Дякую, що дитина щаслива!

5 Березня 2013
Друкувати цю новину

Завершенням канадсько-українського проєкту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні» стала підсумкова міжнародна конференція, що проходила 11 та 12 лютого в Києві.

Досягнення гідного майбутнього для кожної дитини, незалежно від стану її здоров’я, створення рівних можливостей для всіх, хто вже в близькому майбутньому складатиме українське суспільство та творитиме історію держави – чи існує більш важливе та невідкладне завдання? Як не дивно, цими проблемами найбільше переймаються саме громадські організації. Ця тема є надто важливою, щоб обмежитися її розглядом лише у цій статті, а тому ми запрошуємо всіх зацікавлених осіб долучатися до обговорення.

Даний проєкт став результатом багаторічної роботи канадських та українських партнерів. Ідея проєкту народилася ще у 2001 році за ініціативою громадських організацій зі Львова. Через сім років, у березні 2008 році вдалося від підготовки заявки до Канадської агенції з міжнародного розвитку (СІDA) на фінансування, перейти до власне роботи над проєктом. Важливу роль в формуванні нової філософії освітньої політики в проєкті з українського боку відігравала Національна Асамблея осіб з інвалідністю України, яка завдяки своїй здатності будувати партнерські стосунки, лобіювати інтереси людей з інвалідністю серед державних структур та політиків зуміла безпосередньо вплинути на політику держави у напрямі утвердження інклюзивного навчання в Україні. Як зазначила директор проєкту, Ольга Красюкова-Еннз (директор Канадського центру вивчення питань інвалідності), на початку проєкту було визначено основні проблеми, однією з них було: негативне ставлення суспільства до дітей з інвалідністю, що впливало на процес впровадження інклюзивного навчання, на підготовку спеціалістів в сфері освіти та прийняття рішень щодо цих питань. Завдяки сприйняттю інвалідності через медичну модель розуміння цієї проблеми, підготовка відповідних фахівців фокусувалась у напрямі реабілітації, корекції та адаптації дітей з інвалідністю, що не сприяло забезпеченню прав цих дітей на освіту, і створювало паралельно існуючі системи навчання. Важливим чинником було те, що думка батьків не завжди враховувалась при прийнятті рішень щодо вибору виду освіти для дітей. Інша проблема полягала у неготовності освітньої системи прийняти до себе дітей з різними особливими потребами. Це було пов’язано з недосконалістю чинного законодавства, підготовкою педагогів, неготовністю шкільної системи прийняти таких дітей, існуючими стереотипами та бар’єрами. 

Було визначено системні напрями роботи проєкту: перш за все, це розробка системних знань та донесення їх до суспільства. Цільовою аудиторією стали фахівці освітньої сфери, представники державних структур, лідери громадських організацій, батьки, які виховують дітей з інвалідністю. Найбільшу увагу надали практичному впровадженню цих знань. Це відбувалося і на рівні законодавчих змін, і на рівні конкретних дій на місцях. 

Другий напрям, який йшов паралельно – це аналіз існуючого законодавства та підготовка рекомендації щодо їх змін. Щонайменше 30 законодавчо – нормативних актів від п’яти міністерств та відомств регулювали життя дітей з інвалідністю. Багато з положень цих документів суперечили один одному. Відповідно, ще одним напрямом стало посилення спроможності державних та громадських структур, що в подальшому сприяло міжвідомчому співробітництву та створенню ефективного партнерського механізму. Саме партнерство всіх задіяних державних та громадських структур стало основним системним принципом у впровадженні проєкту.

Як зазначив у привітальному слові до учасників Конференції голова НАІУ, голова Комітету Верховної Ради України з питань пенсіонерів, осіб з інвалідністю та ветеранів України Валерій Сушкевич, робота канадських фахівців була надзвичайно важливою для нашої країни. Незважаючи на іноді відверте не сприйняття вітчизняними чиновниками ідей та практичного втілення концепції інклюзивної освіти, канадські консультанти продовжували працювати – системно і ефективно. Серед результатів проєкту, зокрема, і участь у розробці та прийнятті більше двадцяти нормативних документів, і розробка методичних матеріалів, курсів для ВНЗ, системи перепідготовки педагогів, а також становлення руху громадських організацій за впровадження інклюзивної освіти. Найбільш результативним в законодавчому плані був 2009 рік, коли було прийнято Розпорядження Уряду України № 1482-р «Про затвердження плану заходів щодо впровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року». Незважаючи на те, що з ряду причин багато положень даної постанови досі не виконано, очевидним є величезний вплив цього документу на державну політику в питаннях впровадження інклюзивного навчання. Звичайно, залишаються ще чимало гострих проблем. Але найболючіша проблема – це свідомість пострадянського суспільства, що проявляється у багатьох педагогів та навіть директорів шкіл, що відверто не бажають бачити дітей з інвалідністю серед власних учнів. 

Під час роботи конференції вдалося поспілкуватися з представниками Канади. 

Шеріл Крокер, професор Університету Грента Мак Юена, м. Едмонтон, Канада:

– Що для Вас особисто означає цей проєкт?

