Як виїхати з Бердянська з дитиною з інвалідністю та вижити – історія Олени Корж

20 Травня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Непроста героїчна історія мами, яка рятує дітей з інвалідністю

У спецпроєкті “Історії війни” Національна Асамблея людей з інвалідністю України (далі – НАІУ) та EnableMe Україна розповідають про те, як українці з інвалідністю героїчно та відчайдушно переживали військові події. Сьогодні у нашому фокусі керівник громадської організації «Розвиток особистості дитини плюс”, яка є членом НАІУ, Олена Корж. Їй вдалося евакуюватися з міста Бердянськ разом із групою зі своєї організації та врятувати десятки дітей з інвалідністю.

Яким назавжди запам’ятався ранок 24 лютого для Олени та чому вона більше місяця не могла виїхати з окупованого Бердянська? Скільки коштує квиток на “дорогу життя” і як проїхати 25 блокпостів з чеченськими солдатами? Далі розповідаємо історію війни Олени Корж.

На фото: члени організації радісно фотографуються на пірсі, вересень 2021 року.

Війна почалася на світанку

День, який розділив життя усієї України на до та після, 24 лютого, Олена пам’ятає до секунди. О 4:50 ранку, коли вона та її сім’я ще спали, у Бердянську пролунав перший вибух, від якого будинок буквально затрясся. Снаряд потрапив за три кілометри від її будинку на околиці Бердянська. Не пам’ятаючи себе, Олена та її домочадці побігли на кухню та включили телевізор, а там у новинах: “Путін оголосив про початок спецоперації”. Про початок війни.

Через 10 хвилин прогримів другий вибух, ще гучніший і страшніший за попередній, потім ще й ще… Олена почала обдзвонювати своїх колег по організації, щоб дізнатися, чи всі живі і цілі. На щастя, все обійшлося добре.

Тоді, в перший день війни, російські війська зруйнували об’єкти біля порту і в’язниці, колишнього аеродрому, але житлові квартали не зачепило. І тут з’ясувалося найдивніше.

Після обіду поширилася інформація, що у місті немає нікого: ні поліції, ні військових, ні СБУ, нацгвардії, ні корпусу “Азов” та навіть працівників в’язниці. Пішли чутки, що місто для чогось готують, що всі нібито поїхали захищати Маріуполь та Київ. Місто спорожніло і занурилося в панічний жах на наступні три дні.

Потім, 27 лютого, у Бердянськ заїхали колонами танки та БТР. Коли вони їхали містом, це було жахливо – техніка йшла, спрямовуючи дула на житлові будинки. Цілий день було чутно дрібні стрілецькі вибухи, але стріляли не по хатах, а десь далеко. Це окупанти буквально знищували села на околицях міста, забирали у місцевих жителів будинки та територію, рили окопи, щоб розмістити свою техніку. У будинку Олени постійно були чутні вибухи з сіл, що руйнуються, і навіть долинали звуки бомбардувань з Маріуполя, особливо моторошні залпи так званих “смерчів” (прим. – система залпового вогню).

Блокада, паніка та холод

Російські війська заїхали з боку Маріуполя та Запоріжжя, тобто з обох існуючих в’їздів у місто, а залізничний міст та станція були підірвані в перший же день. Тобто виїзд із Бердянська тепер був перекритий повністю. І тут почалася паніка.

Люди немов збожеволіли – змітали продукти з полиць магазинів. Усі чотири існуючі супермаркети міста розпродали всі продукти протягом тижня та закрилися.

Потім росіяни знищили постачання міста газом. Вони висадили в повітря газову підстанцію, і батареї в житлових будинках стали крижаними: на вулиці стояв мороз -10 градусів. Через спроби людей обігріти будинки електрикою почалися перебої зі світлом.

“Було дуже холодно. Люди одягали на себе по 4-5 кофт, курток, штанів, але зігрітися не могли. Цей внутрішній холод передати неможливо. Тебе просто весь час трясе. Ти ніби й натопив, і тепло вдома, але тебе колотить і ти не можеш зігрітися. Я почала зігріватися тільки зараз (прим. – у середині травня), моє тіло перестало трясти. Тут усі у футболках і сміються, що ми ходимо у куртках. А я б і шапку одягла!” – згадує Олена.

