Дефектолог зв’язала жабку для логопеда. Волонтерка підготувала хлопчика з розладами аутистичного спектру до школи. Директорка виграла набір для розвитку математичних навичок “Нумікон” для дітей.

На обліку в Ірпінському інклюзивно-ресурсному центрі понад 400 дітей. Та працюють усього три спеціалісти. Заповнити всі ставки наразі не вдається. Фахівці шукають кращих умов. “Статус працівників ІРЦ має підніматися. Це люди, які рухають інклюзію на місцях”, – каже очільниця закладу Діна Тимошенко-Ушакова.

Що, попри труднощі, рухає командою ІРЦ в Ірпіні, дізнавалася журналістка сайту “Нова українська школа”.

ПОСТІЙНЕ НАВЧАННЯ

Візит до інклюзивно-ресурсного центру в Ірпіні випав на розпал карантину. Діна Тимошенко-Ушакова каже, що зазвичай тут постійний рух. “І при цьому ми встигаємо ходити до шкіл, садочків, їздити на тренінги, проводити майстер-класи”, – додає.

У цьому приміщенні, яке зводили як клуб для дітей з особливими освітніми потребами “Дивосвіт”, інклюзивно-ресурсний центр вже 2 роки. Раніше ПМПК розміщувався в місцевій школі.

Щоб поповнити сухий басейн, провели акцію – Подаруй дитині кульку. Через соцмережі закликали мешканців Ірпіня принести бодай одну. “Буває, дітки беруть з собою додому ці кульки. Їм так хочеться”, – розповідає пані Діна.

Починаємо оглядини з сенсорної кімнати. Улюблені місця відвідувачів – сухий басейн і пісочниця. Пісочна терапія ефективна для дітей із порушенням опорно-рухового апарату, мовлення, аутистичного спектру.

“Це може бути пісок, манка, кукурудзяна крупа чи сіль – усе, що розвиває сенсорні відчуття дитини. Ми малюємо кулачками, пальчиками. Не завжди використовуємо світло. Тут треба бути обережними”.

Пані Діна – сертифікована тренерка з арт-терапії, тренерка міжнародних фестивалів. “З допомогою круп ми робимо профілактику дисграфії – намалюй щось, а тепер у повітрі, на долонці, на парті. Викладаємо в крупі емоції – покажи, який зараз у тебе настрій. У багатьох дітей від вітру болить голова, коли приходять на заняття. Але коли починаємо займатися, біль відступає”.

На заняттях часто використовують сквізер (обнімальну машину), який допомагає налагодити зв’язок із тілом, інтерактивну пісочницю, різні балансири, обтяжену сенсорну подушку “Гусениця”, Нумікон. Пані Діна розповідає: коли ще працювала в ПМПК, подала проєкт на закупівлю Нумікону на громадський бюджет і виграла.

“Зараз у дітей багато комплексних порушень. Це вимагає більшої підготовки, а головне – постійного навчання, – зазначає диреторка ІРЦ. – Я дуже багато навчаюся і багато витрачаю власних коштів. Я отримую від того задоволення, проводжу майстер-класи по Україні. Але хочеться, щоб ці курси були доступніші”.

ЛОГОПЕД І ДЕФЕКТОЛОГ

Київський обласний департамент освіти закупив усе обладнання для ІРЦ – шафи, ноутбуки, ксерокси. У логопедичному кабінеті – масажери, дзеркала, різні матеріали для розвитку дрібної моторики, мовленнєвого дихання, планшети.

Дефектолог Лариса Олійник щойно займалася з хлопчиком із синдромом Дауна. Розповідає, що мама до школи 8-річного Дениса не віддала. “У нього пальчики слабкі, не розвинена дрібна моторика. Я починала з кінезіологічних вправ. Ми сонечко з прищепками робили. Тут задіяні і дрібна моторика, і мислення. Робили павучка пальчиками: піднімали одночасно пальчики – середні, мізинці, вказівні…”.

Для кожної дитини, залежно від віку і нозології, підбирає вправи та ігри для розвитку мислення, пам’яті, уваги, сприймання. “Люблю працювати з дітками, в яких інтелектуальні порушення. Даю навідні питання, заплутую навмисно дитину. І часто діти розуміють, що я їх заплутую, сміються і тоді між нами встановлюється хороший емоційний контакт”, – розповідає пані Лариса.

Працюють з таблицями Шульте, для розвитку зорової пам’яті – з різними картками, для слухової – часто грають у ланцюжок на групових заняттях. Діти обирають тему: наприклад, тварини. Перший гравець називає тварину, наступний повторює вже названу і додає свою. І так далі кожен  має всіх перелічити і придумати своє.