– Я займалась цим проєктом з самого початку, і за ці п’ять років я побачила величезний потенціал України. Ідеї проєкту поступово втілюються в життя. Коли сьогодні я розмовляю з батьками, то бачу, як зросла їх поінформованість, розуміння власних прав. Коли ми вперше прибули в Україну і почали розмовляти з вчителями та директорами шкіл, то побачили певне небажання включати дітей з інвалідністю до звичайного навчального процесу. Тож наявним здобутком слід вважати те, що школи прийняли ідею того, що діти з особливими потребами також належать до числа саме їхніх школярів. Тепер треба всім разом створити належні умови для навчання цих дітей. Таким чином, пройдено шлях від нерозуміння проблеми, потім до цікавості, а далі до практичної співпраці в цьому напрямі. І тепер, коли ми знову відвідали ці ж самі школи – № 95 у м. Львові та №3 у м. Сімферополі, то побачили на уроках дітей із інвалідністю.З ними працюють вчителі, помічники вчителів та батьки, і всі ці люди об’єднані спільною метою – зробити школу тим місцем, де дитина почувається якнайкраще. Нам також було приємно дізнатися, що, окрім роботи у власних школах, педагогічні працівники також зверталися і до інших навчальних закладів із пропозиціями ознайомитися з їхнім досвідом. Проєкт закінчено, але за ці роки ми створили міцні партнерські зв’язки і надалі будемо робити все, що в наших силах, щоб люди в Україні постійно відчували нашу підтримку. 

– Що Ви побажали б особисто тим батькам в Україні, хто має маленьких дітей з інвалідністю?

– Я думаю, що вже могла б їм сказати, що Україна вже має добрі можливості запроваджувати вивчений кращий світовий досвід у власних школах та створювати найкращу з існуючих систему освіти. Вчителі, з якими ми тут співпрацюємо, є відкриті для нових знань, не бояться роботи та випробування чогось нового у навчальному процесі. Тож все, що знадобиться від батьків – приймати активну участь у творенні освітньої системи – адже їхня участь також є дуже важливою.

– Приємно чути високу оцінку перспектив розвитку освіти в Україні

– Все залежить від людей. Ви маєте відданих своїй справі людей у педагогіці, до речі, після повернення до Канади я принагідно нагадаю про них тим студентам та викладачам, які у нас люблять скаржитися на труднощі та кількість роботи. За тих переваг, які ми маємо в технічному забезпеченні, в оплаті праці педагогів, у порівнянні з тим, що зараз є в Україні, то їм скаржитися взагалі не слід. Зрештою, все залежить від особистості викладача, а багато з тих педагогів, яких ми зустріли у ваших школах, є дійсно щиросердими та люблячими дітей. Зараз ці люди є тим потенціалом, який має Україна.

Надзвичайно позитивною людиною є і Дарсі Макферсон, голова керівного комітету проєкту. Він пересувається на візку, проте його енергії та переконливості позаздрить більшість наших співгромадян:

– Які зміни Ви помітили під час Вашого останнього робочого візиту до України?

– Головне, що варто одразу відмітити – це справжнє єднання всіх груп людей, що працюють у цьому проєкті, багато з нас були задіяні в ньому протягом усіх п’яти років його втілення. Ми дійсно стали однією командою. Всі ми сповнені ентузіазму по відношенню до впровадження інклюзивної освіти в Україні, до успіху проєкту, до досягнень та перемог кожного та всіх разом. Коли ви подивитесь на тих, хто доклав зусиль до втілення даного проєкту, ви помітите, що він дійсно став їхньою справою та зворушив їх до глибини душі.

– Ви задоволені результатами проведеної роботи?

– Так. Проєкт вже працює, і він працюватиме надалі ще краще. Вплив вже зробленого на українські реалії тільки зростатиме. Результат інклюзивної освіти можливо оцінити лише з часом, коли група людей, яка отримала таку освіту, закінчить навчання та зможе повноцінно увійти у суспільство та зробити власний внесок у його економічний та соціальний розвиток. Тоді ви дійсно побачите якісні зміни у суспільстві на краще. Ми відчинили двері для всіх людей, що бажають повною мірою брати участь у житті суспільства, і відтепер ці двері залишатимуться відкритими.

– В чому Ви бачите різницю між станом інклюзивної освіти в Канаді та Україні?

– Різниця полягає в часі, який пройшов від початку запровадження інклюзії. На початку вісімдесятих років минулого століття, моїм батькам довелося сперечатися та домагатися мого навчання в школі. Коли я порівнюю зроблене в Канаді за тридцять років та у вас за п’ять, я бачу досить гарні перспективи для України. Цю впевненість дали мені партнери з України, які дійсно зацікавлені у якнайкращих результатах впровадження інклюзивного навчання. Зараз, коли проєкт завершено, вони цілеспрямовано планують подальші кроки. Мені найбільш приємно те, що українські партнери розмірковують над тим, що кожен з них особисто надалі може зробити для розвитку вже напрацьованих здобутків. І справа тут не в наявності чи відсутності фінансування за виконану роботу – багато з тих, хто не був включений до команди, що робила проєкт, також сказали собі: я буду над цим працювати! Мова йде про вчителів, студентів, батьків. І це прекрасно.

– Як Ви бачите подальшу долю цього проєкту?

– Найбільший здобуток цього проєкту, це напрацьовані тісні зв’язки між людьми. У нас є спільна мета, і ми продовжимо співпрацювати надалі. Маючи такі переконання та рішучість досягти запланованого, ми здолаємо будь-які перешкоди – це лише питання часу.

Мабуть, найбільш зворушливими були слова матері дитини з особливими потребами зі Львова. Вона розповіла доволі просту та поки ще коротку історію навчання її дитини у загальноосвітній школі, закінчивши її словами подяки: «Моя дитина вже багато чому навчилася: читати, писати, малювати. Та найважливіше те, що вона серед однолітків, спілкується з ними, дружить, відчуває їх любов. Дякую вам за те, що моя дитина щаслива!»

Прес-служба НАІУ

Газета «Без Барєрів» № 4 (106) від 25 лютого 2013

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар