Найбідніша група людей з інвалідністю, яка страждає сьогодні, коли триває війна, – це переселенці з інвалідністю

1 Лютого 2018 Друкувати цю новину

Валерий Сушкевич

Уповноважений президента України з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів про те, з якими труднощами стикаються люди з інвалідністю в Україні, про схильність суспільства і держави дистанціюватися від них, а також про свої зустрічі з Володимиром Путіним

Бацман: У програмі "Бацман" - Герой України, народний депутат України, уповноважений президента України з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич.

Здрастуйте, Валерію Михайловичу. В Україні 2,5 млн 600 тисяч людей з інвалідністю. По суті, це така європейська держава, як Литва, можна сказати. З чим стикаються в нас люди з обмеженими можливостями в повсякденному житті? З якими труднощами, про які в цивілізованих країнах вже давно забули?

Сушкевич: Ви назвали офіційну статистику – 2,5-2,6 млн. Я хоч і державна людина – 16 років у парламенті, багато працював у Кабміні (не на офіційних посадах, а комунікація, рідне міністерство, де я намагався якось впливати – це Мінсоцполітики, яке готує цю статистику), але я не погоджуюся з вами і статистикою. На мою думку, як фахівця, а я вважаю себе достатнім експертом у цій ситуації – не менше 3 млн людей з інвалідністю в Україні. Згідно з статистикою ООН, 10% населення кожної країни, навіть кожного міста середньостатистичного – люди з інвалідністю.

- А де в нас 400 тис. ділися?

- У нас є цікавий варіант підходу до цих питань. По-перше, в нас є латентна інвалідність. Друге – недосконала статистика й інші обставини недосконалості державної політики. У нас, наприклад, є ситуації, коли люди з інвалідністю не хочуть фіксувати цю інвалідність. Таких людей є досить багато, і вони в мене питають, що їм робити. Стереотип відношення суспільства до мене як до людини з інвалідністю -  це ідентифікація убогості: "убога людина". Ідентифікація, що ти "калічка", наче часто сьогодні і не звучить, а свідомість, ментальність радянська, пострадянська – "ти калічка, ти убогий". Але зрушення в цьому варіанті, безумовно, є. І сьогодні є вже ставлення до цих людей як не меншовартісних. Це суттєвий чинник сьогоднішнього дня.

- З якими труднощами стикаються кожного дня люди з інвалідністю в Україні?

- Загальний варіант на сьогоднішній день – це порушення прав цих людей і достатній рівень дискримінації цих людей. Починаючи з самого елементарного: архітектурна, транспортна недоступність. Недоступність освіти, працевлаштування. Недоступність для дитинки з інвалідністю дитячого садка. Чи доступна фізична культура для цих людей? Заклади культури? Повсякдення: сьогодні багатьом людям, які живуть у домівках, просто недоступно вийти за межі своєї кімнати. Оце елементарна річ, про яку ми не задумуємося. Якщо казати про атавізми радянського сприйняття людей з інвалідністю, державної політики Радянського Союзу до людей з інвалідністю – домінантою було робити соціальну ізоляцію: "Не порть картинку, парень. Сиди у себя в комнате. Дадим тебе пенсию, коляску, минимум социальных и медицинских услуг в закрытых интернатах или санаториях" - дається можливість життя в соцально ізольованому просторі. Причому, для всіх групп інвалідності: для сліпого, для глухого, для людини з ураженням опорно-рухомого апарату. Причому, з дитинства.  За підтримки батьків й особливо батька, який мене виштовхнув у світ здорових діток, я весь час вчився в звичайній школі, але я не пам’ятаю прецеденту, щоб дитинка в моєму варіанті ураження була в радянській школі.Це було неможливо в принципі. Але мої батьки були фахові вчителі у м. Сквира Київської області, і за рахунок їхньої репутації і протекції їм вдалося проштовхнути мене в перший клас середньої школи, де я був звичайним учнем. Але, в принципі, за радянські часи це було або навчання на дому, або інтернат.

- А як зараз?

