Інклюзивна безпека: чому вона важлива і як її забезпечити?

В умовах війни питання безпеки стає життєво важливим для кожного. Але чи дійсно заходи безпеки доступні для всіх? Чи всі можуть евакуюватися у разі небезпеки, почути сигнали повітряної тривоги або отримати інформацію про загрозу?

Саме ці питання обговорювались під час  дводенного тренінгу для тренерів з інклюзивної безпеки для людей з інвалідністю. Захід організувала Національна Асамблея людей з інвалідністю України у межах проєкту “Мультисекторальна гуманітарна допомога з урахуванням інвалідності для ВПО, репатріантів, ветеранів та приймаючих громад в Україні”.

Для людей з інвалідністю безпекові заходи часто містять додаткові бар’єри. Адже стандартні плани евакуації, навчальні тренінги та інфраструктурні рішення зазвичай розробляються для людей без фізичних чи сенсорних порушень. Це призводить до того, що частина населення залишається вразливою до загроз і не може належним чином подбати про свою безпеку.

Саме тому важливе розуміння  поняття інклюзивної безпеки – системи заходів, яка враховує потреби всіх людей, незалежно від їхніх фізичних чи когнітивних можливостей.

Традиційні підходи до безпеки будуються на припущенні, що люди можуть: швидко реагувати на небезпеку,  чути сирени тривоги, бігти до укриття, читати інформацію про загрози.

Але що робити людям на кріслах колісних, нечуючим або людям із порушеннями зору? Якщо інфраструктура, комунікація та тренінги не враховують їхніх потреб, то вони залишаються у ще більшій небезпеці.

Люди з інвалідністю стикаються з проблемами доступності і в мирний час: непристосовані будівлі, складні маршрути громадського транспорту, брак інформації в альтернативних форматах (наприклад, шрифтом Брайля або жестовою мовою). В умовах війни ці виклики множаться. Евакуація може бути неможливою, якщо транспорт не обладнаний для людей з інвалідністю. Інформація про небезпеку не завжди доступна – наприклад, усні оголошення не підходять для нечуючих людей. Укриття часто не пристосовані – вони можуть мати сходи без пандусів, вузькі двері або не мати можливості для перебування людей із порушеннями зору.

Це створює ситуацію, коли безпека стає привілеєм для тих, хто може швидко та самостійно діяти.

Окрім того існують соціальні упередження стосовно осіб з інвалідністю. Їх часто сприймають як тих, хто обов’язково потребує сторонньої допомоги або «не здатний» діяти самостійно. Це призводить до того, що їх виключають з процесів ухвалення рішень про безпекові заходи. Рішенням цієї проблеми стане визнання того, що люди з інвалідністю можуть бути не лише отримувачами допомоги, а й активними учасниками гуманітарних процесів, волонтерами та фахівцями, які допомагають іншим. Тому люди з інвалідністю мають бути обов’язково включені в процеси розбудови інклюзивної безпеки в Україні. 

Інклюзивна безпека – це не привілей і не додаткова опція, а базова необхідність. Люди з інвалідністю не є «вразливими», якими потрібно опікуватися. Вони мають право на рівний доступ до всіх заходів безпеки та можуть бути активними учасниками кризових ситуацій.

Щоб зробити суспільство справді безпечним, ми повинні руйнувати бар’єри та створювати умови, за яких кожен може захистити себе.

Олександра Перькова, комунікаційна менеджерка проєкту