Незламна – цикл мотиваційних статей. Наталія Волошиненко: “Можливо, це сталося запізно, але я впевнена в тому, що віднайшла сенс життя в улюбленій справі»

«Можливо, це сталося запізно, але я впевнена в тому, що віднайшла сенс життя в улюбленій справі», – вважає Наталія Волошиненко. За 4 роки 46-річна тренерка з Кривого Рога виховала двох бронзових призерів (світу та Європи) й одну чемпіонку світу.

Але медалі для неї не головне: «Через скандинавську ходьбу я прагну залучити до фізичної культури якомога більше людей різного віку: від маленьких дітей до поважних дідусів та бабусь! Мрію, аби незалежно від погоди чи настрою мої учні брали палиці в руки й розділяли зі мною ту радість, яку я відчуваю на тренуваннях», – каже жінка.

Про скандинавську ходьбу Наталія завжди говорить емоційно – зі щасливою впевненістю в тому, що це найкращий у світі спорт.

«Хай як дивно це звучить, але скандинавка – це спорт, у якому активізується робота мозку. Залучені обидві півкулі, адже руки й ноги працюють рівномірно. Іншого такого спорту я не знаю. Є дуже популярна фраза: під час скандинавської ходьби працює 90% м’язів. Я додаю: навіть усі 100%, коли ви усміхаєтеся!

Завдяки таким корисним правильним навантаженням наше тіло відновлюється, тому я роблю все, аби мої учні чудово почувалися та якомога рідше зверталися до лікарів», – каже інструкторка.

Ці слова Наталія підтверджує власним прикладом. За місяць до того, як вона почала займатися скандинавкою, їй мали робити кілька операцій, зокрема, видалення гландів.

Та з початком регулярних тренувань, у які вона включила й дихальні практики, гланди поступово перестали її турбувати.

Через хворобу у вісім років Наталія майже втратила зір. Поняття «інклюзія» радянська шкільна освіта не знала, але жінка втілювала його на практиці – з 2-го до 11-го класу Наталія навчалася «на слух» у звичайній школі. Їй пропонували перейти в спеціалізований інтернат, але вона була дуже хворобливою дитиною. Мати переконала її, що їздити додому з Харкова до Кривого Рога – не найкраща ідея, тому ліпше продовжити навчання у школі.

Та перші роки навчання були непростими. Пристосуватися до нових умов не одразу вдалося, до того ж, однокласники часом підсміювалися над нею. Але з боку вчителів Наталія відчувала підтримку й розуміння.

Поступово вона загартувалася й, перемагаючи себе, здолала власну невпевненість, а школу закінчила з хорошими оцінками.

Шукаючи роботу, Наталія думала над запитанням, навіщо вона народилася. Та відповісти на нього було непросто. Адже їй хотілося, аби улюблена праця приносила максимальну користь іншим. Спочатку працювала за своїм першим фахом – вчителькою біології у школі, але не почувалася впевненою фахівчинею. Згодом влаштувалася у відділ збуту одного з підприємств Українського Товариства Сліпих. Ця робота їй подобалася й добре вдавалася, але відповіді на запитання знайти не допомогла.

Зі скандинавкою Наталія познайомилася випадково й одразу нею зацікавилась, але не надто серйозно. Та коли мама подарувала їй першу пару палиць, вирішила, що варто спробувати навчитися. Засвоївши техніку, жінка відчула радість і задоволення, якими бажала ділитися з усіма, кому це хоч трошки видавалося цікавим. Наталія розуміла, що для системної роботи самого бажання замало, тому зверталася за порадами до спеціалістів і здобула фах реабілітолога.

Як тренерка вона тішиться, що її учні здобувають медалі на чемпіонатах Європи та світу, але не нагороди є джерелом її найбільшого щастя.

«У мене є учні з різними порушеннями здоров’я. Коли мені вдається повернути їм радість життя, я почуваюся щасливою!

Я готувала до змагань жінку, що пережила інсульт. Як реабілітолог, дуже за неї хвилювалася. Вона не здобула перемогу у змаганні, але перемогла себе. Ця жінка отримала таку насолоду від навколишньої атмосфери, що дійшла до фінішу, сяючи усмішкою! Для мене це найбільша перемога.

Нарешті, я відповіла на своє запитання: я народилася, аби навчити людей відчувати насолоду від спорту й добре почуватися!» – вважає жінка.

У перші дні повномасштабного вторгнення скандинавка допомагала Наталії не впасти у відчай. Вона твердо вирішила будь-що залишитись у Кривому Розі. Вирішила, що ніхто не зможе вигнати її з рідної землі. Спорожніле місто й протитанкові «їжаки» на тротуарах її пригнічували, але поки хоч один учень зголошувався прийти на тренування, Наталія їх проводила.

«Але одного дня на нашу тренувальну локацію я приїхала сама. Через обстріли почалася масова евакуація й мої учні відповідали на дзвінки, виїжджаючи з міста. Це було страшно!» – згадує жінка.

Наталія продовжила тренуватися самостійно, аби відволіктись. А ще вона мріяла повезти свою команду на чемпіонат світу.

Пізніше вона вирішила викладати відео своїх самотніх занять у соцмережі, аби мотивувати учнів. Це дало результат.

«Протягом березня 2022-го учні, що залишилися в місті, відновили регулярні тренування. Згодом я розмістила оголошення про наші заняття в групах для внутрішньо переміщених осіб. До нас приєдналася родина з Нікополя. У квітні 2022-го я організувала онлайн-змагання. Це допомогло – на мій подив, до нас долучилися нові учасники, які пізніше добре себе проявили! Вони вагалися, мовляв, як це виглядатиме під час війни. Я відповідала, що ми маємо бути у добрій фізичній формі, аби перемогти», –  каже жінка.

Мрія здійснилася — у серпні 2022-го своїх учнів Наталія повезла на чемпіонат світу у Польщу, де її команда чудово виступила.

Людей, котрі ще не відчули радості її улюбленого спорту, Наталія закликає, принаймні, почати зі щоденних прогулянок.

«Якщо ви бажаєте якісно жити й гармонійно розвиватися, ставайте максимально самостійними, як фізично, так і емоційно. А для цього треба просто встати з дивана й зробити перший крок» –  радить Наталія.

Автор Денис Іванченко

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!
Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру.

WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».