- Сьогодні, безумовно, вже є зрушення. Сьогодні, з точку зору державної політики в сфері освіти, є таке слово "інклюзія". Це інтеграція дитинки з інвалідністю в суспільство здорових. Тобто, це звичайна школа, архітектурно доступний клас і можливість навчання в цьому класі. Таких шкіл збільшується кожного року. Якщо говорити про 2017-й, то цей рік став, на мою думку, одним із значимих з точки зору успіху інклюзії в освіті середньої школи. У вищій освіті ми практично майже нічого не робили ще. Я можу сказати одну статистику. Є таке навчання для дуже важких діток з інвалідністю – незрячих, глухих, з ураженнями опорно-рухомого апарату. В таких варіантах передбачено діючими нормативно-правовими актами і законодавством України асистента вчителя. Він може бути з дитинкою з важким ураженням, супроводжувати її як педагог у середній школі. Держава за це платить. У цьому році у відсотках по відношенню до минулого року на 87% зросла кількість асистентів вчителя для важких діток.

- Скільки сьогодні отримує людина, яка втратила працездатність, на місяць?

- Не задавайте такого питання. Я втратив працездатність? Ні. Я можу працювати разом з вами і замість вас на цьому робочому місці. Не ображайтеся, але в вас ментальність радянської людини. Ви вважаєте, що людина з інвалідністю втратила працездатність. І в законах раніше було написано, що інвалід першої групи не має права працювати. Все своє життя, в радянські часи я боровся за те, що я ховав своє посвідчення людини з інвалідністю першої групи.

- Але реально є дуже багато людей, які не можуть працювати фізіологічно. Їм же держава платить якісь гроші. Скільки ця виплата становить на місяць?

- 1450 гривень. Але що значить неможливо? Згадайте генія людства – на візку, не бачить, не чує, не рухається. Людина може все. Що може людина – знає сама людина. Питання в тому, щоб суспільству, самій особистості, батькам і близьким включити ці можливості, забезпечити, що людина зможе оце все. Тому працездатність завжди є. Я знаю людей з ампутаціями чотирьох кінцівок, знаю лежачих з важкими ураженнями, які попри все працюють і досягають високих результатів. І наш геній людства, який мав ще й не одну дружину, – це успішна, знакова людина. Сьогодні це представник людської цивілізації – він говорить про космос, про суспільство, про розвиток людства. Він здатен осягнути все своїм потужним інтелектом.

- Ті, хто не досяг такого рівня, те, що зараз вони отримують, цього достатньо? І скільки має бути?

- Це проблема, яка на цей час надзвичайно загострилася. Я вважаю, що сьогодні уряд і парламент, м’яко кажучи, не звертають увагу на критичний рівень життя і соціального забезпечення, я б сказав, соціальної беззахищенності людей з інвалідністю. Ці люди бідують, буквально виживають, у варіанті того, що вони сьогодні отримують як державні допомоги, пенсії. Найбільше бідова група, яка потерпає саме сьогодні, коли йде війна, -  це продукт війни, продукт агресії зі Сходу – це переселенці з інвалідністю.

- Скільки сьогодні отримує людина, яка піклується про ту людину, яка втратила працездатність?

- Там різні цифри. Але ситуація така, на мою думку, що це принести себе в жертву людині, за якою доглядаєш. Не працювати, не отримати рівень освіти, закреслити власне життя. Держава, якщо вона забере цю людину в інтернат (а це жах і соціальна ізоляція), тратила б шалені кошти на це. Зараз ми йдемо від інтернатів. Так давайте піднімемо цим людям утримання. Сьогодні це копійки, які не забезпечують реально ні саму людину з інвалідністю… Я весь час боровся про те, що держава забороняла мамі дітей з інвалідністю працювати. Державну допомогу можна отримувати, якщо ти не працюєш. Це цинізм, і дещо вдалося зробити. Коли ми відходимо від інтернатного варіанту утримання людей з інвалідністю, то треба подумати державі, щоб просто віддати гідну фінансову підтримку, державну допомогу рідним і близьким.

- Відійшли від інтернатів, зекономили, а натомість нічого не дали?

- Інтернат утримує тепло, світло, персонал, будинок – це шалені кошти. Якщо взяти всі кошти, які держава не реалізувала по відношенню до людей з інвалідністю, по виконанню вже прийнятих законів України – це мільярд. Віддайте хоча б частину заборгованості перед людиною, яка обмежена в правах, дискримінована. Держава повинна проявити варіант цивілізованості.

- Раніше була норма, що людина з інвалідністю мала проходити спеціальну комісію для того, щоб підтверджувати інвалідність. Людям доводилося проходити цю принизливу і дуже важку процедуру. Я думала, що цю анахронічну норму вже давно відмінили. Чому ж вона досі діє, і чому її не можна відмінити?

