло, чи можна дістатися до закладу без сторонньої допомоги.
Саме тому частина медичних працівників переконана, що система має бути більш проактивною.
«Може, треба не чекати, поки жінки прийдуть до нас. Може, треба нам піти до жінок. Познайомитися, поставити питання, налаштувати на візит».
Фактично йдеться про перехід від пасивної моделі, коли медичний заклад очікує звернення пацієнта, до моделі активного залучення людей, які через різні причини залишаються поза системою.
Доступність не закінчується на пандусі
Останніми роками багато медичних закладів зробили важливі кроки до безбар’єрності. З’являються пандуси, ліфти, кнопки виклику персоналу, доступні кабінети, універсальне медичне обладнання.
Втім, інтерв’ю показали, що наявність окремих елементів доступності ще не гарантує безперервного та комфортного маршруту пацієнтки.
Однією з найпоширеніших проблем медики називали відсутність доступних санітарних кімнат для жінок з різними порушеннями.
«Туалет є, але не пристосований. Якщо жінка приїхала з віддаленого села і має підготуватися до огляду, це стає проблемою».
Не менш гострою залишається проблема транспорту.
«Соціальний транспорт був би дуже потрібний. Ті пацієнтки, які до мене звертаються, добираються власним транспортом, а якщо такої можливості немає, просто відмовляються від візиту».
Ці свідчення демонструють важливу річ: доступність не можна оцінювати лише за наявністю пандуса чи ліфта. Вона охоплює весь шлях людини від дому до кабінету лікаря і назад. Якщо хоча б одна ланка цього маршруту недоступна, жінка може роками не отримувати необхідної допомоги.
Коли обладнання є, але працює не для всіх
Окремою темою стала доступність медичного обладнання.
Навіть у тих закладах, де є сучасні гінекологічні кабінети, обладнання не завжди враховує потреби жінок з різними видами інвалідності.
«Якби крісло було універсальним, ми могли б надавати послугу якісніше. Жінки з порушеннями опорно-рухового апарату самі говорять, що їм незручно».
Медики також звертали увагу на відсутність ваг для людей, які користуються кріслом колісним, універсальних кушеток, підйомних механізмів та іншого обладнання, яке дозволяє проводити обстеження безпечно та комфортно.
На практиці це означає, що навіть коли послуга формально існує, скористатися нею може бути складно або неможливо. Саме тому питання оснащення медичних закладів виходить далеко за межі комфорту та безпосередньо впливає на доступ до медичної допомоги і її якість.
Лікарі готові вчитися, але потребують підтримки
Ще одним важливим висновком інтерв’ю стала готовність медичних працівників відкрито говорити про власні потреби у знаннях та навичках.
Найчастіше йшлося про ведення вагітності у жінок з різними видами інвалідності, пологи у жінок з порушеннями опорно-рухового апарату, особливості комунікації з пацієнтками, які мають інтелектуальні порушення, а також роботу з жінками після травм та поранень.
«Знань ніколи не буває забагато. Ми звикли працювати переважно з пацієнтами без інвалідності, тому додаткове навчання дуже потрібне. Інвалідність вимагає кращого розуміння потреб людини. Я часто намагаюся поставити себе на місце пацієнтки, щоб побачити ситуацію її очима».
Ця цитата показує важливу зміну підходів. Медики дедалі частіше говорять не лише про аспекти лікування, а й про необхідність емпатії, розуміння життєвого досвіду людини та побудови довіри.
Водночас окремі співрозмовники наголошували на необхідності практичного навчання.
«Було б корисно пройти спеціалізоване навчання щодо ведення вагітності та пологів у жінок з порушеннями опорно-рухового апарату. Насамперед потрібні практичні знання, які можна застосовувати в роботі».
Особливо актуальним це питання стає в умовах війни. Система охорони здоров’я вже сьогодні стикається зі зростанням кількості людей, які отримали інвалідність через поранення, травми або інші наслідки війни. Це означає, що питання інклюзивності медичних послуг поступово стає не вузькоспеціалізованою темою, а одним із системних напрямків розвитку всієї системи охорони здоров’я.
Фінансування як прихований бар’єр
Говорячи про доступність послуг, медичні працівники порушували ще одну тему, яка часто залишається поза увагою суспільства, а саме фінансування.
«Коштів, які виділяються на пацієнта, часто недостатньо для покриття реальної вартості послуг. Якщо йдеться про жінку з інвалідністю, можуть виникати додаткові потреби та витрати».
Проблема фінансування напряму впливає на можливості закладів оновлювати обладнання, адаптувати приміщення, навчати персонал та впроваджувати нові підходи до роботи.
