Наша героїня народилася в маленькому селі Стоянка, що на Київщині. І як усі дітки в 6 років пішла до самої звичайної сільської школи. Але навчатись там довго не вийшло. В квітні 1986 року, коли сталася страшна екологічна катастрофа на Чорнобильській атомній станції, вона захворіла грипом і почала втрачати зір. «Лікарі казали, що грип дав ускладнення на самий слабкий орган, а у мене це виявились очі», – каже Олеся. З перших днів, ніхто навіть не здогадався, що її зір швидко падає. На той час в Україні була паніка. Чорнобильська катастрофа змусила виїжджати з наближених до місця аварії регіонів, і її родина виїхала до Криму. Лише там рідні побачили, що Олеся втрачає зір. Коли усі почали кричати: «Дивіться дельфіни!», Олеся сказала, що їх не бачить… А, потім були місяці лікування, перехід в нову школу-інтернат для слабозорих дітей, від’їзди з дому на тиждень і лише на вихідні вона поверталась додому. Це були важкі дні пристосування до самостійного життя, без рідних тобі людей. Але Олеся говорить про роки перебування в школі, як про дуже гарні часи в її житті. «Це дійсно була школа життя», – каже героїня.

В 17 років вона вийшла заміж за хлопця з сусіднього села і так життя змінило свій напрямок руху. Вона стала домашньою господинею. Прибирала будинок, де мешкала з чоловіком, готувала їжу та прала речі, для чого спочатку треба було наносити води з криниці, що була у сусідів, вирощувала городину та на колінах полола грядки. І їй здавалося, що саме це і є звичайне життя для людини з втратою зору. Про якісь інші речі навіть думки не було – про те, щоб піти навчатися, або працювати. Так промайнуло 10 років. І лише після зустрічі з однокласниками, коли святкували десятиліття після школи, Олеся каже, що подивилася на світ іншими очима. Коли усі розповідали чого досягли за ці 10 років після школи, то наша героїня каже: – «Не знала про що говорити»…

Ця зустріч стала доленосною і кардинально змінила її життя. Вона пішла навчатися на курси комп’ютерної грамотності і здобула професію «Оператор комп’ютерного набору», вступила до університету, почала працювати в громадській організації. Її активність була двигуном до навчання, роботи, розвитку, будь-що вона вловлювала на льоту. І завжди на її шляху зустрічалися прекрасні та мудрі люди, в яких завжди було чому навчитися. Так поступово Олеся ставала активною громадською діячкою.

2008 рік став чорною втратою в її житті. На другому місяці свого життя помирає дочка Олесі Ангелінка…
«Кажуть, час лікує! Неправда! Просто притупляє біль». Цю сторінку свого життя наша героїня закриває від світу і навіть зараз, спілкуючись, зупиняє сльози в очах…
До життя Олесю повернула робота. Звичайно, не минулося без депресії та відсутності сил, але внутрішній потенціал та енергія сколихнула її життя з новим поштовхом. Треба було лише взяти себе в руки, а вже далі світ закрутився сам. Дуже швидко Олеся зрозуміла, що лише її активність є рушійною силою в житті. І саме такі люди рухають цей світ! Звичайно, таку дієвість та ініціативність не можливо було не помітити, і на одній з конференцій Громадської організації «Користувачів комп’ютерних технологій» кандидатуру Олесі пропонують на посаду керівника організації, і більшість членів організації її підтримала. Одночасно з цією подією вона очолює Київський осередок громадської організації «Генерація успішної дії», закінчує навчання в університеті по напрямку «педагогіка та психологія». І ця сторінка життя не була формальною – це була шалена діяльність та визнання.

Саме в ці часи вона стає спочатку тренером, а потім і керівником-організатором реабілітаційно-спортивних зборів для осіб з інвалідністю по зору, які проводив Український центр з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт». Ці збори для нашої героїні і стали великим сенсом її життя. Кожного року до їх реалізації Олеся долучала нових фахівців, наповнювала корисними дисциплінами, збирала людей з усієї України. Такі збори були дуже різноманітними, для молоді від 18 до 25 років, від 18 до 35 років, від 35 і трішки старше. Тому, маючи таку широку аудиторію і програми, необхідно було писати різні і адаптовувати їх під потреби і можливості учасників. Звичайно, ключовою в таких зборах є фізична та фізкультурно-спортивна реабілітація, але надалі додавалися різноманітні дисципліни на підтримку та відновлення особистості. Звичайно, для такої діяльності потрібні знання, які вона і пішла здобувати в другий в її житті університет у місті Суми.

У 2013 році Олеся стає першим президентом Громадської спілки «Всеукраїнська ліга організацій осіб з інвалідністю по зору «Сучасний погляд», створеною організаціями-однодумців, які зараз продовжують свою діяльність на теренах вже цієї новоствореної організації. Неймовірно, але практично одночасно вона була президенткою двох громадських організацій та головою відокремленого підрозділу третьої. Звичайно, в такому шаленому темпі жилося недовго, і Олеся полишає керівні посади в інших організаціях та залишається лише в ГС «Сучасний погляд».

