Міжнародна зустріч «Гуманітарне перезавантаження та організації людей з інвалідністю » стала майданчиком для обговорення глибокої трансформації гуманітарної системи в умовах фінансової кризи, зростання потреб та звуження гуманітарного простору. У центрі дискусії — питання локалізації та реальної участі організацій людей з інвалідністю у прийнятті рішень.
Представниця секретаріату Inter-Agency Standing Committee (IASC) Фітсум Ассефа окреслила, що з 2025 року гуманітарна система стикається з різким скороченням фінансування та одночасним зростанням складності криз. Процес гуманітарного перезавантаження передбачає:точніше визначення потреб, швидше та більш підзвітне надання допомоги, передачу повноважень ближче до громад, захист міжнародного гуманітарного права та цивільних.
Ключовий принцип перезавантаження — «настільки локально, наскільки це можливо, і настільки міжнародно, наскільки це необхідно». Однак участь місцевих організацій у гуманітарних командах країн становить лише 11%, а у кластерах — 19%. Саме тут організації людей з інвалідністю можуть і повинні відігравати визначальну роль.
Про те, як виглядає інклюзивне реагування на практиці, розповіла Лариса Байда — програмна директорка Національної Асамблеї людей з інвалідністю України (НАІУ). НАІУ об’єднує понад 100 організацій людей з інвалідністю і працює в майже всіх регіонах країни. Близько 60% діяльності сьогодні — це гуманітарне реагування.
Українські організації людей з інвалідністю вибудували підхід, що базується на залученні людей з інвалідністю до колективного планування на рівні громад. Це надає можливість надавати допомогу адресно та забезпечувати її стійкість, враховуючи питання інвалідності та інклюзивності. Доступ до інформації людей з різними порушеннями, доступ до послуг (освіта, охорона здоров’я, соціальна сфера), фізична доступність, доступність транспорту в полі діяльності нашої організації, коли ми працюємо на рівні громад.
Наступний важливий момент — це навчання фахівців і посадових осіб. Не менш важливою є підтримка місцевих організацій людей з інвалідністю та активістів із вразливих груп. Йдеться не лише про фінансову підтримку, а й про посилення спроможності впливати на рішення.
За офіційними даними 2023–2024 років, в Україні зареєстровано понад 3 мільйони людей з інвалідністю, 47% з них — жінки. Україна має близько 10,3 мільйона пенсіонерів, значна частина з яких старша за 60 років. За даними ЮНІСЕФ, приблизно 231 тисяча дітей з інвалідністю потребують підтримки. Ці цифри щодня продовжують зростати через війну.
Повітряні тривоги, евакуації, руйнування інфраструктури, відключення електроенергії — усе це впливає на людей з інвалідністю.
Лариса Байда навела приклад матері з Кам’янця-Подільського, яка виховує дитину з інвалідністю. У своєму зверненні вона ставить просте, але болісне питання: як жити, коли люди з інвалідністю залишаються невидимими?
Йдеться про будинки без пандусів і ліфтів, про матерів, які щодня змушені спускати дорослих дітей на кріслах колісних із верхніх поверхів під час обстрілів, ризикуючи власним життям. Про відсутність адаптованого житла. Про припинення підтримки після 18 років, ніби потреба в медичних апаратах і догляді зникає разом із повноліттям. Про виснажених матерів, які просто хочуть, щоб їхні діти жили — в умовах, коли ціни зростають, а підтримка нестабільна. Цей голос — не поодинокий випадок, а симптом системної проблеми.
У своєму виступі Лариса Байда наголосила: люди з інвалідністю не є однорідною групою і не повинні сприйматися виключно як отримувачі допомоги.
Інвалідність має бути наскрізним питанням у всіх стратегіях гуманітарного реагування — від планування до моніторингу.
Український досвід показує: організації людей з інвалідністю здатні не лише надавати допомогу, а й формувати політику, впливати на пріоритети, забезпечувати якість даних і підзвітність.
Гуманітарне перезавантаження створює можливість для реальної локалізації. Але без системної участі організацій людей з інвалідністю у координаційних механізмах, без доступу до фінансування та зміни управлінської культури цей процес ризикує залишитися декларативним.
Український досвід демонструє: інклюзія — це не додаткова опція. Це показник ефективності всієї гуманітарної системи.
Олександра Перькова, комунікаційна менеджерка