Психологічний тиск був колосальним. Жителів тримали в напрузі тиждень, розраховуючи на те, що місто злякається і зламається. Під звуки вибухів та сирен повітряної тривоги, у мороз люди ховалися у підвалах та бомбосховищах, без їжі та тепла. І без можливості зв’язатися з рідними та дізнатися чи живі вони, без можливості прочитати новини та дізнатися, що відбувається у місті та країні. Тому що мобільні телефони не працювали. Зовсім.

“Зв’язок з’являвся на один день, потім чотири дні могло не бути. Потім на день-два з’явиться і знову на тиждень зникає. Неможливо було зрозуміти на скільки днів чи годин дають зв’язок. І ми навчилися ходити по-старому один до одного і домовлятися зустрітися в умовному місці в місті. Так ми зібралися і вирішили виїхати”, – розповідає Олена.

Весь цей час Олена підтримувала спілкування з членами її організації та привозила їм гуманітарну допомогу від місцевих підприємців. Всі разом вони намагалися знайти вихід із ситуації, проте їхати у невідомість було страшно. Занадто багато питань. Як залишити будинок, куди їхати, яким транспортом, як їхати з дітьми.

Зелений коридор під кулями

На той момент офіційний зелений коридор йшов трасою на Василівку, і ця дорога була дуже небезпечною. Автомобілям і великим автобусам з червоним хрестом доводилося стояти на дорозі цілу добу, в гуркоті снарядів і пострілів, що вибухали, бо в цей час прямо над трасою йшли бої. Їхати було небезпечно та страшно, тим більше із групою дітей з аутизмом.

Олена та її друзі довго не наважувалися виїжджати. Тричі з’являлася можливість виїхати і тричі все зривалося. Олена зверталася до виконкому, потім зателефонувала до НАІУ.

“НАІУ дуже швидко організували нам автобус, сказали, що виїзд почнеться за пару годин. А ми якраз стоїмо у центрі із групою батьків. Навколо російські військові ходять і прислухаються, про що говорять у компанії людей. Помітили наше хвилювання, оточили нас та слухають.”

Тоді вони злякалися. З групи 80 людей не побоялися виїхати лише вісім. Ті, хто давно планував виїхати за кордон до сім’ї.

“Я сама себе питаю: а ти сама їхатимеш? І ловлю себе на думці, що ні, я боюсь. Страх скував. Адже це треба зараз вирішитися і все кинути, швидко зібратися і зірватися в невідоме. А в нас начебто як “все добре”. Так, бомблять, ну так, ми в підвалах, немає їжі, немає газу, світла, зв’язку. Але начебто не дуже страшно? А їхати – страшніше…” – журиться Олена.

Тягнули до останнього, поки не розпочалися атаки на Маріуполь. Лише за сто кілометрів від міста.

“До нас звідти почали приїжджати біженці… Реальної картини через відсутність зв’язку не було. І ми побачили новий жах! Який ще раз перевернув свідомість людей. Ми бачили наскрізь прострілені машини. З простріленим, вибитим або побитим склом. З написами «Діти» та білими ганчірками на бічних вікнах. Ми бачили поранених людей, людей у крові та без одягу”.

Тоді ж і в самому Бердянську висадили в повітря будинок, розбомбили порт. Здригнулося все місто. Рішення виїжджати було прийнято.

Дорога життя за 10 000 гривень

Як виявилося, існує неофіційний зелений коридор. Водії приватних мікроавтобусів, які раніше займалися візництвом, самоорганізувалися та вивозили українців у Запоріжжя, через поля, повз російські війська. Дорога була страшна, але, як не дивно, менш небезпечна. Квиток коштував 1000 гривень з особи, незалежно дитина це або дорослий (прим. – за неофіційними даними зараз, у травні 2022 року проїзд коштує 10 000 грн). Була жива черга, за попереднім записом, при цьому могли відмовити та не взяти в автобус. Із собою не можна було брати валізи, лише одну невелику сумку, навіть якщо їде кілька людей разом. Категорично заборонено було брати з собою будь-яку українську символіку, національний одяг, також вимагали видалити всі особисті дані в мобільному телефоні: профілі у соцмережах, месенджери, фотографії, додатки українських банків.

