Новий шлях до самостійності: історія Олександра Юрченка / A New Path to Independence: The Story of Oleksandr Yurchenko

«Міна вибухнула за півметра від мене. Відразу з’явилася гематома на все обличчя, м’язи стиснули очі. Я нічого не бачив. Другий приліт прийшовся по руках. Їх побило уламками, але однак я намагався ними роздерти очі. Нічого не виходило», – розповідає 36-річний Олександр Юрченко з Прилук. Він був поранений пів року тому на Харківщині.

Військовий викликав допомогу по рації, але всіх, хто знав дорогу до його позиції в лісі, убило. І він вирушив навмання, гукаючи своїх. Зараз чоловік вважає дивом те, що він не наштовхнувся на дерева і вцілілим дістався до бліндажа українських бійців.

«Щасливий, що маю таке поранення – втрату зору (в нього зруйновані очні яблука), – жартує ветеран, – а міг би залишитися без мізків».

Його оптимізм і весела вдача не дали розкиснути. Він навмисне просив близьких не приїздити його провідувати у шпиталях і реабілітаційних центрах.

«Не хотів, щоб мені поправляли подушки, водили за руку. Мені б це не дало загартуватися. Я б провалився в депресію, ображався на весь світ і командував рідними: принесіть мені каву. Я хочу якнайшвидше стати самостійним, яким був раніше. Тому й пішов сам через 20 днів після поранення, тому й прошу вдома за мене нічого не робити. Я падав, забивався до крові, але це єдиний шлях навчитися. Сто разів вдаришся об поріг, на 101-й переступиш».

До табору підтримки та відновлення ветеранів, які втратили зір на війні, та членів їхніх родин, організованому Національною Асамблеєю людей з інвалідністю України, Олександр приїхав вперше. Тут відразу взялися за його відновлення. Відвезли до лікаря-офтальмолога Юлії Салдан (доцентка кафедри очних хвороб Вінницького національного медичного університету імені Миколи Пирогова), яка домовилася з приватною клінікою, щоб Юрченку та ще одному ветерану поставили безплатні очні протези. Постійні. До того мали тимчасові, які виглядали непривабливо, бо замінювали лише частину ока.

«То я мусив постійно в окулярах ходити, щоб людей не лякати. А ці протези гарні, як справжнє око, в мене навіть зіниця є, і колір райдужки мій підібрали – карий, – хвалиться Олександр. – Кажуть, тепер я красунчик».

Для чоловіків провели кілька практичних занять, як за ними доглядати. Знімати двічі на день, промивати.

«В мене не дуже вправно виходить, але до кінця зміни, думаю, навчуся», – впевнений ветеран.

Він задоволений командою табору, в якій кожний коуч, кожний тренер вчить нової дисципліни.

«Ці люди стараються, вкладають не лише душу, а самі себе. Ми вчимося читати й писати за шрифтом Брайля, і комп’ютер освоювати, і зарядка є, і масажі, і заняття, як доглядати за собою й уміти все робити по дому. В мене виходить картоплю чистити, думаю повернуся і борщ зварю!»

Найбільше до душі Юрченку уроки з орієнтування у просторі. У чоловіка проблеми із вестибулярним апаратом: його похитує під час ходьби.

«Знімаю капелюха перед вчителем Василем Гошовським. Він вигадує різні способи, як мені допомогти: то йти, тримаючись за нитку, яка натягнута між двома стовпцями, то придумав «драбинку», де сходинки зроблені з мотузок і на них треба наступати».

Окрім команди йому цікаві люди, такі як він: ті, які втратили зір повністю. Як вони самостійно справляються з труднощами, що їм допомагає, – завдання, яке Олександр ставить собі на найближчі дні.

Цикл історій в рамках реалізації проєкту «Криза в Україні: Реагування та відновлення з урахуванням потреб людей з інвалідністю під керівництвом та за координації організацій осіб з інвалідністю (2-га фаза), який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки Європейського форуму інвалідності (EDF) та Християнської місії незрячих (CBM).

*******

“The mine exploded half a meter away from me. I immediately got a bruise all over my face, and my muscles squeezed my eyes shut. I could not see anything. The second explosive hit my arms. They were smashed by the fragments, but I tried to pry my eyes open with them. Nothing helped,” says 36-year-old Oleksandr Yurchenko from Pryluky. He was wounded six months ago in Kharkiv region.

The soldier called for help on the radio, but everyone who knew the way to his position in the forest had been killed. So he set off at random, calling out for his men. Now, Oleksandr believes it was a miracle that he did not run into trees and made it to the Ukrainian soldiers’ dugout alive.

“I’m happy that I have this kind of a wound – loss of vision (his eyeballs are destroyed),” the veteran jokes, “or I could be left without brains.”

His optimism and cheerful nature did not allow him to turn sour. He deliberately asked his relatives not to come and visit him in hospitals and rehabilitation centres.

“I didn’t want them to fluff my pillows or lead by the hand. It wouldn’t have allowed me to toughen up. I would’ve fallen into depression, felt resentment against the whole world, and would be ordering my family: bring me coffee or something else. I want to become independent as soon as possible – the way I was before. That’s why I started walking on my own just 20 days after being wounded, and that’s why I ask my family not to do anything for me at home. I would fall and bruise myself till blood, but that’s the only way to learn. You hit the threshold a hundred times, but you step over it on the one hundred and first try.”

It was the first time Oleksandr had come to the support and rehabilitation camp for veterans who lost their eyesight in the war and their family members, organized by the National Assembly of Persons with Disabilities of Ukraine. Here, they immediately began his rehabilitation. He was taken to ophthalmologist Yulia Saldan (Associate Professor of Eye Diseases at Vinnytsia Pirohov National Medical University), who arranged with a private clinic to provide Yurchenko and another veteran with eye prostheses free of charge. Permanent ones. Before that, they had temporary prostheses that looked unattractive because they replaced only part of the eye.

“So, I had to wear glasses all the time to avoid scaring people. And these prostheses are as handsome as real eyes. I even have eye pupils, and they’ve matched my iris colour – brown,” Oleksandr boasts.

The men were given several practical lessons on how to look after their eye prostheses, including how to remove and clean them twice a day.

“I’m not very good at it now, but I think I’ll learn by the end of our session,” the veteran says confidently.

He is pleased with the camp team, where each coach and each trainer teaches a new subject.

“These people are trying and investing not only their efforts, but all of themselves. We are learning how to read and write in Braille and how to use a computer. We also have physical exercises and receive massages, and we are practicing taking care of ourselves and doing household chores. I can even to peel potatoes, and I think when I come back, I’ll cook borsch!”

Oleksandr Yurchenko enjoys the spatial orientation lessons the most. The man has problems with his vestibular system, causing him to sway a little while walking.

“I take my hat off to my teacher Vasyl Hoshovskyi. He comes up with various ways to help me: either walking while holding on to a thread stretched between two poles, or using a “ladder” he invented, where the steps are made of ropes that you have to step on.”

Besides the team, he is also interested in other people like him: those who have lost their eyesight completely. How they cope with difficulties on their own, and what helps them – this is the task Oleksandr sets for himself in the coming days.

These stories were prepared as part of the project “Crisis in Ukraine: OPD-Led Disability Inclusive Response and Recovery (Phase 2),” implemented by the National Assembly of Persons with Disabilities of Ukraine with support from the European Disability Forum (EDF) and the Christian Blind Mission (CBM).