«Сучасний погляд» в мирі та війні

10 Серпня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Національна Асамблея людей з інвалідністю України (далі ‒ НАІУ) продовжує розповідати про досвід представників громадських організацій людей з інвалідністю (далі — ГОІ), здобутий під час перших днів широкомасштабного вторгнення Росії на територію України. Лідери та лідерки Громадської спілки «Всеукраїнська ліга організацій осіб з інвалідністю по зору «Сучасний погляд» (член НАІУ) діляться своїми історіями про ці страшні миті.

Громадська спілка «Всеукраїнська ліга організацій осіб з інвалідністю по зору «Сучасний погляд» була створена у 2013 році, але за цей достатньо короткий проміжок часу набула статусу всеукраїнського громадського об’єднання, залучивши до своїх лав активістів з більшості регіонів України, і стала потужним гравцем серед організацій громадського сектору, яка реалізовує безліч різноманітних проєктів. За цей час було проведено більше 20-ти фізкультурно-спортивних зборів для людей з глибокими порушеннями зору, впродовж яких учасники покращують свої фізичні кондиції, оздоровлюються, набувають знань з юридичної тематики, працюють з психологами та знаходять нових друзів. Шрифтом Брайля було видано більше 30 книг, які безкоштовно передані до спеціалізованих бібліотек, проведено 3 конкурси найкращих читців шрифтом Брайля серед школярів з Харкова, Києва, Львова та Одеси, проведено низку «круглих столів», опрацьовано десятки законопроєктів, реалізовано 2 проєкти за підтримки Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю та проєкт від Українського культурного фонду щодо доступності сайтів історико-культурних заповідників Рівненської області.

З початку 2022 року, ще до повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації до України, фахівці Спілки  – тифлопедагоги, юристи, психологи, а також фізичні терапевти, були залучені до проведення фізкультурно-спортивних реабілітаційних зборів для людей з порушеннями зору. Перший з них відбувався як раз напередодні війни, на початку лютого, в ньому брали участь особи віком від 36 до 55 років. У команду тренерів, які одночасно є членами ГС «Сучасний погляд», входили представники Києва, Харкова, Одеси, Сум. По закінченні заходу тренери повернулися до своїх рідних домівок, а частина почала готуватися до наступного реабілітаційного збору, в якому вже мали взяти участь представники вікової групи 18-36 років. Цей збір мав проходити з 19 лютого по 2 березня.

За кілька годин до війни

Як завжди, тренери та учасники збору не втрачаючи часу, почали роботу: відбулися перші заняття у гімнастичній залі, хлопці та дівчата випробували лижну трасу. Але ситуація загострювалася кожного дня – у повітрі впевнено набирав потужність огидний сморід війни. Вже ввечері 23 лютого команду учасників зборів та тренерів попередили про позапланове припинення заходу та виїзд до власних домівок. Але встигнути це зробити до початку війни вже не вдалося. Автобус з учасниками зборів двічі виїжджав у бік Львова і двічі повертався. Ситуація була абсолютно незрозумілою, безлад перших годин війни докотився до найвіддаленіших куточків українських Карпат. Дізнаючись про ситуацію на фронті, учасники збору з більш-менш безпечних областей запропонували своїм друзям тимчасовий прихисток. Таким чином, представники західних областей прийняли до себе незрячих та слабозорих учасників з тих регіонів, де вже йшли активні бої.

Початок роботи штабу з евакуації

Наші колеги з багатодітної родини Сененьків – Тарас та Аня, які мешкають у Львівській області,  запропонували безпечний дах над головою відразу чотирьом тренерам з Києва, Харкова та Сум. Як зазначила Аня: «Де п’ятеро, там і дев’ятеро полягають!». У двокімнатній квартирі розмістилися шестеро дорослих та троє дітей. І саме тут було організовано тимчасовий штаб з евакуації людей з інвалідністю, який очолила виконавча директорка ГС «Сучасний погляд» та за сумісництвом – старша тренерка реабілітаційно -спортивних зборів для людей з глибокими порушеннями зору Олеся Перепеченко. Їй активно допомагав представник Харківської асоціації незрячих юристів, наш колега та тренер з юридичних питань Ігор Шрамко.