“Гіперактивним діткам пропоную також удома робити вправу – зажимати мізинчиками, безіменними, середніми, вказівними і великими пальцями палички. Можна це робити із сірниками. Це для того, щоб навчитися зосереджувати увагу”, – розповідає логопед.

Також можна фантазувати з піском: придумувати історії, розвиваючи і звичайну, і просторову уяву. Наприклад: зроби шлях до тварин, знайди заховані гудзики… Для розвитку дрібної моторики використовують пінцети, палички для суші, щоб діставати різні предмети за конфігурацією, формою і текстурою.

Діти самі часто підказують і навчають, каже пані Лариса. Наприклад, у Дениса було завдання – знайти на малюнку сонечка на листочках. Коли він це зробив, то запропонував розфарбувати листочки і сам назвав, з якого вони дерева – акація, клен, липа. “У мене в завданні цього не було”.

Багато що в кабінеті дефектолога зроблено своїми руками. Лариса Георгіївна сама любить шити і малювати. Побачили з колегами в інтернеті жабку, яка допомагає в роботі логопеда, – і тепер у них є своя.

Логопед Ольга Чернишук каже, що діти дуже люблять цю жабку, особливо малеча. “Уважно розглядають – де язичок, зубки, губи”.

У кабінеті є тактильна панель для вивчення кольорів, планшети з логопедичними вправами, балакуче дзеркало (записує і відтворює те, що сказала дитина). “Діти люблять чути свої голос, мовлення. Дивуються – це я сказав? Але ж це неправильно… І тоді починають більше старатися”.

Люблять діти і зображати свої емоції на макеті, який пані Ольга жартома називає ветераном емоційного фронту. “Кого вони тільки не складали – і циклопа, і однобрового…”

За останні 5 років, за словами пані Ольги, зросла кількість дітей з мовленнєвими порушеннями. “Починають пізно говорити, до трьох років узагалі не розмовляють. Батьки чекають і втрачають час. А потім приходять до нас – що нам робити? На заняття йдуть вже не місяці, а роки”.

Щойно була мама, яка забирає свою дитину зі школи на індивідуальне навчання. Каже, що в 5 класі дитину почали цькувати однокласники за погану вимову. “Мама вчасно до нас не звернулась, а тепер каже, що це їх учителька не любить”.

ТРИ З ПОЛОВИНОЮ ПРАЦІВНИКА

“Штат із 9 осіб, із них працюють 3 з половиною”, – жартує пані Діна і додає, що знайти спеціалістів для роботи в ІРЦ складно. Регулярно розміщує пости в соціальних мережах про вакансії. Однак, почувши про умови, фахівці відмовляються.

“Ми не тільки сидимо тут, ми супроводжуємо дітей у школах і садочках. Спілкуємось з учителями, спостерігаємо на перервах. Ми не йдемо туди, щоб перевірити, ми йдемо, щоб подивитися як соціалізується дитина“, – розповідає директорка.

Цього навчального року до школи пішли двоє дітей із порушеннями аутистичного спектру. “Ми їх готували. Дитина, яка могла висидіти лише 5 хвилин, зараз навчається по три уроки на день”, – відзначає пані Діна.

Перед 1 вересня директорка ходила з одним із хлопців у школу – показувала, де туалет, клас, їдальня. Уперше хлопчик прийшов до ПМПК, коли йому було 2 роки. Тоді його мама шукала тьютора для кращої адаптації сина до дитячого садочка. Так вони познайомилися з Іриною Тимошенко, донькою Діни Борисівни.

Зараз Ірина – волонтерка в ІРЦ. Навчається на магістратурі Національного педагогічного університета імені М.П. Драгоманова на факультеті спеціальної та інклюзивної освіти, проводить у закладах міста корекційно-розвиткові заняття з дітьми на інклюзивному навчанні.

Дівчина показує, як використовує мобільні парти (ставить навпроти, у рядок, одна за одною), коли в реабілітаційній кімнаті відбуваються групові заняття, навіщо тонель (як сквізер – для відчуття свого тіла), балансувальні педалі для стійкості (координації рухів), дошка на колесах (для навчання балансу).

“Ми робимо таблички, щоб діти розуміли, для чого вони займалися, бачили, що зробили. Потім вони отримують якесь заохочення. Ми питаємо: що ви хочете. Ваня любить у вибивного грати. Ми з ним домовляємось: спочатку позаймаємось, а потім пограємось”.

