Ідея цього інтерв’ю зародилася в палатах Центрального військового госпіталю, після знайомства з бійцями, які, втративши на війні руку чи ногу, стикаються з багатьма проблемами не стільки фізичного, скільки бюрократичного характеру.
З Валерієм Сушкевичем, донедавна — головою парламентського Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів і багаторічним головою Національної Асамблеї інвалідів України ми розпочали розмову саме з цього: як молодим людям, у багатьох із яких життя лише починається, пристосуватися до нових реалій, і наскільки держава здатна захистити своїх захисників?
«Є два бійці. Один — боєць ЗСУ, інший — доброволець. І одного держава захищає, а іншого — ні».
— Валерію Михайловичу! За останні півроку внаслідок бойових дій на сході України кількість людей із травмами різних ступенів різко зросла і продовжує зростати. І часто для того, щоб отримати лікування, їхнім рідним доводиться шукати купу довідок. Що робити?
— Я над цим питанням уперше замислився ще в липні, коли зіткнувся з тим, що в госпіталь привезли хлопця без ніг: він лежить, а жоден закон, який стосується соціального захисту, на нього не працює. Бо для того, щоб отримати статус інваліда, йому потрібно пройти комісію-перекомісію, отримати купу довідок за місцем проживання. Ця процедура в мирний час займала 3-4 місяці, а іноді — по півроку. Але він щойно вийшов із поля бою, він без руки чи ноги, і йому допомога потрібна вже зараз.
Коли я це зрозумів, я за одну ніч написав закон, яким передбачалося, що для бійців для того, щоб встановити їм статус інваліда і запустити дію інших законів з питань соціального захисту, достатньо було довідки головного лікаря госпіталю. І все. Вранці цей закон було поставлено до порядку денного і його прийняли. І він зараз працює.
— Але багатьом бійцям і досі доводиться збирати купу довідок, особливо учасникам добровольчих батальйонів.
— У тому-то й біда. Коли я писав цей закон, я врахував там військовослужбовців Збройних сил України, Національної гвардії України, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, бійців МВС. Але, коли Закон уже було прийнято, мені стало зрозуміло, що ні Міноборони, ні МВС, ні інші державні військові інституції не мають жодного відношення до добровольців та добровольчих батальйонів (мені це дивно). Крім того, за межами цього Закону залишилися і працівники ДСНС, які там постійно перебувають, і працівники пенітенціарної служби та Державної служби транспорту.
— І чому ж не внесли і їх?
— Внесли. І зареєстрували відповідний законопроєкт іще на початку вересня. І цей законопроєкт разом із законопроєктом Оксани Продан повністю охоплює усі категорії учасників АТО, але вони досі лежать у Верховній Раді. Їх так і не поставили до порядку денного. Я звертався і до спікера парламенту, і до Прем’єр-міністра. Я дуже підтримую питання люстрації та боротьби з корупцією і розумію важливість розгляду Закону про вибори. Але за цими гучними законопроєктами наприкінці роботи Верховної Ради до нашого руки так і не дійшли. І добровольці та інші категорії бійців, про які я сказав, герої, які нас захищають, досі виявляються безправними.
Особливо прикро за добровольців. Це — справжні герої. Це не офіцери, які йдуть воювати за службовим обов’язком, не мобілізовані, яких держава призвала. Це люди, які за покликом душі пішли захищати Україну, інколи без зброї, без забезпечення. А тут виходить, що є два бійці. Один без ноги і другий без ноги. Один — боєць ЗСУ, інший — доброволець. І от одного держава захищає, а іншого — ні. Де справедливість?
— Коли ж цей закон може бути прийнятий?
— Тепер тільки тоді, коли почне працювати нова Верховна Рада. На жаль, я особисто на цей процес уже не зможу впливати. Але я буду намагатися задіяти всі мої можливості, щоб переконати депутатів у перший же тиждень внести ці законопроєкти в порядок денний і прийняти їх. Інакше я буду змушений скликати прес-конференцію і на всю Україну озвучити цю проблему.
«Я багато чув про так звану «оптимізацію», коли людям не дають можливість отримати статус»
— Нещодавно журналісти на свій запит до Міністерства оборони отримали відповідь, що жоден учасник АТО досі не отримав офіційно статусу учасника бойових дій. А станом на 20 жовтня з цього питання було розглянуто документи… аж 59 осіб. Це при тому, що у нас кількість загиблих уже перевищила кілька тисяч.
