Інклюзивність перестала бути для України чимось абсолютно далеким та незрозумілим. Крок за кроком ми потрохи наближаємося до того, аби не ховати погляд, а діяти, допомагати та перемагати. Перемагати, насамперед, закостенілі упередження, котрі гірше будь-яких палиць у колеса гальмують нас на шляху не так до європейського, як до людяного майбутнього. Говорити про інклюзію потрібно так само, як і вірити в ці слова, розуміти їх: ми всі рівні між собою, ми всі раді одне одному. Щоправда, іноді проговорювати щось не так просто, і тоді нас рятує мистецтво. Про перший інклюзивний кінофестиваль «Єврофест: кіно для кожного», головні картини та прийняття один одного без ярликів та шаблонів – у нашому матеріалі.

… У дитячому магазині дівчинка років семи вигукує до мами: «Мамо, дивись, он Барбі-інвaлід! А он товста Барбі! Мамо, ну фу!»

Продавчиня мовчить. А коли дівчинка з мамою відходять убік, каже: «Їх привезли нещодавно. Не дуже беруть цю колекцію. Думаю, в Україні такі ляльки не зайдуть. Хоча це і дуже сумно».

Про цю сценку з магазину розповіла у фейсбуці Христина Біляковська. І підсумувала: «Толерантність треба виховувати. Як і манери за столом. Ви ж не кажете: “Я не вчу дитину їсти виделкою, думаю, їй не зайде!”»

Кожний із нас хоч раз у житті був інакшим – з іншим зовнішнім виглядом, з іншими розумовими здібностями, аніж людина, яка була поруч. Багато хто із нас і справді знає, що саме значить бути іншими. Але як ми реагуємо на інакшість?

Варто навести сумні для нас цифри: така цінність, як толерантність, є важливою лише для чверті опитаних українців. Рівень готовності населення до обмеження прав вразливих груп продовжує залишатися досить високим, і за останні два роки тут не відбулось суттєвих змін.

Загальнонаціональне репрезентативне опитування дорослого населення України було проведене з 11 по 24 липня 2018 року фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці з Центром інформації про права людини. За даними дослідження:

• 66 % опитаних вважають, що можна обмежувати права наркозалежних людей;
• 56 % виправдовують обмеження прав колишніх засуджених;
• 51 % готовий до обмежень прав людей із непопулярними політичними поглядами;
• 47 % нетолерантності спостерігається у ставленні до ромів та представників ЛГБТ-спільноти;
• 28 % проти перспективи прийняття біженців з інших країн.

Українці називають також ознаки, за якими відбувається дискримінація в Україні:

• 40 % опитаних вказують на вік;
• 34 % вказують на інвалідність;
• 24 % – на сексуальну орієнтацію;
• 25 % – на стан здоров’я;
• 25 % – на стать.

Про інклюзію в Україні вперше заговорили 10 років тому. Тоді Україною було ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, яка і передбачає права людей в усіх сферах на підставі рівних можливостей.

Інклюзія – це процес справді реального залучення осіб з інвалідністю – фізичною, ментальною – в активне суспільне життя. Користь і важливість такого залучення взаємовигідна для всіх членів соціуму. І головний сенс процесу інклюзії можна сформулювати так: ми всі раді одне одному.

Інакше – це щоденна нестерпність, біль і страждання. Якщо інвалідність розглядати лише як біологічну особливість і не більше.

Всі суспільства переживали тему інклюзивності. Ми – не унікальні. Але ми маємо вже перед очима приклади подолання і можливі шляхи, які допоможуть нам, можливо, уникнути помилок і пришвидшитися.

Залучення людей з інвалідністю, з ментальними порушеннями – це додаткові можливості та ресурси і для таких людей, і для соціуму. Як дорога з двостороннім рухом. І питання інклюзії – це не лише питання держави і керівників. Це тест для кожного із нас на те, наскільки ми люди.

От саме цьому і був присвячений кінофестиваль «Єврофест: кіно для кожного», який минулого тижня закінчився в столичному кінотеатрі «Жовтень».