Може здатися, що її життя може бути дієвим, розміреним і безхмарним… але ні! Коли ти успішна і дієва особистість, обов’язково знайдуться ті, кому захочеться тебе облити багнюкою. І таких в її житті було чимало. Але, Олеся сприймала критику, робила висновки, продовжувала навчатися, реалізовувала нові та цікаві проєкти.

У 2014 році виходить у світ серія календарно-літературної збірки «Дванадцять місяців» для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Ця збірка, надрукована шрифтом Брайля, має яскраву кольорову обкладинку та рельєфні контрастні малюнки. На той час це видання було унікальним, де поєдналися усі складові для дітей зі зниженим зором. До того часу обкладинки у книг друкованих шрифтом Брайля були сірі, а про малюнки мало хто говорив взагалі. У 2016 році її ідею видати тактильну розмальовку для незрячих дітей, мало хто підтримав, але то була перша в Україні книга розмальовка універсального дизайну, тексти до якої написав чудовий автор Сергій Лоскот. Потім були організовані на Всеукраїнських рівнях конкурси найкращих читачів рельєфно крапковим шрифтом за системою Л. Брайля, навчальний курс для незрячих масажистів та конкурс по масажу, і багато-багато чого іншого.

Війна 2014 року змінила світ нашої героїні, коли під час перших днів Майдану вона була відірвана від родини, яка залишилася на правому березі Дніпра у Києві, а Олеся знаходилася на лівому. В 2015 році на захист України пішов її чоловік і півтора роки її серце стискав страх за його життя. Він був чудовою та доброю людиною, і хоча загинув не на війні, але та психологічна травма, яку він отримав саме на нулі, виконуючи бойові завдання, і призвела до його смерті. В такі страшні часи життя її завжди підтримує родина та друзі, а їх у неї чимало. Кожен рік її життя був наповнений багатьма, як жахливими, так і приємними подіями, і коли чорна подія хоче її зламати, з’являється сонце і добро, і роблять її вдвічі сильнішою. Доброта – це тепле сонце в зеніті; це допомога в потрібну мить; це щирість, людяність, душевне тепло і просто миле слово; усмішка, коли тобі сумно; простягнута рука, за яку можна вхопитися, щоб не впасти; це прохолодний дощик у спеку; це склянка води, коли тебе знищує спрага; це окраєць хліба, коли тобі допікає голод… Доброта – це велика сила!

Черговою жахливою подією в її житті стало 24 лютого 2022 року. Коли вона була далеко від рідного дому, коли в її село зайшли російські танки, коли евакуйовували маму, коли сама допомагала людям евакуюватися до більш безпечних місць, коли лише можливість допомогти комусь та сильне плече друзів тримало на землі. Про цей час можна написати цілу книгу і можливо вона колись це зробить.
Реабілітація військових, що втратили зір на війні – це ще одна сторінка життя Олесі, яка почалась у 2019 році. Перші табори стали класним досвідом для того, щоб активно включитись в допомогу незрячим хлопцям вже після повномасштабного вторгнення. Наразі, команда ГС «Сучасний погляд» впроваджує її авторську програму реабілітації та підтримки військових, ветеранів з втратою зору, допомагають членам їх сімей, організовують виїзні табори соціальної адаптації та реабілітації «Життя після війни». Олеся активно підтримує дружин та матерів ветеранів і словом, і добрими справами.

Мобільні міждисциплінарні команди надають допомогу ветеранам, виїжджаючи до місця їх проживання, а також постійну підтримку, допомогу й супровід по телефону. І весь цей механізм функціонує, а його двигуном є Олеся Перепеченко. Вона спілкується з хлопцями в шпиталях і по телефону, допомагає їм адаптуватися в новому, незнайомому й темному світі, навчає робити звичайні для зрячої, але дуже важкі для незрячої людини речі… І це надзвичайно важливо для тих, хто втратив можливість бачити. Головною метою усіх цих справ є повернення хлопцям бажання жити та бути самостійними і незалежними. Треба розкрити можливості незрячої людини в сучасному світі, навчити користуватися усіма допоміжними пристроями та гаджетами і допомогти визначитися у подальшому напрямку життя, а потім лише долучатися на рівні дружніх порад, допомоги, залученні до активної громадянської позиції. Страшніше буває коли саме не вдається стимулювати і мотивувати ветерана для поліпшення якості свого життя, тоді здається, що втрапляєш в коло безвиході. Але наша героїня не опускає рук і не дає робити це іншим!
Слухаючи її історію, здавалося, що усі ці удари долі витримати неможливо і зламатися можна було вже дуже давно.
Наразі вона сидить навпроти мене, посміхається своєю чарівною посмішкою і випромінює добро і щастя, і в цю мить усвідомлюєш, яка вона українська незламна жінка!

Тому і народилися ці поетичні біографічні рядки у неймовірної української поетеси Надії Красоткиної про нашу героїню. Вірш довгий, але легкий та правдивий тому і не змогли ми скоротити його хоча б на рядок.

Авторка Надія Красоткіна

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!
Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».

 

#НАІУ #wphfund #UNSCR1325 #InvestinWomen #WomenRespond2Crises