Мить, яка дорожча за життя

28 Серпня 2013 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

ВГО «Національна Асамблея інвалідів України» (НАІУ) спільно з Громадською організацією «Товариство «Зелений Хрест» провели 16 – 20 липня 2013 року Учбово-реабілітаційний табір для молоді з інвалідністю «Активний туризм та рекреація. Можливості реабілітації». Під час проведення табору учасники взяли участь у сплаві по Дністровському каньйону (м. Івано-Франківськ), отримали навички експлуатації та керування плавзасобом, ознайомилися з сучасними методиками та особливостями сплаву для людей з інвалідністю та перебуванні в природному середовищі.

Отримавши запрошення від ВГО «Національна Асамблея інвалідів України» взяти участь в «Учбово-реабілітаційному таборі для молоді з інвалідністю «Активний туризм та рекреація» вирішили з чоловіком не втрачати такий шанс та поїхати в сусідню Івано-Франківську область аби взяти участь у сплаві по Дністровському каньйону. І хоч це було моєю мрією, мене не покидали сумніви. Чи здійсниться задумане? І як, я вперше буду спати декілька ночей в наметі? Та, остаточно було вирішено – Ми їдемо!

В Івано-Франківську зустрілися з іншими учасниками табору. Люди були різні, з різних областей, різного віку та з різними нозологіями.

На засіданні «круглого столу» що відбувся в приміщенні регіонального центру туризму та інформації Івано-Франківської облдержадміністрації, нам розповіли про подібні заходи, що проводили минуло річ, та інші моменти пов’язані з туристичною галуззю в цьому регіоні.

Згодом ми поїхали автобусом до місця, де й розпочали захопливу подорож. Було цікаво спостерігати, як учасники-новачки з зацікавленістю та інтригою готувалися до сплаву: задавали багато запитань інструкторам та знайомилися між собою. Страху майже не було. Проте не уявляла, як можна в інвалідному візку плисти по річці та ще й веслувати. Адже попервах гадала, що організатор пожартував коли на моє запитання: «Чи будуть візочники гребти?», відповів: «Ну, а як же? Звичайно!». Тож, з веслами в руках і з почуттям відповідальності ми плили тихим Дністровим плесом. Ті відчуття неможливо передати – щось неймовірне. Такої краси ще не бачила. Вода несла нас ніби в інший світ, в якому панує красота мир та спокій. На душі одразу стало тепло та затишно. Хотілося плакати і водночас сміятися від радості, що є така краса, яку створив Бог. Усі клопоти, тривоги та земні проблеми здавалося залишилися на березі, а ми пливли від них подалі. Уся техніка цивілізації – мобільні телефони, фотоапарати та все інше залишились в автобусі; ми, вільні та щасливі, мали чудову можливість милуватися картинами природи. Так ми сплавлялися години три. Опісля причалили до берега, де на нас вже чекала смачна вечеря приготована на вогнищі. Згодом розгорнули намети та повсідалися біля багаття. Невимушені розмови та гарні пісні поєднали новоспечених друзів ще більше.

До другого дня готувалися серйозно, адже пливти треба було майже цілий день. Години на воді минали так швидко, що ми навіть того не помічали. Пропливаючи між селами, спостерігали з великою цікавістю як селяни прасували свої речі в річці, як доїли та мили корів. То було ніби в казці. А в тій казці за нами спостерігали та постійно нас контролювали лелеки, чаплі та журавлі, які були поруч впродовж усього нашого маршруту. Ми зупинялися для того, щоб попити води з джерельця та перекусити канапками, а потім рухалися далі. В човні було 9 учасників і усі – дружні та привітні. Відчуття, що ми вже давно знаємо один одного нас не залишало. Усю цю атмосферу в команді створив чудовий та унікальний організатор табору – Волошинський О.О., голова ГО «Товариство «Зелений хрест». В минулому Олександр працював в гірській рятувальній службі. Тому є справжнім фахівцем в своїй справі. Знаю сама, як це не просто організувати та провести захід, тому не могла надивуватися врівноваженості, терпінню та спокою пана Олександра, скажу чесно, що було спокійно і не страшно. У нього хотілося вчитися та брати приклад.

