Шлях, що веде до себе: історія Світлани

Війна змінила життя мільйонів українців, але не всім вдалося знайти у випробуваннях нові сенси. Історія Світлани — це шлях від болю й втрат до віри у власні сили, підтримки й самореалізації.

Навесні 2022 року, коли розгубленість, страх і невідомість майбутнього охопили мешканців Покровська, Світлана — дівчина з інвалідністю — разом із мамою та молодшою сестрою вирішила евакуюватися. Це було непросте рішення: залишити рідну домівку, друзів, звичне життя й вирушити за кордон. Там, у безпеці, серед нових знайомств, іншої мови та ритму життя, Світлана не могла позбутися відчуття, що її серце залишилося вдома.

«Так, навколо були добрі люди, гарні краєвиди, але я постійно думала про Україну. Хотілося бути серед своїх, чути рідну мову, відчувати, що ти на своєму місці», — пригадує вона.

До 2022 року вона працювала у комерційних структурах, займалася самоосвітою, активно цікавилася громадською діяльністю. Усе змінилося з початком повномасштабної війни.

Восени 2022 року Світлана повернулася — не в рідне місто, де залишалося небезпечно, а до Києва. Починати довелося буквально з нуля: шукати житло, обирати район із зручним транспортом, знаходити сімейного лікаря, оформлювати документи. Адаптація до життя в столиці давалася нелегко — побутові питання займали багато часу й виснажували емоційно. Без знайомих, без підтримки — лише з вірою в себе та внутрішньою впертістю вона крок за кроком будувала нове життя.

Київ спершу здавався чужим, але поступово став місцем, де Світлана знову почала відчувати себе потрібною. Саме тут вона навчилася бачити не лише труднощі, а й можливості — у людях, у справах, у кожному дні.

Найскладнішим виявився пошук роботи. Роботодавці нерідко ставилися з упередженістю — не всі розуміли, що людина з інвалідністю може бути такою ж активною, відповідальною та ефективною, як будь-хто інший. Та Світлана не здавалася. Вона пробувала себе у різних напрямках, працювала в комерційних структурах, волонтерила, допомагала іншим переселенцям — таким самим, як і вона сама.

Все змінилося завдяки проєкту «Стійкість та розвиток Національної Асамблеї людей з інвалідністю в Україні», який впроваджується за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та фінансується Жіночим фондом миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Саме завдяки цьому проєкту в Секретаріаті НАІУ з’явилася нова посада — офіс-адміністратора. Тоді Світлана отримала шанс, який повністю змінив її життя.

Такі історії — підтвердження того, наскільки важливою є інституційна підтримка, що дозволяє НАІУ не лише розвиватися, а й створювати робочі місця для людей з інвалідністю, відкриваючи нові можливості для їхньої реалізації.

Світлана швидко стала частиною команди, відкриваючи для себе нову професію. Її уважність, організованість і доброзичливість одразу помітили колеги.

«Коли тобі довіряють і підтримують, починаєш вірити в себе ще більше. Для мене наша організація — це друга родина. Тут я не просто працюю — я росту, розвиваюся, відчуваю, що потрібна. Звісно, опановувати нові навички нелегко, але мені допомагає попередній досвід роботи в проєктах, хоч і комерційних. У пригоді стала й вища освіта. Робота різнопланова, цікава — її багато, тільки встигай!» — посміхається Світлана.

Світлана не зупиняється на адміністративній роботі. Її волонтерське серце, яке небайдуже до проблем інших, прагне більшого. Вона стала однією з найактивніших учасниць багатьох заходів та ініціатив НАІУ.

У серпні 2025 року Світлана представляла НАІУ на Всеукраїнському молодіжному форумі. Вона активно працювала в робочих групах і проєктних командах, ділилася досвідом і новими ідеями. Після заходу Світлана поділилася своїм баченням і наголосила на важливості справжньої інклюзії:

«На жаль, не всі розуміють, що якщо ми говоримо про інклюзивність, то вона має бути не лише на папері, а й у реальному житті — на кожному заході й для кожної людини, незалежно від того, чи має вона порушення зору, слуху чи опорно-рухового апарату».

У вільний час вона волонтерить, із задоволенням готує смачні страви, якими пригощає колег. Сумує за рідними, але не дозволяє смутку перемагати. Бо, як каже сама: «Сенс життя — не чекати, коли стане легше, а створювати це “легше” власними руками».

Її історія стала прикладом для багатьох — доказом, що навіть після втрат і вимушених змін можна знайти новий сенс і своє місце.

Сила прикладу

Історія Світлани доводить: коли людина має віру в себе і підтримку від інших — жодні обставини не здатні зупинити її на шляху до мрії. Інвалідність чи статус переселенця не визначають людину — її визначає сила духу, готовність вчитися й діяти. А коли роботодавець створює простір довіри та інклюзії, розкривається справжній потенціал кожного.

Світлана доводить власним прикладом: любов до життя сильніша за будь-яку війну.

Проєкт впроваджується Національною Асамблеєю людей з інвалідністю України за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.

Починаючи з 2016 року, WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 1000 місцевих жіночих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 41 країні світу, які постраждали від кризи.