Варто сказати, що такий фестиваль був не лише першим, а й взагалі унікальним. Тому що глядачам вперше були представлені вісім європейських кінохітів, які торкаються різних аспектів інклюзивності – віку, раси, гендеру, сексуальної орієнтації. Два фільми були показані з тифлоперекладом (додаткова аудіодоріжка, яка пояснює, що відбувається у сценах фільму, для людей із порушенням зору) та спеціальним субтитруванням (текстова доріжка, що супроводжує фільм написами в нижній частині екрану для людей з порушенням слуху).

«Єврофест» має на меті через кіно підвищити рівень толерантності та рівності в українському суспільстві, а також розширення можливостей дозвілля для людей з інвалідністю.

Отже, короткий огляд:

Кадр із фільму «Чемпіони»

Перший фільм, показаний в рамках «Єврофесту», – це фільм «Чемпіони» іспанського режисера Хав’єра Фессера. Жанр – трагікомедія. Сюжет нескладний – баскетбольний тренер, засуджений до громадських робіт, отримує завдання зробити чемпіонів із команди людей з ментальними порушеннями. Вражає високий рівень соціалізації таких людей в Іспанії. Цей фільм про самовіддачу і силу людей. Про те, як людина може робити щось максимально. Це тонка комедія, що вражає. Тут багато ніжності та м’якості, турботи і чуттєвості. Фільм заснований на реальних подіях. Це не вигадка. Ще гарно, що фільм на цю тему не був трагічним, як ми звикли. Він – не про страждання, а про можливості. І це дуже важливо – бачити саме такі фільми. Тому що розуміння сприяє зближенню і розумінню одне одного.

Я сама бачила, як чоловік із глухотою давав коментар журналістці за допомогою перекладачки з жестової мови. Він сказав: «Я зворушений фільмом, я і плакав, і сміявся. Для мене можливість бачити кіно з титрами – це просто щастя. І це дуже важливо для нас, для людей, які не чують, – відчувати все те саме, що і люди, які чують».

Фільм демонструвався з тифлокоментарем і субтитрами для людей з порушенням слуху.

Стрічка Хав’єра Фессера стала тріумфатором іспанського «Оскара» – національної премії Гойя: із 11 номінацій фільм було відзначено у трьох категоріях – за найкращий фільм року, найкращу пісню та найкращого актора-дебютанта.

Кадр із фільму «Портрет дівчини у вогні»

Другий фільм – «Портрет дівчини у вогні» французької режисерки Селін Сьямми. Це історична драма про молоду художницю, яка отримує замовлення на весільний портрет дівчини. Днями вона уважно вивчає свою модель, а ночами пише її портрет. Поступово героїні дедалі більше зближуються… Події фільму розгортаються у французькій Бретані XVIII століття. Це одна із найкращих стрічок року. Це про кохання за межами часу, за межами гендеру. Режисерка отримала нагороду в Каннах за найкращий сценарій.

Фільм на фестивалі було показано з тифлоперекладом та спеціальним субтитруванням для людей із порушенням слуху.

На Лазуровому березі фільм отримав нагороду за найкращий сценарій і Queer Palm, яка присуджується найкращим фільмам на ЛГБТ-тематику.

У прокаті цей фільм з 6 лютого 2020 року.

Кадр із фільму «Лайко: ром у космосі»

Третій фільм – «Лайко: ром у космосі». Його зняв угорський режисер Балаш Ленд’єла у жанрі трагікомедії. Йдеться, як ви вже здогадались, про пригоди рома в космосі.

Льотчик Лайош Сербан, відомий всім як Лайко, все життя мріяв про космос. І тут, у 1957 році, Радянський Союз вирішив відправити на орбіту першого угорського космонавта.

Кадр із фільму «Робота без авторства»

Четвертий фільм – «Робота без авторства» німецького режисера Флоріана Генкеля фон Доннерсмарка. Драма розповідає історію німецького художника Ґерхарда Ріхтера, дитинство якого припало на нацистські роки. І це потім вплинуло на його життя і, відповідно, на творчість.

Стрічка автора драми «Життя інших» була вперше показана у конкурсній програмі Венеціанського кінофестивалю, де отримала премію молодіжного журі. Фільм був номінований на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою і найкращу операторську роботу.

У прокаті цей фільм із лютого 2020 року.

