Валентина Грибальська: «Щоб прожити все життя разом, треба мати якесь таке почуття, відчуття…, щось особливе. І навіть зараз, наприклад, якби його довго не було поруч, то мені без нього сумно. Інколи кажуть, що з роками набридає, байдужість з’являється, але такого у нас немає, це не про нас»

Валентина Грибальська, 69 років, м. Львів,

41 рік у шлюбі з чоловіком, що пересувається на візку

Про знайомство з чоловіком

Завжди була впевнена, що в нашій із Ярославом історії немає нічого особливого – звичайна сімейна історія! Ми познайомились із ним у санаторії: я закінчила медичне училище в 1974-му році, і в тому ж році в місті Саки в Криму відкрився спеціалізований спінальний санаторій імені Бурденка, де мали проходити реабілітацію люди із захворюваннями опорно-рухового апарату. І нас, 30 осіб з нашого училища, відправили туди на роботу.

Власне, там я і познайомилась зі своїм чоловіком. Одна з наших колежанок, моя подруга, багато розказувала про нього, вірніше про те, яка в нього українська мова – він же зі Львова був, і його манера розмовляти правильною українською мовою вражала. Для мене це було незвично, бо я сама родом з Житомирщини, і мова у нас була зовсім не така. Подруга захоплено про нього розповідала, і… так ми з Ярославом і познайомилися.

Тоді, в 74-му році, нічого особливого не трапилось: зустрілися – та й все, кілька разів привітались, не більше. А вже десь на 76-й рік у нас зорганізувалась дуже гарна компанія зі співробітників, наших дівчат, і тих, хто в цей санаторій приїжджав лікуватися – а це різні дуже люди були. У нас був свій «імператор»: професор з Тбілісі, художник, він був за нас сильно старший, бо нам було по 20-25 років, а він уже мав досвід, був професором, і ми його називали «імператором». І в тій компанії був і мій чоловік. І ми так, мало по малу, зійшлися. І вже в 79-му році на День студента ми одружились, і живемо до цього часу – скоро вже буде 41 рік.

Про сімейне життя

Після одруження я переїхала до Львова, у нас народилася донька Марта. Півтора роки я була в декреті, поки можна було, а далі треба було йти на роботу. Дитину віддали до садочка, але їй там не подобалось і вона почала багато хворіти. Зрештою ми вирішили, що краще буде лишати дитину удома. І вона була зі своїм татом: як я йшла в першу зміну на роботу, то тато її будив, вмивав, годував, одним словом, був їй за няньку. Займався з нею, навчив її читати – в чотири з половиною роки вона в нас вже читала! І взагалі вона у нас дуже творча натура – так само, як мій чоловік, бо він – вчитель музики за освітою, закінчив музичну школу по класу скрипки. Він дуже обдарований, вміє гарно малювати, і як художник заочно закінчив Московський художній інститут. Він вміє вишивати, дуже багато чого робить вдома, і взагалі дуже-дуже талановитий.

Чоловік побудував хату, будинок: у нас є в селі город, і він перебудував хату на більш пристосовану, з усіма можливими і неможливими вигодами для людей на візку. Ми цілий карантинний рік прожили у селі, і він там усе вміє робити: траву покосити, сидячи на візку, дрова порубати, все, що він може дістати! Такий він в мене є. Єдине, що він не може ходити.

«Щоб прожити все життя разом, треба мати якесь таке почуття, відчуття…, щось особливе. І навіть зараз, наприклад, якби його довго не було поруч, то мені без нього сумно. Інколи кажуть, що з роками набридає, байдужість з’являється, але  такого у нас немає, це не про нас»

Наша донька в 2003 році вийшла заміж: для нас то було дуже неочікувано, бо ми гадали, що вона довше нам допомагатиме. Але потім чоловік змирився, що так має бути. І зрештою донька народила нам семеро онуків! Ми маємо чотири хлопці і три дівчинки! І дідусь дуже щасливий, бо онуки його дуже вже люблять. Що всі маленькі були, то любили. Старшому вже 17-й рік, і всі дідуся люблять. То ми є така дуже щаслива родина, попри всі проблеми. Так, чоловік не може ходити, а крім того у нас все цілком нормально.

