«Новий шлях до самостійності: історія Руслана Донця» / A New Path to Independence: The Story of Ruslan Donets

«Усе, що я навчився тут за 10 днів, потрібне для мого нового життя», – розповідає 50-річний Руслан Донець

Ми зустрічаємось у таборі підтримки та відновлення ветеранів, які втратили зір на війні, та членів їхніх родин, організованому Національною Асамблеєю людей з інвалідністю України. Цього разу табір проходить у Вінниці.

Три місяці тому Руслан, який воював на Куп’янському напрямку, зазнав атаки кількох дронів, що скинули вибухівки. Він побачив спалахи, а отямився вже в шпиталі. Відтоді в його житті панує темрява: вибухи повністю позбавили його зору. Лише недавно Руслан прийняв те, що зору в нього не буде, і часто повторює фразу: «Треба пристосуватися і жити далі».

До війни Руслан багато років жив сам: з дружиною розлучився, а дорослі син та донька мешкають окремо. Коли після шпиталю він повернувся у порожній дім, навчився ходити по хаті та подвір’ї. Проте виходити на вулицю чи йти в магазин він не наважувався, не вмів орієнтуватися.

«Мені допомагали далекі родичі, які живуть за кілька будинків. Але це не вихід. Я ж не можу їх просити щодня кудись мене водити чи варити їсти. Тому на запрошення Олесі Миколаївни приїхав у цей табір», – ділиться ветеран. «І вже добряче ходжу з тростиною і навіть без», – радіє він.

Руслану прийшовся до душі курс із соціально-побутового орієнтування. Там вчили організовувати свій побут.

«Це база, що треба вміти: самому знайти свій одяг, помитися, сходити в туалет, приготувати їжу. Ніхто ж голий і голодний не ходить», – сміється він.

Найбільше йому сподобалося, як тренерка Ніна Асєєва навчала розподіляти свій одяг.

«Хлопці прожили чималий шмат життя, одягалися, знають, що таке гарно-негарно. Можуть під настрій захотіти світлу футболку чи светр, і я їх вчу сортувати речі й складати їх так, щоб вони могли їх легко й просто знайти. Так само є методи, як відрізнити брудні шкарпетки від чистих, як розставити речі у ванній кімнаті тощо», – коментує пані Ніна. «Їхній побут після відвідин табору покращиться. Вже ніхто не гукатиме маму, яка живе через два під’їзди, й не ходитиме в одній голубій шкарпетці, а іншій сірій. Хлопці радіють, що можуть повернутися до самостійності, яка була в них раніше».

Руслан із приємністю розуміє, що зможе реально робити все, що роблять люди з зором. Обмежень немає. Ходити маршрутами, якими хочеш, вміти купити каву чи ліки й розплатитися грошима, які ти розрізнив сам, без допомоги гаджетів.

Оскільки він жив сам і вмів готувати різноманітні страви, попросив у таборі, щоб його навчили це робити «із заплющеними очима».

«У мене вийшло зліпити й зварити вареники! І я не розтовк їх, поцілив у каструлю й не ошпарився. Зварив і смачні вийшли!»

Йому подобається, що з ним працюють тренери, які самі частково втратили зір. Отже, вони його розуміють. Так виникає довіра.

«Всі знання, отримані тут, перетворяться на звички, я запроваджу їх у подальше життя. Табір допоміг стати впевненішим і бадьорішим, а головне – з’явилися плани», – каже Руслан.

Тренери зауважують, що спочатку мовчазний і замкнутий, у таборі він почав усміхатися. І навіть поділився мрією – хоче знайти своє кохання, опору й самому стати опорою для когось.

Цикл історій в рамках реалізації проєкту «Криза в Україні: Реагування та відновлення з урахуванням потреб людей з інвалідністю під керівництвом та за координації організацій осіб з інвалідністю (2-га фаза), який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки Європейського форуму інвалідності (EDF) та Християнської місії незрячих (CBM).

********

“Everything I have learned here during these 10 days is necessary for my new life,” says 50-year-old Ruslan Donets, a resident of Kyiv.

We are meeting at the support and rehabilitation camp for veterans who lost their eyesight in the war and their family members, organized by the National Assembly of Persons with Disabilities of Ukraine. This time, the camp is taking place in Vinnytsia city.

Three months ago, Ruslan, who was fighting in the Kupiansk sector, was attacked by several drones that dropped explosives. He only saw flashes before regaining consciousness in a hospital. Since then, darkness prevails in his life: the explosions completely deprived him of his eyesight. Only recently has Ruslan accepted that he will not regain vision, and he often repeats the phrase: “You have to adapt and move on.”

Before the war, Ruslan lived alone for many years: he and his wife had divorced, and his adult son and daughter live separately. When he returned to his empty house after the hospital, he learned to walk around the house and in the courtyard. However, he did not dare to go outside or visit the store, as he did not know how to navigate.

“I was helped by my distant relatives who live a few houses away. But this is not a solution. I can’t ask them to take me somewhere or cook me a meal every day. So, after an invitation from Olesia Mykolaivna, I came to this camp,” the veteran says. “And now I can walk quite well with a cane and even without,” he rejoices.

Ruslan liked the course on social and household orientation, where they taught how to organize daily life.

“This is the basis of what you should be able to do yourself: find your own clothes, wash yourself, use a toilet, and cook food. No one goes around naked and hungry,” he laughs.

Most of all, he liked how the trainer Nina Aseeva taught them to organise their clothes.

“The guys have lived a significant part of their lives, they have dressed themselves before, and they know what looks good and what doesn’t. They may want to put on a light-coloured T-shirt or a sweater depending on their mood, and I teach them how to sort and stack their clothes so they can find them easily later. There are also methods to distinguish dirty socks from clean ones, to arrange things in the bathroom, and so on,” comments Nina. “Their lives will improve after attending the camp. No one will call out for their mom, who lives two doors away, or wear one blue sock and one gray sock anymore. The boys are happy they can return to the independent living they had before.”

Ruslan is pleased to understand that he can actually do everything that people with eyesight do. There are no limits. You can walk the routes you want, buy a coffee or medicine and pay with money that you discern yourself, without the help of gadgets.

Since he lived alone and knew how to cook various dishes, he asked the camp trainers to teach him how to do it “with his eyes shut.”

“I managed to make and cook dumplings on my own! And I didn’t crush them, but placed them directly into the pot, without scalding myself. I cooked them, and they were delicious!”

He likes that he is working with trainers who have partially lost their eyesight themselves. So, they understand him. This is how trust is built.

“All the knowledge I’ve obtained here will turn into habits, and I will put them into practice in my future life. The camp helped me to become more confident and cheerful, and most importantly, now I have plans,” says Ruslan.

The camp trainers note that at first, he was silent and closed off, but in the camp, he began to smile. He even shared his dream – he wants to find his love and support and become a support for someone else.

These stories are prepared as part of the project “Crisis in Ukraine: OPD-Led Disability Inclusive Response and Recovery (Phase 2),” implemented by the National Assembly of Persons with Disabilities of Ukraine with support from the European Disability Forum (EDF) and the Christian Blind Mission (CBM).