Національна Асамблея людей з інвалідністю України наголошує на необхідності сьогодні формування політики «транспорту для всіх»

5 Грудня 2016 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

НАІУ представила результати дослідження «Доступність транспорту та об’єктів транспортної інфраструктури для осіб з інвалідністю»

1 грудня в приміщенні Міністерства інфраструктури України за ініціативи Національної Асамблеї людей з інвалідністю України (НАІУ) було проведено круглий стіл «Доступність транспорту та об’єктів транспортної інфраструктури для осіб з інвалідністю», за участі Заступника Міністра інфраструктури України Юрія Лавренюка, Уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю Валерія Сушкевича, представників ВГО “Національна Асамблея людей з інвалідністю України”, громадських організацій осіб з інвалідністю різних областей України, фахівців та експертів з питань безбар’єрності в транспортній сфері (Укртрансбезпека, ПАТ “Укрзалізниця”, Укравтодор, Державіаслужба, ДП “Адміністрація морських портів України”).

Метою проведення засідання стало представлення громадськими організаціями результатів дослідження щодо доступності транспортних послуг та об’єктів транспортної інфраструктури для осіб з інвалідністю, яке проводилось з травня 2016 року, а також обговорення результатів підготовки проєкту Національної доповіді «Доступність транспорту та об’єктів транспортної інфраструктури для осіб з інвалідністю», проблемних питань щодо стану доступності транспорту, альтернативні шляхи їх вирішення.

В 2016 році Міністерство інфраструктури України готує державну доповідь щодо доступності транспорту та об’єктів транспортної інфраструктури для осіб з інвалідністю та маломобільних груп населення. В свою чергу НАІУ підготувала інформацію щодо надання якісних послуг на транспорті особам з інвалідністю для того, щоб об’єктивно висвітити ці питання.

Стандартами для проведення аналізу було обрано положення Конвенції ООН з прав осіб з інвалідністю, державні нормативні акти з питань доступності транспорту та транспортної інфраструктури. Питання доступності розглядались комплексно та враховували інтереси людей, які мають фізичні, сенсорні, інтелектуальні та психічні порушення.

Під час збору та підготовки інформації було проведена колосальна робота: розроблені анкети, обрані міста та області для проведення аналізу, проведено навчання представників громадських організацій осіб з інвалідністю. Також були проведені робочі зустрічі з місцевими органами влади, представлено результати аналізу для громадськості. В 7 містах України, зокрема, Вінниця, Житомир, Київ, Львів, Полтава, Рівне, Чернігів, проведено фокус групи для користувачів, проведено анкетування користувачів та надавачів послуг (всі регіони України).

В результаті в 10 містах України проведено аналіз доступності послуг на транспорті, що включає міський транспорт (трамвай, тролейбус, автобус), залізничний транспорт, автомобільний, метрополітен, таксі, авіатранспорт); здійснено аналіз роботи служб супроводу на залізничному вокзалі, автовокзалі, метрополітені та міському транспорті; здійснено аналіз транспортної інфраструктури (зупинки, переходи, привокзальні площі, паркувальні місця та ін.); здійснено аналіз забезпечення інформаційної доступності на транспорті для різних груп користувачів з інвалідністю. Крім того, експертами зібрано інформацію щодо існуючих позитивних практик в Україні забезпечення доступності, використання принципів універсального дизайну, розумного пристосування на транспорті. Було здійснено аналіз публікацій та статей в ЗМІ щодо порушення прав осіб з інвалідністю на надання якісних послуг на транспорті.

З результатими аналізу доступності транспорту та транспортної інфраструктури для осіб з інвалідністю ви можете ознайомитись за наступним посиланням.

Реформи, які сьогодні відбуваються в нашій державі, в тому числі в транспортній сфері, вимагають знання об’єктивної інформації щодо забезпечення якісними послугами всіх користувачів, в тому числі з інвалідністю.

Відсутність «доступного» транспорту, послуг значно знижує якість життя людей з інвалідністю. Це впливає на їх здатність навчатись, працювати, подорожувати, займатись спором, брати участь в громадській діяльності тощо. Особливо гостро ці питання постають в сільській місцевості, де єдиний засіб перевезення – недоступний автомобільний транспорт (т.зв. маршрутки) та приватні таксі.

Національна Асамблея людей з інвалідністю України неодноразово звертала увагу уряду, профільних міністерств та відомств на існуючі проблеми щодо недоступності транспорту, послуг та транспортної інфраструктуру для людей з інвалідністю та маломобільних груп населення.

