Винести все — і навчитися бути щасливою

Коли зустрічаєш людину, на долю якої випали великі випробування, насамперед замислюєшся: як їй чи йому вдалося все це витримати? Можливо, таким людям від природи дано якийсь особливий сталевий характер? Водночас  в історіях тих, хто багато пережив і не зламався, є зернинка надії та оптимізму для кожного з нас. Бо виявляється, що після, здавалося б, незакінченої низки бід приходить нарешті щастя.

“Якби мені треба було сказати про себе двома словами, я б сказала, що я сильна жінка, – зізнається Міла Савчук. – Навіть коли після тренування все болить, і коли лікарі говорять, що справи мої не дуже добрі, що потрібна чергова операція, все одно почуваюся в силі йти далі. Хіба що мене просто винесуть з поля – тоді зупинюся”.

Міла грає в складі жіночої збірної України з ампфутболу. Це такий вид спорту – футбол для людей з ампутованими кінцівками. Цікаво, що грати вона почала лише два роки тому! Хоч фізкультура й була її улюбленим предметом в школі, спортом ніколи не займалася. Хіба що тільки працювала в дитячій спортивній школі, однак не тренером, а на адміністративній посаді.

“Але мене завжди це захоплювало, – зізнається жінка. – Я любила дивитись, як діти бігають, грають”.

В її сільському дитинистві не було спортивної школи. Зате були важкі будні багатодітної родини. З-поміж п’яти дітей вона була єдиною дівчинкою. Батьки, вирушаючи на весь день на роботу, залишали Мілу під опікою старшого брата. Але той не вберіг. Чотирирічна дівчинка знайшла сірники і, граючись, випадково підпалила власну сукню. Результат – опік 60% тіла. Навіть у дорослому віці така ситуація є загрозливою для життя. Що вже казати про малу дитину? Однак Міла вижила і видужала. Ось тільки сліди від опіків залишилися. А з ними і комплекси щодо власного тіла.

Наступний удар долі був воістину ударом. Падіння з шостого поверху. Незліченні переломи, травми, які лікарі оголосили несумісними з життям. Страшний біль, зараження крові, ампутація ноги…

28 років минуло, але Міла досі плаче, коли їй доводиться згадувати ті події. А пам’ятає все в подробицях, хоч і воліла б забути. Пам’ятає, як вмирала у мами на руках. Відчувала оту знамениту легкість, той політ, про який розповідають люди, що пережили клінічну смерть. І як мама кликала її душу  назад у тіло. Від згадки про маму сльози знову навертаються. Адже побачитися з нею, підтримати стареньку хоч якось немає жодної можливості: батьки Міли залишились на окупованій території в Запорізькій області. Коли зрідка вдається хоча б порозмовляти, вони розповідають щораз гірші новини. Немає електрики, немає пального, немає продуктів у магазинах… Не з третіх рук, не з телевізора, а безпосередньо від очевидців, своїх рідних і друзів, наші переселенці знають, яке життя принесли в Україну окупанти.

Міла з дочкою і сином виїхала в 2022 році. І то була вже не просто втеча від війни, а евакуація з окупації. Дорога була страшною, в постійному страху, під загрозою обстрілів, без жодної поваги до її фізичного стану. Жінку на милицях, без ноги, знову й знову змушували виходити з автобуса для безкінечних перевірок та обшуків.

Коли нарешті дісталися Запоріжжя, там треба було прийняти рішення, що робити далі. Спершу вирішили поїхати до Болгарії, де живе подруга Мілиної доньки. Але ні в кого з родини навіть не було закордонних паспортів. Довідалися, що в Чернівцях, дорогою до Болгарії, їх можна зробити досить швидко. Поїхали в Чернівці і залишилися.

“Ми зразу закохалися в це місто, – розповідає Міла. – Знаєте, коли я тепер виїжджаю кудись на змагання, – то вже за день-два починаю сумувати за Чернівцями. Як за рідним домом”.

А їздить Міла тепер багато. Жінка, в якої ще нещодавно не було закордонного паспорта, об’їздила не лише пів України, а й значну частину світу. Дісталась аж до Колумбії! До речі, там українська жіноча збірна з ампфутболу виступила досить успішно: шосте місце з-поміж дванадцяти команд.

Можна сказати, що щасливий поворот у житті Міли стався випадково. Представники  благодійної релігійної організації, яка допомагає зокрема внутрішньо переміщеним особам, запропонували їй виїзд до табору зі спортивним ухилом, і там почалась її історія з ампфутболом. Але насправді все не зовсім так. Просто Міла належить до тих людей, яким перешкоди лише додають сили. Ампутована нога, наслідки важких травм і пересування на милицях не завадили їй вести активне життя, вдруге вийти заміж, народити другу дитину… Ось і в статусі ВПО, та ще й з інвалідністю, вона не сиділа склавши руки, а відвідувала курси масажистів-волонтерів, щоб допомагати пораненим військовим, отримала сертифікат, їздина на Сумський напрямок працювати масажисткою. Але ще далі пішла Мілина донька, котра, вочевидь, успадкувала мамин характер: підписала контракт із Нацгвардією.

Зі спортом, до речі, не все було просто. Спочатку на тренуваня їздила аж до Києва. Саме там і дізналася про курси масажистів. Там їх і відвідувала паралельно з тренуваннями. Та ось нещодавно з’явилася можливість займатися в Чернівцях. У чернівецькій команді поки що значно переважають чоловіки. Звісно ж, здебільшого ветерани. Окрім Міли є ще тільки одна дівчина. Але для спортивної підготовки це, вочевидь, навіть краще.

Та найголовніше, що Міла досягла, мабуть, найбільшого щастя, котре може спіткати людину: знайшла щирих і відданих друзів, своїх по духу, надійних, котрі стали для неї ще однією сім’єю.  

“Коли я приходжу на тренування – то розумію, для чого живу,” – каже Міла.        

Цей матеріал підготовлено за підтримки Abilis Foundation (Фінляндія) в рамках проекту «Сприяння реалізації прав жінок з інвалідністю на особистий зріст», який реалізує ГО «Чернівецька обласна організація людей з інвалідністю «Лідер».