“Нам сказали, щоб приходили за два дні. У нас було два дні, щоб морально підготуватися, зібрати речі, налаштуватися. Водії мали білі ганчірки на дзеркалах, напису “Діти” не було. Людей було дуже багато, всі йшли по головах, ми просто кричали: “Пропустіть, діти-інваліди”. Водій сказав: “На блокпостах не кричати, не плакати, заспокоювати дітей. Що вам скажуть робити, те й робитимете. Якщо почнете боятися або скажете, що платили гроші, то висадять весь автобус у поле. Якщо побачать герб України або Дію в телефоні, заберуть вас разом з телефоном”.

Їхати довелося шість годин повз 25 блокпостів з російськими військовими, з них було близько 5-6 чеченських, які поводилися особливо жорстоко. На кожному з блокпостів із автобуса виводили всіх чоловіків, роздягали та доглядали, у жінок вибірково вимагали показати особисті сумки.

“З нами їхав 15-річний хлопчик з аутизмом, високий, з вусами, що пробиваються. Мама кричала, що він має інвалідність та показувала документи. Росіяни його не чіпали, а ось чеченці виганяли з автобуса з криками “Виходь, ти чоловік, ти повинен виходити з усіма”.

Жах цієї дороги з ризиком для життя закінчився у Запоріжжі. Автобус доставив Олену та її компанію до масштабного волонтерського пункту, організованого у величезному гіпермаркеті, де була їжа, гуманітарна та медична допомога. Звідти біженців розвозили автобусами до дитячих садків міста на ночівлю, оскільки поїзди йшли лише вранці. Видихнути жах війни і прийти до тями вийшло не надовго.

На фото: Олена та група батьків з дітьми сидять в автобусі

Евакуаційна втеча у повній темряві

На евакуацію до Запоріжжя приїжджали люди з Маріуполя та Бердянська. Усіх пасажирів ставили у величезну живу чергу на 2000-3000 людей і розсаджували на поїзди по мірі прибуття. Стояти на вокзалі доводилося годинами. Люди кричали, билися, їх рознімала поліція. На щастя, поліцейські допомогли Олені та її групі сісти у потяг разом.

“Нас було 10 людей: п’ять мам та п’ять дітей з аутизмом. Найменшому було 9 років, а найдорослішому 21 рік. Сиділи всі на чотирьох полицях: троє знизу та один зверху. Мені довелося спати на підлозі у проході. Нас попередили, що всі евакуаційні поїзди їздять у повній темряві. Без світла та без фар, тільки включені нижні габаритні вогні, тому якщо користуватиметесь телефоном, то поїзд зупиниться. Щоб вийти у туалет, можна було недовго посвітити екраном телефону під ноги.

На фото: Наші герої сфотографувались у купе поїзда

Гаряча вода та смачна їжа, як вдома

Дорога до Львова тривала добу і тільки там вдалося нарешті розслабитися. За допомогою НАІУ Олена з компанією зупинилися у “Джерелі” (прим. – реабілітаційний центр), в якому працює інклюзивно-ресурсний центр. І дітям, і дорослим надали психолога та необхідну допомогу.

“Ми там були шість днів. Проходили реабілітацію і діти, і ми, батьки. Ми перестали реагувати на сирени, на гуркіт. Перестали пригинати голову від страху. І наші діти перестали боятися тривоги. У нас був і зв’язок, і інтернет. І тепло. І гаряча вода, і харчування. У центрі “Джерело” готували смачну їжу. Як вдома. У супермаркетах були продукти, в аптеках – ліки. Люди гуляли містом, не боячись нічого. Єдине – коли звучали сирени, то зачинялися всі магазини. І всі дружно чекали, коли буде відбій”.

На фото: Олена та ще 2 жінок на фоні будівлі Центру “Джерело”

Після тижня у Львові Олені вдалося виїхати до родичів за кордон, зараз вона перебуває у безпеці та продовжує волонтерську та трудову діяльність. В Україні в Олени залишилися чоловік та старший син, а також інші родичі. Після перемоги Олена планує повернутися до рідного Бердянська і продовжувати свою місію в організації «Розвиток особистості дитини плюс».

Спільний спецпроєкт Національної Асамблеї людей з інвалідністю України  України та EnableMe