На третій день продовжуючи маршрут пан Олександр, кинув репліку, що за 1 кілометр до фінішу ми будемо пливти не в човні. Ніхто на це не звернув великої уваги, вже звикнувши до жартів командира, а коли човен зупинився та командир запропонував стрибати бажаючим за борт, не вагалася ні хвилини. Не було ніякого сумніву щодо мого рішення зануритися в воду і чим скоріше. До речі плавати я ніколи не вміла. Але, чи то спека, чи то рятівний жилет, який мене страхував спонукали покинути човен. Це була мить, дорожча за життя! Чи могла би колись подумати, що я, пересуваючись вже 17 років на інвалідному візку, зможу подолати все та відчути ту свободу, простір. Я у воді! Я пливу! І байдуже, що довелось купатися в одежі. За те вода прийняла мене дуже привітно. Тоді розуміла одне: завдяки рятівнику професіоналу змогла це зробити. Потім ще довго не могла вгамувати свої позитивні емоції розповідаючи, всім про те, як це було чудово.

Про Джуринський водоспад, який знаходиться в с.Нирків – урочищі «Червоне» Заліщіцького району, Тернопільської області раніше я не чула. Не думала, що колись його побачу. На день четвертий усім табором на автобусі ми рушили до водоспаду, аби відчути прохолоду гірської води та насолодитися красою. Коли всі спустилися, нас троє на візках залишилися на горі. Ми чули шум спадаючої води та уявляли собі, як це виглядає. На жаль, дістатися ближче на наших візках було майже неможливо. Але і це, мабуть заздалегідь було передбачено нашим керівником табору. Чоловік з щирим серцем не зміг позбавити нас шансу побачити унікальний водоспад , до якого з’їжджаються люди з усіх куточків нашої країни. На своїх плечах по черзі пан Олександр Волошинський виніс нас на гору, де було видно чарівну красу водограю. І то чи від страху висоти, чи від побаченого – переймало дух. Дуже хотілося поплюскатися та постояти, там внизу під водоспадом, де було видно багато людей, які з висоти видавалися крихітними. Дякуємо тобі, Олександре, за таку можливість!

В табір поверталися втомлені, але задоволені. Ну, а борщ, поданий на вечерю, на свіжому повітрі, біля річки, був таким смачним, що хотілося просити рецепт.

Місце, де ми ночували останні дві ночі, знаходиться в с. Петрів. Поруч великий сад в якому ми збирали яблука та варили корисний натуральний компот.

Ввечері біля вогнища, усі дякували Богу за гарну погоду, що Він нам подарував на весь час перебування в таборі.

Ранок останнього дня виявився гамірним, так як в табір «завітали» корови, яких недалечко випасають селяни з с. Петрів. Цікаві корови заглядали в намети та здивовано «мукали». Мабуть обурювалися, що непрошені гості – туристи, зазіхнули на їх територію. І як не дивно, заспокоїв їх спів. Такий мелодійний, дзвінкий що пролунав над рікою та величезним берегом покритим деревами. Жінки, які наглядали за худобою, пояснили нам, що тільки завдяки співу корови заспокоюються та мирно жують травичку. Під мелодії українських пісень, невеличкий дощ, що почав накрапати з неба, нібито прощаючись з нами, уся наша велика родина зайняла місця в транспорті та вирушила до міста, на вокзал, а позаду залишався той незабутній світ. Край в якому живім ми. Край, який створив для нас Господь, щоб ми пишалися та любили його.

Валентина Добридіна,
Голова Чернівецької обласної ГО інвалідів-візочників «Лідер»,
Жителька м. Сторожинець, маю інвалідність 1 групи.