- По багатьом нормам, зокрема по ампутаціям, вона давно відмінена. Рука, нога не виросте. По ампутаціям кінцівок мені вдалося добити цю ситуацію. Але є така ситуація: ресурси корумпованості в будь-якій сфері, хабарництво є домінантою розвитку нашого суспільства, на жаль. На жаль, корупція залишається і в цій сфері. Медико-соціальна експертна комісія - це медична, соціальна сфера, де вирішуються такі питання. По іншим будь-яким соціальним напрямкам є моменти, пов’язанні з даванням хабара, корупції. Це проблема. У цій ситуації потрібно ставити відповідальність за такі речі. Якщо неправомірно видана експертною комісіє і конкретною особою інвалідність, то держава втрачає на цьому шалені кошти. Покарання за корупцію в сфері людини з інвалідністю треба збільшити суттєвим чином. Людина прийшла, в неї важке ураження, а він не дає інвалідність, а дає інвалідність за те, що він власне може зробити так. Або дає неправильну інвалідність, по факту того, щоб отримати кошти, і наносить величезний ущерб державі. З точки зору вирішення проблем людей з інвалідністю – виконання-невиконання законів України і нормативно-правових актів – треба подумати над рівнем відповідальності. Законодавчо визначити норму по відповідальності щодо державних осіб і суб’єктів, які виконують або не виконують закони.

- Скоро вже чотири роки, як триває війна. Ми маємо понад 10000 людей, яких вбито. А скільки людей з інвалідністю, поранених? Що робити цим людям?

- Будь яка людина, яка раптом втратила якісь органи або рухомість, вона найперше відчуває, що весь український світ, суспільство самоізолюється. Він не може зайти в потяг, щоб доїхати з госпіталю до себе додому. Я бачив дівчинку, яка стояла біля пораненого воїна АТО на візку. В нього була прострілена шия, а це і руки, і ноги уражені. Уражені і тазові органи. Тобто, він не контролює фізіологічні функції. Була осінь, вона стояла і не знала, як посадити його в потяг. Це була його сестра, якій 19 років. Цей хлопець сидів живий. Але він був убитий. Оця розстріляна свідомість, і це, що він ще місяць-два назад захистив країну, оцих людей, оцю залізничну станцію – він це зробив для нас, а ми його не бачимо як держава, як суспільство. І коли я говорю про дискримінацію й обмеження в правах людей з інвалідністю, то я кажу, що серед цих людей зараз є люди, перед якими ми маємо заборгованість. Ці люди захистили нас, втративши назавжди можливість бути повноправними.

- Приходить така людина додому і виявляється, що жертва була марною, якщо вона нікому не потрібна, зокрема і державі. А багато з них приходить зі зброєю. Чим у перспективі це може обернутися і для держави, і для сімей цих людей, якщо з цим нічого не робити?

- По відношенню до цих людей цікава ситуація. Держава виділяє на них кошти. 16-17 млн гривень не використано в державному бюджеті на психологічну реабілітацію. Вони повернуться до бюджету. Ми перекидали ці кошти в бюджетному комітеті на інші програми, зокрема на програму квартир для людей, які втратили нижні кінцівки в АТО. Він отримав квартиру, безногий воїн АТО, а психологічну реабілітацію ми не робимо. Ми до сих пір не використовуємо кошти. Питання не тільки в тому, яка в нього може бути реакція – тому що є рідні і близькі, він сам особисто. Він бачить просто варіант ворожості країни по відношенню до нього. Питання не тільки в грошах, які виділяються на реабілітацію, на протезування, на санаторно-курортне лікування, на візок. Питання в іншому: коли ми не вирішуємо все те, що торкається питання людей з інвалідністю, а серед них є і воїни АТО, ми дистанціюємо цих людей від себе. Цих 3 млн немає. Вони –андеґраунд. Ви йдете в супермаркет – ви бачите пандус. На НСК "Олімпійський" стоїть черга з візочників, бо вони можуть попасти на стадіон. Є пандуси в аптеках, інклюзивні школи – це вже є. Але динаміка виконання своїх обов’язків держави - найбільш критична і проблемна ситуація. У нас є Західний національний паралімпійський центр зимових видів спорту – реабілітаційно-спортивний. Домінантою є те, що ми робимо там реабілітацію. В перші тижні війни ми вже робили там реабілітацію воїнів АТО. Приїхав туди хлопець, і на другий день у холі реабілітаційного центру він вийняв гранату і сказав: "На коліна, суки, всі". Він ще не знав, що він у центрі, медики тільки почали з ним роботу, але в нього межа цієї свідомості, що перед ним ворог. Перед ним впала директор на коліна, тому що в сусідніх кімнатах були дітки з інвалідністю, які також приїхали на реабілітацію – вона його молила. Він опустив гранату, але цей випадок ідентифікує цю проблему – людей, які сьогодні втрачають терпіння і бачать вороже суспільство, у варіанті того, що воно недоступне для них. Такі ж відчуття гіркоти і депресивного стану, як і у воїнів АТО, є у багатьох людей з інвалідністю. Я нещодавно узнав шокуючу цифру – кількість людей, які загинули після АТО, повернувшись з війни, перевищила кількість загиблих, які загинули, захищаючи країну. Я не знаю абсолютні цифри, але є неофіційна статистика, яка сьогодні підрахована. Людина, яка повернулася з війни, чомусь помирає в мирній Україні, ворожій до неї або такій, що не зробила, щоб ця людина була підтримана, оцінена нормально, з точку зору нашої заборгованості перед нею.