— Бюрократична процедура надання статусу — вона сумна. Є міжвідомча комісія в Міністерстві оборони, яка приймає матеріали щодо надання бійцеві відповідного статусу. Є спеціально утворена урядом Державна служба у справах ветеранів та учасників АТО. Туди включені всі міністерства і відомства, пов’язані з обороною. Але цей механізм має трагічний збій. Я теж знаю випадок: людина перебуває в зоні АТО понад 6 місяців — і за цей час по ньому не надійшли документи до міжвідомчої комісії щодо надання статусу учасника бойових дій. За регламентом, це має робити командир частини. Командир частини клятвено запевняє, що він це зробив. А документів немає. Замкнене коло. І добре, якщо ця людина жива і здорова. А якщо боєць поранений, без ноги, без ока, з ушкодженнями хребта чи, ще гірше — вбитий? І рідним доводиться воювати, щоб знайти правду по цих інстанціях.
— Хто винен: система чи виконавці?
— Однозначно сказати не можна. В кожній державній інституції є чудові люди, які сумлінно виконують свої обов’язки, є «відморозки», які нічого не роблять, а є і злочинці, які намагаються нажитися за рахунок інших. І ті ж самі закони мені допомагали писати спеціалісти з Міністерства оборони, які щиро вболівають за цю справу. Але порядку в цій системі поки що і справді бракує.
— А як назвати таке: у тому ж госпіталі лежить боєць батальйону «Айдар» В’ячеслав Буйновський, який втратив руку і ногу, а йому дають третю групу інвалідності з обов’язковим перекомісуванням через рік?
— Це абсолютно незаконно. І як голова Національної асамблеї інвалідів України, і як громадський діяч я добиватимусь, щоб захистити права цього бійця. Я багато чув про так звану «оптимізацію», коли людям свідомо не дають можливість отримати статус, щоб зменшити виплати. Я не хочу вірити в таке. Але таких випадків насправді дуже багато.
— А ще багатьом бійцям без рук, без ніг в історії хвороби пишуть «побутова травма».
— І такі випадки, на жаль, не поодинокі. Сам знаю одного бійця, якому відірвало ногу, у нього в результаті потрапляння кулі в шию паралізовані руки й ноги, а йому пишуть — побутова травма. Я вважаю, що за таке треба просто садити. Садити усіх причетних до такої ситуації. Я звертався в неофіційному порядку до керівника відповідного департаменту Міноборони, просив розібратися. Мене запевнили, що такого не може бути. Але ж я знаю, що таке є.
— І як із цим боротися?
— Якщо чесно — не знаю, але думаю, що правоохоронні органи мають звернути увагу на цю ситуацію. Знаю один випадок, коли хлопець отримав відносно легке поранення, і йому теж написали «побутова травма». А потім бійці його батальйону поверталися з ротації і заїхали в госпіталь, «поговорили» з головним лікарем і зламали йому щелепу. Після цього усі документи були написані правильно. Я перепрошую, якщо це — варіант вирішення питання, то як наша країна збирається виживати і перемагати ворога?
«Знищуються найкращі протезні підприємства, з високим рівнем рентабельності»
— Ще одна проблема, яка постає перед пораненими, — як і де зробити якісні протези?
— Хочу сказати одразу: реальне і функціональне протезування можливе лише у нас. Усі наші протези мають закордонні, переважно німецькі комплектуючі. Якщо протез особливої складності, комплектуючі, як правило, замовляються і закуповуються додатково. Абсолютна більшість фахівців пройшли стажування за кордоном. Є у нас і комерційні протезні підприємства, яким при певних варіантах сертифікації держава оплачує великовартісні і дуже функціональні протези. І сама людина має право вибрати собі протезне підприємство, куди звернутися.
Я згадую наших афганців, які протезувалися за кордоном, приїхали на чудових імпортних протезах і десь за місяць-два змушені були їх викинути. Не тому, що там погані спеціалісти. А тому, що процес протезування і підбору протеза триває від кількох місяців до півроку. Є тривалий процес регенерації тканин, лікування культі, реабілітація, відновлення функціональності суглоба.
Держава, до речі, усе оплачує. Кошти є, вони передбачені державним бюджетом. Єдині, хто не підпадає під це, — це бійці добровольчих батальйонів і ті, про кого я згадував. Сподіваюсь — поки що.