І хоча окремі громади намагаються компенсувати нестачу ресурсів власними програмами підтримки, системного рішення поки що бракує.
Репродуктивне здоров’я потребує системних рішень
Окремий блок інтерв’ю стосувався державної політики у сфері репродуктивного здоров’я.
Одна з лікарок назвала три напрямки, які потребують особливої уваги: доступ до контрацепції, якісний супровід вагітності та відновлення дієвих державних програм у сфері репродуктивного здоров’я.
«Якщо говорити про зміни, то я б назвала три пріоритети. Перший — доступ до контрацепції. Раніше ми отримували безкоштовні контрацептиви для вразливих категорій жінок, а зараз такі можливості значно обмежені.
Другий напрямок — підготовка до вагітності та супровід жінок на ранніх термінах. Саме в цей період закладається основа для подальшого перебігу вагітності: харчування, прийом необхідних вітамінів, проходження обстежень і скринінгів. Сьогодні значну частину цієї роботи передали сімейним лікарям, але система первинної допомоги перевантажена. Крім того, не завжди є належна взаємодія між сімейними лікарями та гінекологами. Через це деякі жінки, особливо з віддалених громад або серед внутрішньо переміщених осіб, можуть тривалий час залишатися без спеціалізованого супроводу.
Третій напрямок — державна політика у сфері репродуктивного здоров’я. Раніше діяли цільові програми, які мали реальне практичне наповнення. Сьогодні про репродуктивне здоров’я продовжують говорити, однак багато важливих заходів потребують більш системної реалізації та належного ресурсного забезпечення».
Під час інтерв’ю також порушувалося питання взаємодії між сімейними лікарями та профільними спеціалістами. На думку медиків, відсутність чіткої координації між різними рівнями медичної допомоги може призводити до втрати часу, а інколи й до серйозних ризиків для здоров’я жінки.
Особливо вразливими в такій ситуації стають жінки з інвалідністю, внутрішньо переміщені особи та мешканки віддалених населених пунктів.
«Бувають випадки, коли жінки, зокрема внутрішньо переміщені особи, через складність юридичних процедур, не стають на облік під час вагітності або звертаються до лікарів надто пізно. Це створює серйозні ризики для здоров’я і життя матері та дитини. Ми знаємо випадок, коли вагітна померла через те, що не отримала послугу вчасно», — зазначила одна з лікарок.
На думку медичних працівників, своєчасний супровід вагітності, особливо на ранніх термінах, має бути одним із ключових пріоритетів системи охорони здоров’я, адже саме в цей період можна виявити фактори ризику, забезпечити необхідні обстеження та запобігти ускладненням. Цей виклик є особливо актуальним для жінок з інвалідністю, мешканок віддалених громад та внутрішньо переміщених осіб, які нерідко стикаються з додатковими бар’єрами у доступі до медичних послуг.
Право на материнство без стереотипів
Попри поступові зміни у суспільстві, жінки з інвалідністю досі стикаються з упередженнями щодо свого права на створення сім’ї та народження дітей.
Втім, практика медичних працівників говорить про інше.
«Зазвичай ці жінки та їхні родини дуже добре усвідомлюють своє рішення. Вони проходять довгий шлях до батьківства і чітко знають, чого хочуть. Ми мали випадки, коли після належного медичного супроводу жінки з важкими захворюваннями успішно народжували здорових дітей».
Ця думка вкотре нагадує: інвалідність не позбавляє людину права на материнство. Натомість саме якісна медична підтримка, доступ до інформації та повага до вибору жінки є основою реалізації її репродуктивних прав.
Бачити тих, кого не видно
Розмови з медичними працівниками показали, що проблема доступності репродуктивних послуг значно ширша за питання пандусів, ліфтів чи окремого обладнання.
Йдеться про здатність системи бачити тих жінок, які сьогодні залишаються поза її межами. Тих, хто не приходить до лікаря через страх, недовіру, відсутність транспорту, доступної інформації, стереотипи стосовно жінок з інвалідністю, фінансові труднощі або недоступність середовища.
Саме тому подальші зміни мають охоплювати розвиток послуг у громадах, покращення збору даних, навчання медичних працівників, оновлення обладнання, посилення міжвідомчої взаємодії та залучення самих жінок з інвалідністю до оцінки якості медичних послуг.
Адже доступність починається не з пандуса і не з гінекологічного крісла. Вона починається з того моменту, коли система бачить людину ще до того, як вона переступить поріг медичного закладу.
Олександра Перькова, комунікаційна менеджерка проєкту