- Ви – президент Національного паралімпійського українського комітету. Наші паралімпійці – гордість України. З чим саме стикаються наші спортсмени, які привозять до України медалі?

- Нам все-таки вдалося забезпечити певний рівень підтримки з боку держави наших паралімпійців і дефлімпійців – спортсменів з вадами слуху. На сьогоднішній день спортсмен-паралімпієць може отримувати і стипендію президента, і може отримувати заробітну плату. Але до цього він повинен пройти певний шлях. Певна проблема і в тому, що навіть коли це зірка світового паралімпійського спорту, а живе він в інтернаті. Він вже зірка, йому в інтернаті виділили кімнату, але чому губернатор, голова держадміністрації, мер не подумає: "У мене в інтернаті живе зірка світового спорту, яка не отримала квартиру".

- Відрізняються умови життя наших паралімпійців від умов тих паралімпійців, яких вони перемагають?

- Безумовно, всім. У цивілізованих країнах – Велика Британія, Австралія, Канада, США, навіть Китай. У Китаї я побачив, що стрічка для незрячої людини по території міст – це звичайна справа. Паралімпієць – це та ж людина, з якою ми працювали, яку ми підтримали з точки зору того, щоб надати йому можливості як таланту, його силі волі здобувати перемогу. Паралімпійський рух і спорт – це більше досягнення не тіла, а духу.

- А намагаються інші країни переманити наших паралімпійців?

- Крім Росії – ні. Ми втратили Крим у результаті окупації і кілька наших провідних зірок з Криму, а ми працюємо по паралімпійському спорту глобально по всій країні. У нас у всіх областях є обласні центри "Інваспорт", дитячі і юнацькі спортивні школи для діток з інвалідністю. І в Криму також – тим більше в Криму у нас був паралімпійський центр.

- Цей центр у Євпаторії, сучасний і найкращий в Україні – він зараз анексований разом з Кримом?

- По-перше, це не державний центр. Центр будував Національний паралімпійський комітет України. Наш Західний паралімпійський реабілітаційний центр знаходиться в Карпатах, у Турківському районі Львівської області, на висоті майже 900 метрів. Коли прем’єр Гройсман там побував, він сказав: "Подивіться, що може громадськість і громадянське суспільство, якщо воно нормально співпрацює з державою". Теж саме ми зробили в Євпаторії – це був наш перший центр. Він залишається власністю Національного паралімпійського комітету України. Це єдина територія України на території окупованого Криму, яка належить українським людям. Тобто, територія і сам центр – власність Національного паралімпійського комітету.

- Наші спортсмени продовжують там тренуватися, лікуватися?

- На жаль, це неможливо по різним моментам. Є два центри – зимовий і літній. Літній якраз у Євпаторії. За кожну людину з інвалідністю, яка хоче отримати реабілітацію, рухаються державні кошти. Сьогодні державні кошти не можуть рухатися на територію окупованого Криму. Тому реально одиниці наших там – за власний кошт. Ми на 50% опускаємо їм вартість перебування, але можу сказати, що центр знаходиться в дуже складній економічній ситуації.

- Чому ви персона нон ґрата в Криму?