— Але зараз можна зустріти багато оголошень про збір коштів для протезування того чи іншого бійця.
— Це — наша звичка і недовіра до самих себе. Збирають для протезування за кордоном, хоча, повторюю: у нас працюють нічим не гірші спеціалісти. Навіть я регулярно звертаюся до наших київських протезистів. Повірте, я маю можливість звернутися до будь-якої закордонної фірми, але мені тут найкраще.
Або візьмемо наших паралімпійців. Усі вони, а особливо чемпіони, які отримали за свої досягнення премії, можуть протезуватися де завгодно. Але вони всі теж протезуються в Україні. Я спеціально запросив одного разу в госпіталь нашого паралімпійця — йому вже мабуть десь за 50 — пройтися перед пораненими. Він ішов на українському протезі з комплектуючими німецької фірми — і ніхто навіть не помітив, що він іде без ноги.
Але є інша проблема. Зараз з’явилася реальна загроза знищення державних протезних заводів.
— Тобто?
— Вийшло розпорядження міністра соціальної політики про так зване укрупнення протезних заводів, яке може призвести до знищення Тернопільського, Хмельницького, Житомирського, Луганського, Донецького і Миколаївського протезних заводів. Цікава ситуація: знищуються заводи найкращі, з високим рівнем рентабельності, які на одиницю продукції мають відносно невеликі виробничі витрати. Формально йдеться про «оптимізацію» — мовляв, потрібно об’єднати заводи, а вивільнені гроші пустити на армію. Але це — брехня. Бо державне протезне підприємство не отримує фінансування від держави, а одержує гроші за фактом підписання акта виконаних робіт за виготовлений протез — за граничною ціною, встановленою Міністерством соціальної політики.
— Але який сенс у цьому?
— Боюся, що за цим знову стоять гроші, і до того ж — великі. Йдеться про суму порядку 800 мільйонів гривень, які уряд виділив на протезування бійців, що постраждали в ході АТО. І є сумна перспектива збільшення кількості постраждалих і, відповідно, збільшення цієї суми. І от комусь, мабуть, хочеться, щоб ці кошти йшли не на державні підприємства, а на рахунки приватизованих протезних заводів. Мені експерти відкритим текстом кажуть: якщо кращі заводи приєднують до гірших, ця схема говорить про те, що підприємство готують до приватизації через процедуру банкрутства.
Мені разом з громадськими організаціями вдалося виграти перші суди щодо закриття Хмельницького, та Миколаївського Житомирського протезних підприємств. Але війна в судах триває. Я звернувся до Президента України з проханням розглянути це питання, є зараз лист глави адміністрації Президента до Прем’єр-міністра. Ми просимо, щоб Мінсоцполітики схаменулося і припинило бомбардувати суди своїми апеляціями. А то виходить, як у тому прислів’ї: «Кому війна, а кому мать родна».
— А які перспективи у бійців, навіть із гарними протезами, для соціальної реабілітації, до повернення до повноцінного життя?
— Перш ніж говорити про фізичну чи соціальну реабілітацію, треба спочатку провести психологічну реабілітацію. Бо успіх будь-якої реабілітації залежить у першу чергу від внутрішнього настрою. Я знав у минулому молодого чоловіка, якому відрізало три пальці на руці. І він півроку пролежав на дивані, «помираючи» з горя. Тоді я запросив його на тренування паралімпійців, щоб він побачив, як уміють любити життя і бути повноцінними люди із реально складними ураженнями.
Я над психологічними аспектами цього питання замислився років 15 тому, після того, як побачив одного паралімпійського чемпіона з плавання, чи то з Німеччини, чи то з Голландії. Він першим подолав дистанцію у плаванні і приймав вітання, а коли з’явився з басейну, то навіть я, який стикався з різними варіантами травматизму, був уражений: у нього не було рук і ніг. Замість них були протези, які лежали біля бортика. І я навіть не встиг помітити, як він своїми культями припасував ноги, звівся на них, а за мить на місці були і протези рук. Усе це він робив сам. І коли він пішов на своїх ногах-протезах, підчепивши однією «рукою» рушник і закинувши на плече, а другою по дорозі підхопивши блондинку, усміхаючись усім на свої 32, я зрозумів, що він здоровіший і адаптованіший до суспільства за багатьох тих, хто має руки і ноги. Про це треба пам’ятати усім і ніколи не опускати рук.
Україна молода