Діти різні. Комусь легше працювати за візуальним розкладом. Хтось на “ти” з таймером. Увесь час потрібно пробувати. Буває, Ірина робить перерви, щоб погойдатися з дитиною в гойдалці.

У реабілітаційній кімнаті частіше роблять групові заняття. На жаль, вчителя-реабілітолога немає.

“Була спеціалістка, але звільнилась. Не влаштовувала зарплатня. Реабілітологи і дефектологи працюють у закладах 20 годин і тому мають можливість додатково заробити. В ІРЦ – 40 годин. Тому люди не йдуть туди працювати”, – каже пані Діна.

РОБОТА З БАТЬКАМИ І ШКОЛАМИ

Доки Ваня малює машину, встигаючи працювати і за мультимедійною дошкою, і за комп’ютером, його мама, Леся Шульга, розповідає: групу в інклюзивному садочку колектив ІРЦ супроводжував постійно.

“Вихователі регулярно отримували консультації. І головне – вони прислуховувалися до порад спеціалістів. Діти були налаштовані до Вані добре, кликали з собою гуляти. Була підтримка і від батьків дітей”.

Спочатку було важко. Ні знань, ні розуміння, ні бачення. Згодом переконалася – в Ірпіні інклюзія працює.

“Я багато спілкуюсь з іншими мамами з різних регіонів. Вони нарікають, що інклюзії немає, – часто не можуть отримати належної допомоги і підтримки. А я прийшла в садочок – створили інклюзивну групу, так само прийшла до школи, де не було інклюзивного класу, і навіть питання не стало – відкрили такий клас. Знайшли асистента вчителя. Хоч і в останній момент”.

Ваня приходить до ІРЦ тричі на тиждень. Крім того, займається гімнастикою і танцями.

“Школи Ірпеня обирають самі обладнання для ресурсних кімнат, але вони з нами радяться”, – розповідає пані Діна. В Ірпені 10 інклюзивних шкіл, у них є 5 ресурсних кімнат, 38 дітей на інклюзивному навчанні.

4 садочки мають інклюзивні групи – це 12 дітей. “Ще рік тому була лише одна група з трьома дітками”, – зазначає керівниця ІРЦ.

Мама Адріани, Наталя Кравченко, працює в одній зі шкіл асистенткою вчительки. У доньки, яка навчається в 3 класі, – легка форма ДЦП. “Мене спочатку запитували діти з класу: навіщо ви тут? Адріана все робить сама і добре справляється. Я відповідаю: я для вас усіх. Я їм як друг”.

Консультації і методичні рекомендації від ІРЦ потрібні весь час, каже пані Наталя. Коли була на заміні в 1 класі, де 42 учні (що є порушенням) і двоє діток з ООП, то спочатку розгубилася. Радилися з фахівцями інклюзивно-ресурсного центру і тоді, коли облаштовували у школі ресурсну кімнату.

Більшість батьків, коли приходять до центру вперше, – не в ресурсі, каже пані Діна. “Ми вчимо мам долати труднощі, відвойовувати свої права, звикати поступово жити без нас. І обов’язково – знаходити час на самих себе”.

Батьки мають розуміти, що тільки у співпраці буде результат. “Ми самі не можемо ідеально підготувати дитину. Потрібна кропітка робота батьків”, – переконує директорка. У центрі часто проводять різні тренінги і зустрічі з батьками і вчителями.

Для спеціалістів, за словами Діни Борисівни, не вистачає супервізії. “Нам потрібно поспілкуватися з психологом, обговорити ту чи іншу ситуацію, потрібні тренінги особистісного росту. Ми так само вигораємо”.

Також було б добре, якби в ІРЦ працювали ерготерапевти. “Дитина часто сама не їсть, не одягається… Доводиться з батьками розмовляти, що цього необхідно вчити”.

А ще пані Діна з гордістю згадує тих, з ким працювала, коли ще про інклюзію у школах не чули. Був хлопець із порушенням комунікативних навичок. Зараз він навчається в педуніверситеті на історичному факультеті.

“Він, можливо, не буде професором, чи вчителем, але знайде своє місце. Коли його востаннє бачила, то спитала, які плани. Каже, що піде працювати в архів. Ще один хлопець, якому 20 років, навчається на заочній формі, описує інтернет-ігри”.

Вони всі унікальні, каже директорка ІРЦ. “Це не вади, а особливості. Я б радила мамам не боятися і змалечку віддавати дітей до садка, а потім – до школи. Чим раніше, тим краще”.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Усі фото: Дмитро Ларін

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.