- Тому що я голосував відповідне голосування щодо окупації Криму. Але я був там у 14-му році і навіть заходив у владні інституції. Мене не затримали, хоча я чекав. Не знаю, що буде зараз, якщо я поїду, але так чи інакше на сьогоднішній день центр залишається власністю Національного паралімпійського комітету.

- Скільки разів ви зустрічалися з Путіним, і коли це було?

- Двічі. Це було під час зимової паралімпіади в Сочі. Перша зустріч була на прохання президента Росії - це було за півдоби до відкриття зимової паралімпіади в Сочі. Був дзвінок керівника російського паралімпійського комітету о пів на десяту вечора, який сказав, що якщо можна, то треба зустрітися з високопоставленим членом російського уряду. Він додав, що це його особисте прохання. Оскільки до Лукіна як до президента Національного паралімпійського комітету Росії і як до видатного дипломата я ставлюся з повагою, то я вирішив зустрітися. Мене запросили поїхати в російській машині – я відмовився. Сів у свою машину з моїм водієм, з дружиною, яка мене супроводжувала, попереду їхала машина. Я був дуже втомлений, бо був важкий день, і тут мій водій каже: "Здається, ми їдемо до Путіна". Всі абсолютно зупинилися, ми їхали коридором вночі, і ми приїхали в готель. Зайшли в величезний пустий ресторан у готелі (було дуже багато охорони), і я побачив у кінці ресторану Путіна, який сидів з віце-прем’єром Козаком. Тоді і відбулася наша перша зустріч, яка тривала не менше 40 хвилин.

- Що він від вас хотів?

- Путін запропонував, як він сказав, дистанціюватися від політики у спорті. Тоді була ситуація, що вищі посадові особи держави пропонували не їхати нашій команді на Паралімпіаду в Сочі. Це було рішення моє й активу Національного паралімпійського комітету – брати участь. Люди готувалися здобути перемогу України в світовому спорті. Я не міг заборонити. Коли він мені сказав про політику, то я був трошки занадто емоційний. Я не чекав такої зустрічі, і мене трошки емоції перебільшили. Я йому сказав, що під час Олімпіади всі ворожі дії різних країн зупинялися. Під час Олімпійських ігор анексія Криму була відтермінована. Тобто, почалася анексія під час Паралімпіади. Я йому сказав: "Ви розумієте, що ви тут бачите тисячі людей з найтяжчими ураженнями. У тому числі продукти війни з Ближнього Сходу і т. д. Ви зробили те, що не можна було робити, – ви почали військові дії з території держави, в якій проходить Паралімпіада. Це дуже погано". Путін пропонував, щоб під час відкриття ми не діяли відповідно до того рішення, яке ми прийняли. На жаль, це рішення стало відоме – нас прослуховували, я думаю. А другий раз у мене відбулася зустріч, коли Путін приїхав під час змагань на територію біатлонного комплексу, де повинні були виступати провідні російські спортсмени. Ми сиділи з депутатом німецького бундестагу, і я йому сказав, що я хотів би переговорити з Путіним на рахунок того, щоб була можливість зустрічі вищого тимчасового керівництва України з Путіним, щоб зупинити ескалацію подій по окупації в Криму. А він мені каже: "Я можу сказати з достовірністю у 90%, що тут через години півтори буде Путін, тому що я бачу, що тут зараз робиться". Він досвідчений дипломат, ми попили каву, і, дійсно, через годину з’явився Путін з делегацією. Він мені махнув рукою і підійшов до мене. Я йому сказав, що хотів би пару слів з ним переговорити, і він відповів, що добре. Через 15 хвилин ми мали зустріч майже годину. Мені дуже хотілося зробити внесок в те, щоб зупинити варіант ескалації цих подій, по окупації, просто по факту зустрічі двох вищих осіб. Він мені сказав: "Я не знаю, хто така людина, яка сьогодні тимчасово виконує обов’язки президента. Він обраний? Звідки він взявся? Я не буду з ним  зустрічатися. Я знаю, що ви президент Національного паралімпійського комітету, а хто він – я не знаю".

- Він сказав, щось таке, що ви і досі пам’ятаєте?

- Для мене найстрашніше було те, що він слово "Малоросія" сказав під час зимової Паралімпіади, коли ще нічого не було на Сході. Оце для мене був шок, коли потім "Малоросія" з’явилася об’єктом агресії на Сході.

- Пане Валерію, я вам дуже дякую за це інтерв’ю.

- Дякую.

112.ua + Відео

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Напишіть відгук