Кадр із фільму «Зимові мухи»

П’ятий фільм – «Зимові мухи» словенського режисера Олмо Омерзу. Трагікомедія розповідає про двох хлопців-підлітків, які вирушають у непросту подорож, котра прогнозовано перетворюється на історію про дорослішання, сповнену імпульсивності, нестримності та невинності. Це історія про дітей, яким не вистачає уваги і турботи батьків. І це ті теми та проблеми, які актуальні і для нашої країни. Українські діти розповідають про те, що батьки до них не дослухаються, не чують, не сприймають серйозно їхні проблеми, інтереси. Незалучення дітей у вирішення проблем, які стосуються їх самих. Позитивне батьківство – от як називається тренд, який створює можливості батькам і дітям в колаборації вирівнювати своє життя. А ще важливо мати друзів, родичів, які підтримують. Коли є сприятлива і доброзичлива атмосфера у школі. Фільм – про переживання підлітків.

Світова прем’єра стрічки спільного виробництва Чехії, Словаччини, Польщі, Словенії та Франції відбулася на міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, де Олмо Омерзу отримав премію як найкращий режисер.

Кадр із фільму «Зжерті левами»

Шостий фільм – «Зжерті левами» британського режисера Джейсона Вінгарда. Жанр – комедія. І, як і личить комедії, це весела, хоч місцями і сумна історія нерідних братів Піта і Омара.

Після смерті своєї бабусі хлопці хочуть жити разом. Але тітка Піта не бажає приймати Омара в свою сім’ю. Тоді брати вирушають на пошуки батька Омара, знаючи лише, що його звуть Малік і він живе в Блекпулі.

Кадр із фільму «Сини Данії»

Сьомий фільм – «Сини Данії», соціальний трилер, як назвав його данський режисер Улаа Салім. Дія фільму відбувається в 2025 році в Данії. Тут після страшного теракту в Копенгагені різко зросла расова нетерпимість. Напередодні парламентських виборів рейтинг крайнього правого націоналіста Мартіна Нордаля стрімко злітає вгору. Закарія вступає в лави радикальної організації, де знайомиться з Алі. Мета організації – будь-як запобігти приходу до влади неонацистів. Молоді люди готуються до найрішучіших дій, не розуміючи, що вони – всього лише пішаки у великій політичній грі.

Режисер «Синів» Улаа Салім – син біженців з Іраку, який народився у Копенгагені; стрічка заснована на його власному досвіді міжнаціональної ворожнечі.

Кадр із фільму «Обскуро Бароко»

Восьмий фільм – «Обскуро Бароко», і це єдина документальна стрічка на фестивалі. Її зняла грецька режисерка Евангелія Краніоті. Творці фільму зняли романтичну кінопоему, в центрі якої Луана Муніс (1961-2017), трансгендерна активістка з Бразилії. Події розгортаються у Ріо-де-Жанейро, із його політичними конфліктами, карнавалами та новітніми тілами, трансформації яких більше не визнають гендерних розмежувань.

Фільм спільного виробництва Греції та Франції був відзначений призом журі «Тедді» на Берлінському кінофестивалі.

У прокаті фільм з 1 травня 2020 року.

Варто зазначити, що всі фільми фестивалю «Єврофест: кіно для кожного» демонструються мовою оригіналу.

Чому ми говоримо про цей фестиваль як про унікальну подію? Тому що вперше були зібрані кінострічки, які об’єдналися однією ідеєю: ми різні, несхожі, незручні, незвичні, але ми всі, передусім, люди, які мають право на життя і на самовираження.

До того ж в українському кінопрокаті не існує можливостей дивитися кіно людям із порушенням слуху чи зору.

«Громадське» зняло сюжет про Наталію Гаркаву, громадську активістку, яка бачить лише на 3 %. Для того щоб дивитися кіно, їй необхідний тифлокоментар: спеціальна аудіодоріжка, яка пояснює глядачеві все найважливіше, що відбувається на екрані. Саме тут вперше Наталія отримала таку змогу під час перегляду фільму «Портрет дівчини у вогні».