Тому і нині, готуючи дослідження НАІУ мала на меті представити достовірну інформацію щодо надання якості послуг на транспорті особам з інвалідністю для внесення ясності та об’єктивності в ці питання, а також з метою розробки та здійснення відповідних заходів для покращення ситуації.

Дослідження не претендує на вичерпність і завершеність. Законодавчо-нормативні акти з питань доступності транспорту та транспортної інфраструктури не були предметом даного аналізу. Інформація лише підкреслює позитивні чи негативні тенденції і необхідність впровадження змін та відповідальності з боку держави.

На сьогодні, можна констатувати, що відбулися значні зміни в питаннях «доступності» транспорту з часу ратифікації Україною Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю – удосконалюється нормативно-правова база; на залізничних і автовокзалах з’явились нормативні пандуси, пристосовані туалети, «доступні» виходи на перони, обладнанні зали очікування, використовуються піктограми та озвучування; в містах курсують низькопідлогові автобуси, тролейбуси та трамваї, відбуваються реконструкції переходів, зупинок, забезпечується графіки руху низькопідлогового транспорту з використанням сучасних технологій; забезпечується навчання служб для супроводу осіб з інвалідністю тощо.

Громадські організації відмітили позитивність зрушень в якості наданні послуг на авіаційному транспорті та потягах «ІнтерСіті+».

Але ці позитивні зміни не є системними, не охоплюють усі області України і не стосуються всіх видів транспортної галузі, попри того, що багато питань регламентуються на законодавчому рівні і є обов’язковими для виконання державними інституціями.

Наприклад, не виконується Постанова Кабінету Міністрів України № 108149 стосовно забезпечення не кожному приміському і міжміському маршруті пасажирського транспорту бодай по одному доступному для маломобільних групп населення транспортному засобу. Відсутні в Україні поняття, конкретні нормативні і технічні вимоги про доступний приміський і міжміський автобус.

Можна відзначити значний внесок громадських організацій людей з інвалідністю в формування політики «доступного» транспорту та транспортної інфраструктури на місцевому і національному рівнях. Але, нажаль, не завжди в сьогоднішній політиці в даній сфері спрацьовує гасло «не робіть для нас без нас», і використовується досвід експертів з інвалідністю.

Питання «доступного» транспорту для людей з інвалідністю виходять за межі потреб тільки цієї цільової групи. Вони включають потреби значного ширшого кола споживачів, які в певний момент життя мають ті чи інші функціональні порушення, додаткові потреби в послугах, що робить їх подорож важкою, якщо транспорт і середовище є непристосовані.

Національна Асамблея людей з інвалідністю України, спираючись на знання та досвід людей з інвалідністю, наголошує на необхідності сьогодні формування політики «транспорту для всіх». Політики, яка є універсальною, економічно вигідною для держави, бо враховує потреби усіх користувачів і не створює «спеціального транспорту» для окремої групи людей.

Формуючи політику «транспорту для всіх», держава, на вимогу Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, має врахувати: принципи універсального дизайну в сфері транспорту, планування «доступності», розвиток/реконструкцію транспортної інфраструктури, розробку керівних кодексів та практик для обслуговування клієнтів, координацію надання послуг на всіх видах транспорту, гнучке реагування на маршрутизацію послуг, використання сучасних технологій, інтеграцію транспортної політики з іншими напрямками тощо.

Спираючись на позитивний досвід в питаннях «доступності» транспортної сфери,а саме забезпечення мобільності для осіб з інвалідністю з максимально можливим ступенем їх самостійності, громадські організації наголошують що це є кроком до створення рівноправного суспільства, що поважає свободу і незалежність пересування кожної людини.

Дослідження показало, що люди з інвалідністю найчастіше користуються міським громадським транспортом. Він є важливим компонентом доступності транспортної системи і включає в себе: доступність зупинок, інформації, рухомого складу, фізичного оточення, обслуговуючий персонал та процедури обслуговування тощо.

Відсутність доступного міського громадського транспорту означає удорожчання транспортної послуги для людей з інвалідністю, які змушені користуватись таксі, щоб вийти з домівки або витратити значні кошти на проїзд особистим транспортом. Як відмічалось в дослідженні, «недоступність» транспорту слугуєт ізолюючим фактором, бо позбавляє людину мобільності і життєвої активності.

Всі пасажири, в тому числі з інвалідністю, потребують достовірної і своєчасної інформації при користуванні різними видами транспорту. Учасники наголосили, що вони не можуть ознайомитись з маршрутом транспорту в доступному форматі, інтервалом руху низько підлогового транспорту, розкладом руху; відсутня бігуча стрічка та озвучування зупинок.

