05 травня – Міжнародний день боротьби за права осіб з інвалідністю.
Цей допис мене змусила написати історія харків’янина з інвалідністю – Олександра.
Після спілкування з ним я залишився з ще більшою кількістю запитань ніж до його звернення до мене за правовою допомогою.
З початку війни він мешкав у власній квартирі в одному з житлових мікрорайонів на сході Харкова. Після влучання в його будинок російського боєприпасу його житло стало непридатним для проживання і він разом з дружиною змушений був шукати інше безпечне житло. Звернувшись до харківської гарячої лінії 1535, він отримав рекомендацію поселитися або у друзів чи знайомих, або у Харківському метрополітені. Олександр пересувається на візку, і за декілька місяців переніс інсульт, який додав більше обмежень до його життєдіяльності.
Волонтери допомогли йому разом з дружиною потрапити до одного з укриттів. Враховуючи відсутність умов для тривалого перебування в укритті, через два тижні ночівлі на практично цементній долівці Олександр відчув додаткові проблеми з розладом внутрішніх органів.
Знайомі підшукали кімнату у житловому будинку у приватному секторі, де він наразі перебуває. Самотужки він облаштував своє ліжко необхідним пристосуванням для самостійного сидіння, однак вийти з будинку він не має можливості, оскільки вхідна група не дає йому можливості виходу з візком. До будинку його занесли на руках.
На моє питання про евакуацію, я почув, що вони розраховували, що бойові дії завершяться незабаром. А сьогодні, коли вже 72 доби минули, Олександр вірить у перемогу ЗС і не наважується на будь-які переїзди.
«А що у вас з харчуванням, чи отримуєте ви гуманітарну допомогу?»,- цікавився я. «Так, каже Олександр, дружина пішла на пункт роздавання допомоги, а їй сказали, що гуманітарку надають за реєстрацією місця проживання». Щоб отримати таку відповідь дружина вистояла у черзі близько шести годин.
І питав у мене таке: як Держава може підтримати його, який не може самостійно пересуватися, не може зареєструватися як внутрішньо переміщена особа в «ДІЇ», оскільки відсутні закордонний паспорт і паспорт ID, і вже немає власного житла.
Обсяг мого професіоналізму сьогодні не став пригоді Олександру. Ми обмінялися контактами, і я пообіцяв за можливості поступово допомогти йому у розв’язанні його проблем.
У Міжнародний день боротьби за права осіб з інвалідністю дзвінок Олександра породив у мене низку питань, які поки-що шукають відповіді.
Хто має боротися за права? З ким боротися? У мирний час слово боротьба не мало присмаку крові, як сьогодні, коли Україна бориться за свою свободу. Однак, що з тими, хто не може взяти в руки зброю, що стояти в строю з воїнами? Хто буде захищати їх життя? Що Держава зробила для організації безпеки Олександра, його евакуації, яку офіційно не оголошує місцева влада? Чи може його забезпечили харчами? Ні, нажаль, у нього є рівне право разом з іншими стояти в багатогодинній черзі, щоб вижити. І як йому бути з питанням, чи вимагати від Держави захисту в умовах війни, чи сором’язливо вмерти, не заважаючи іншим жити?
Слава ЗСУ, які дають Олександру і всім нам надію на життя, і не допустили життя в окупації.
А що ж таки робити з Боротьбою за права?
Олег Лепетюк, голова Харківської громадської організації незрячих юристів