Наталія Гаркава: «У країні є багато людей, які не бачать, не чують, мають порушення руху, ментальні порушення. Вони практично повністю вилучені з життя, з активного дозвілля»

Наталія розповідає: «Такий пристрій дуже важливий для мене. Тому що він мені пояснював, що відбувається на екрані. Як і хто рухається, що робить. Така аудіодоріжка з описом дій допомагала уявити собі повну картинку, і це значно полегшувало сприйняття фільму. Тифлокоментар допомагав зрозуміти те, що відбувалося, не дивлячись на екран. Є таке поняття – універсальний дизайн. У країні є багато людей, які не бачать, не чують, мають порушення руху, ментальні порушення. Вони практично повністю виключені з життя, з активного дозвілля. Та навіть мами з візочками, люди похилого віку – вони мають певні просторові обмеження. Приміщення кінотеатрів, концертних зал, драматичних театрів, навіть розважальних комплексів не пристосовані для тих, хто не вписується в норми для всіх. Зручність і доступність – ось що важливо».

Перед сеансами глядачів пригощали печивом – його приготувала пекарня Good Bread From Good People. У пекарні працюють люди з ментальними порушеннями розвитку. Юрій Нецький, менеджер пекарні, розповідає, що люди, які працюють тут, дуже цінують свою роботу і з великою любов’ю виконують її. Працюють пекарями, кур’єрами, адміністраторами.

«Купуючи кекс, ви даєте нам роботу і можливість бути корисними»

Юрій зауважує: «Робота у нас – чи не єдиний шанс таким людям соціалізуватися, бути в колективі, дорослішати і не відчувати себе вилученими з життя. Наша пекарня створювалась якраз для того, щоб працевлаштувати людей із ментальними порушеннями. І ми скоріше є винятком із правил. Варто б іншим бізнесам серйозніше подумати над соціальним складником своєї діяльності. І люди мають знати, що вони приходять у пекарню не лише тому, щоб купити кекси. А й тому ще, щоб дати нашим людям роботу».

Варто сказати, що кінотеатр «Жовтень» – одне з небагатьох поки що місць, де люди з інвалідністю могли б безперешкодно подивитися кіно. На жаль, незважаючи на значні зусилля організаторів, у залі було небагато таких глядачів. Тотальне ігнорування проблем у цій царині створило певну недовіру з боку людей з інвалідністю. І повернення до активного життя, до участі в культурних подіях займе певний час. На щастя, початок вже покладено. І завдяки темі фестивалю – розширення можливостей дозвілля для людей з інвалідністю, – це досить наочно було продемонстровано.

Тетяна та її син Володимир. Хлопцю 14 рокiв, у нього синдром Дауна, тетрапарез, епілепсія. «Тривалий час я була переконана, що маю з усім впоратися сама. Це моя дитина, моя доля, моя історія. З’являлися люди, які хотіли мені допомогти, а я від них закривалася. Володя навчив мене приймати допомогу». Фото: Сергій Сараханов

З нагоди фестивалю у кінотеатрі «Жовтень» також пройшла виставка фотопроєкту «Будь собою» від київської барахолки «Кураж Базар». У ньому поєдналися 46 різних історій, і головна його мета – допомогти людям знайти свою історію з-поміж інших. Полюбити та прийняти себе й оточення. Фотопроєкт створено за участі фотографів Романа Пашковського, Сергія Сараханова, Дарії Шрамко та Ксенії Каргіної.

Настя, 40 років, трансгендерна жінка, активістка. «У поліклініці, коли у тебе прізвище, ім’я, по батькові чоловічі, а на вигляд ти жінка, лікарі часто голосно про це говорять – так, щоб уся черга чула». Фото: Сергій Сараханов

Ще один важливий момент. Після закінчення фестивалю активісти та керівники кіноклубів по всій Україні зможуть провести покази фільмів «Єврофесту» у своєму місті в рамках проєкту «Кіноклуб. Всеукраїнська мережа». Для цього потрібно буде подати заявку на сайті ось за цим посиланням.

«Єврофест» організувала українська кінокомпанія Arthouse Traffic, яка спеціалізується на прокаті арт-кіно. Проєкт профінансований програмою Європейського Союзу «Культурні мости»/Culture Bridges. В Україні її здійснює Британська Рада у партнерстві з EUNIC – мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Автор: Дарина Смиренко

ЄС в Україні