Багато нарікань викликає небажання кондукторів та водіїв надавати допомогу при посадці та висадці в транспортний засіб, неправильне паркування інших учасників дорожнього руху, грубість в спілкуванні.

Нажаль, проблемними для користування людьми з інвалідністю є послуги метрополітену. При позитивній роботі служб супроводу залишається недоступною інфраструктура, що фактично обмежує особам з інвалідністю та маломобільним групам населення можливість користування цим видом транспорту взагалі.

Пасажири з інвалідністю повинні мати можливість придбати квиток на загальних умовах, наприклад через Інтернет. Зокрема йдеться про квитки на залізничний транспорт. Цією послугою не можуть скористатись незрячі особи та особи 1 групи, які пересуваються на інвалідних колясках і вимушені квиток купувати в кассах безпосередньо на вокзалах.

Відповідно до Порядку організації перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями (на інвалідних візках), у спеціально обладнаних вагонах в Україні за офіційною інформацією існує 19 пасажирських вагонів пристосованих для перевезення пасажирів з фізичними порушеннями. З них три вагони знаходять у місті Луганську, один в АР Крим, тобто фактично в експлуатації знаходяться 15 вагонів і ті за даними користувачів не відповідають всім вимогам надання якісних послуг (підйомники, туалети не працюють тощо). Окрім того, вартість квитка на загальне місце (не у спеціальному для осіб з інвалідністю купе) є значно вищою у порівнянні до ціни на квитки в той же поїзд, не у спеціальному вагоні. З цієї причини, якщо у вагоні їде більше ніж один пасажир в кріслі колісному, то інші за такі «послуги» витрачають не співвідносну до їхньої пенсії суму.

Також, незрячі пасажири акцентували увагу на потягах українського виробництва «Тарпан». Для цієї групи пасажирів відсутність відповідних позначень в туалетах унеможливлює користування ними.

Громадські організації стурбовані ситуацією з відсутністю на залізничних вокзалах посадочних платформ висотою на рівні тамбурів потягів. На деяких станціях маломобільні пасажири навіть з допомогою персоналу потягів та служб супроводу не можуть «залізти» до вагону. Потяги приміського сполучення недоступні для осіб, які пересуваються на колясках.

Результати дослідження показують неможливість людей з інвалідністю скористатись послугами маршрутних таксі, в першу чергу це стосується людей, які користуються інвалідними колясками та мають фізичні порушення. Маршрутні таксі непристосовані, водії «паркуються за бажанням», зупинки неадаптовані.

Також громадські організації акцентують увагу на ситуації з міжміськими автобусами, які не можуть надати послуги пасажирам, які користуються інвалідними колясками.

«Доступність» на транспорті для людей з інвалідністю залежить від обізнаності з питань інвалідності і позитивного ставлення всіх працівників даної сфери до політики рівності надання послуг. Це підвереджують і результати дослідження. Є бар’єри, які можна подолати без залучення фінансової складової – це покращення культури спілкування, повага до кожного пасажира, виконання посадових інструкцій.

Отже типовими проблемами «недоступності» транспорту є:

• відсутність системних комплексних підходів у державній політиці в транспортній сфері, яка стосуються маломобільних груп пасажирів;
• відсутність політичної волі на рівні місцевих органів виконавчої влади щодо вирішення питань забезпечення надання якісних послуг на транспорті особам з інвалідністю; незацікавленість в «клієнті з інвалідністю»;
• відсутність належного моніторингу існуючої ситуації; недостатнє залучення до аналізу ситуації експертів з інвалідністю
• нерозуміння питань інвалідності, «доступності транспорту»;
• недосконалість законодавчо-нормативної бази;
• невиконання діючих нормативних актів, ДБН;
• відсутність низько підлогового транспорту і продовження закупівель непристосованого транспорту;
• відсутність доступного фізичного оточення/ інфраструктури (пристосованих зупинок, місць для паркування автомобіля особами з інвалідністю, нормативних пандусів, маркування сходів, адаптованих платформ, пониження біля кас тощо);
• відсутність системності в навчанні фахівців, персоналу з питань інвалідності, доступності, супроводу осіб з інвалідністю;
• відсутність інформаційної доступності, в першу чергу для осіб з сенсорними порушеннями (сайти, інформаційні повідомлення, піктограми, шрифт Брайля тощо);
• незабезпечення безпеки пасажирів з інвалідністю (відсутність відповідних піктограм, запасних виходів, зношеність транспортних засобів тощо)
• низька культура обслуговування пасажирів;
• відсутність відомчого контролю.

НАІУ висловлює подяку організаціям та експертам, які брали участь в підготовці дослідження..

Прес-служба НАІУ