Він є активна людина, громадський діяч, і дякуючи йому я світ побачила: він мав дуже багато міжнародних програм, подорожі і до Канади, і до Америки, і до Європи, і мене у ці подорожі брав. Коли виходила заміж, навіть і уявити не могла, що з такою людиною, яка не може ходити, я зрештою побачу цілий світ!

Про кохання

Коли він приїхав до нас свататися, мій тато його прийняв зразу. Мамі було якось не по собі, звісно… Але тато його зразу прийняв, сказав – ну, заходь, сину. І мамі теж після того стало якось спокійніше. Може й було там десь щось, розмови були у селі, але… нам було добре разом, і все.

То була така любов, розумієте…  я навіть і не думала, що таке може бути! Коли його не було, коли я лишалась одна в Криму на роботі, то така мука була все то пережити, перетер-піти, поки він знову приїде! То було щось таке надзвичайне… ми обмінювались листами, і якось прийшло усвідомлення, що то – моє, і все, і нічого мені більше не треба.

Звісно що зараз, коли ми вже старші люди, під 70, трохи важко. А взагалі, все життя все було добре. Не без того, що одному те подобається, іншому інше, але буквально дві-три хвилини – і все, таких ситуацій, що посварились і днями не розмовляємо, в нас не було і немає.

Щоб прожити все життя разом, треба мати якесь таке почуття, відчуття… не знаю, щось особливе. І навіть зараз, наприклад, якби його довго не було поруч, то мені без нього було би сумно. Інколи кажуть, що з роками набридає, байдужість з’являється, але це не про нас.

Про громадську роботу

Не можу сказати, що я сама займаюсь громадською діяльністю. Це – справа всього життя мого чоловіка. Раніше мені хотілось бути постійно разом з ним, але у нього завжди була відмовка: я займаюсь, а ти вдома, бо ти маєш сім’ю, маєш дитину. А так я завжди його супроводжую: треба їхати в Сєвєродонецьк – ми їдемо, треба їхати до Вінниці – ми їдемо, на виступи я теж із ним постійно їжджу. Стараюсь трошки помогти. Як хвостик з ним. 

Завдяки чоловікові наше місто стає більш доступним, він дуже багато до того докладає всяких зусиль. Наприклад, у нас побудували нову дорогу з центру міста до спального району, до Сихова, і зробили доступні трамвайні колії: тепер навіть людина на візку може з платформи одразу потрапити у вагон. І, наприклад, в Оперному театрі у Львові теж зробили такий підйомник, що люди на візочках запросто можуть до зали піднятись і подивитись виставу. Є багато таких пристосованих місць у Львові, але є ще, звичайно, багато всяких перешкод: на все потрібен час, зразу то не можна зробити, бо є, наприклад, багато старих будинків, які не можна переробити, щоб все було доступно. Але влада старається прислухатись до чоловіка мого, щоб для людей все було доступно. Він же мав вишкіл в Канаді, і тепер «Безбар’єрна Україна» – то його справа. Починали зі Львова, і зараз ми їздимо по Україні: Донецьк (тепер лише в Сєвєродонецьк), Дніпро, Полтава… його запрошують на консультації, щоби люди мали доступність до будинків, до інфраструктури. І оскільки я з ним постійно їжджу, то я теж вже «експертка» у цій галузі.

Інтерв’ю підготовано в рамках Всеукраїнського проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України «Права жінок з інвалідністю: дія у розвитку». Фінансування реалізації проєкту здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Тексти історій: Валерія Лазаренко.
Ілюстрації до буклету: Єлизавета Яблонська.