Президентська подорож

Президент ГС «Сучасний погляд», одеситка Ілона Сейтасанова лише восени взяла шлюб, а у грудні стало відомо, що молоде подружжя очікує на поповнення у родині. Перша хвиля ударів окупантів змусила багатьох мешканців Одеси покидати своє місто, закривалися аптеки, лікувальні заклади, виникли певні проблеми з продуктами харчування та готівкою. За кілька днів ситуація кардинально не змінилася і, враховуючи необхідність постійного медичного контролю за станом вагітності, а також небезпеку стресових ситуацій для дитини, родина Сейтасанових вирушила до того ж таки Львова. Забігаючи наперед слід сказати, що Львів відіграє у життєдіяльності Спілки не аби яку роль! Однак, агресор не зупинявся на обстрілах лише північних, східних та південних регіонів України – ракети долітали і до Львівщини. І порадившись з колегами й на їх наполегливе прохання президент організації виїхала у Польщу.

Втім, це не заважає Ілоні брати активну участь у діяльності очолюваної нею Організації, вести перемовини з нашими іноземними колегами та виконувати ще цілу низку важливих та корисних функцій.

Харківські пригоди

Члени ГС «Сучасний погляд» Микола Дубов та Тетяна Чуйкова повернулися до свого рідного міста після того, як взяли участь у зборах, що проходили з першого по дванадцяте лютого 2022 року. Родинні справи, робота, дозвілля (вже були придбані квитки на концерт у Харківській філармонії) – звичайне життя звичайної родини.

24 лютого вони прокинулися від потужних вибухів: це окупанти обстрілювали військові та промислові об’єкти у Харкові та Харківській області. Вже з самого ранку до банкоматів вишикувалися величезні черги, готівка зникла через лічені години; аналогічна ситуація спостерігалася з продуктами харчування, особливо, тривалого зберігання; найбільш поширені лікарські засоби також зникли миттєво. До того ж, поступово стали закриватися як продовольчі крамниці, так і аптеки. Ввечері з’ясувалося, що підвал будинку, де мешкають Тетяна з Миколою, був не те що не підготовлений як бомбосховище, а взагалі зачинений і було невідомо, де знаходиться ключ. В той же час обстріли посилювалися, ворог захопив кілька громад навколо Харкова, лунали панічні чутки про ворожі танки у середмісті. З жалем і тривогою у душі родина залишила у квартирі кота Сільвера та перейшла до підвалу іншого будинку, який був відчинений та в якому зусиллями мешканців було облаштовано певні умови для перебування. Першу ніч війни Микола та Тетяна провели на стільцях у підвалі, а зранку, коли трохи вщухла канонада, бігом кинулися до самотнього кота, який терпляче чекав на повернення господарів. Як це не дивно, але найбільшою проблемою (після нестачі готівки, бо безготівкові розрахунки, фактично, були заблоковані) стала проблема кормів для тварин: якщо певні продукти все ще залишалися на полицях нечисленних магазинів, дещо привозили волонтери та безкоштовно роздавали містянам, а от корми для тварин зникли повністю. А ні дорогих, а ні дешевих. Після більше ніж тижня перебування у місті, яке піддавалося обстрілам і вдень, і вночі, Микола та Тетяна прийняли важке рішення евакуюватися: транспорт не функціонував, метрополітен перетворився на бомбосховище, продукти, ліки та корм для кота стали, фактично, недосяжними.

Як зазначив Микола: «Двом людям з глибокими порушеннями зору виживати в таких умовах вкрай важко».

Колеги майже щодня телефонували та наполегливо запрошували до Львова. Втім, бажанню евакуюватися стало на заваді віддалене розташування міського району, адже, транспорт не працює, а таксі замовити навіть за дуже великі гроші (деякі поїздки містом до вокзалу коштували пасажирам до 200 доларів!) було не можливо – водії просто відмовлялися їхати у цей небезпечний район. Поруч знаходиться селище Мала Рогань, яке було захоплене у перші дні війни, а відстань до нього усього кілька кілометрів.

4 березня Миколі з Тетяною зателефонувала керівник організації «Право вибору» Валентина Бутенко, яка повідомила, що є автобус, але нема водія, і попросила сприяти вирішенню цього питання. Питання було вирішене, родина прийняла рішення скористатися цією нагодою та евакуюватися, але автобус мав забрати групу людей з інвалідністю біля гуртожитку для незрячих у центральній частині міста, а дістатися туди було вкрай важко. Через колег та знайомих здобули телефон представників місцевої територіальної оборони, хлопці попередили: «Приїдемо за десять хвилин, візьміть лише найнеобхідніше, довго чекати не зможемо». Схопивши два рюкзака з невеличким запасом їжі та води, документами та переноску з домашнім улюбленцем Микола та Тетяна вскочили у авто, яке стрімголов пролетіло по розбитих вулицях міста і приїхало до гуртожитку. Тут з’ясувалося, що автобус лише на 30 місць, а бажаючих евакуюватися майже вдвічі більше. Першими посадили дітей та частину людей з інвалідністю, а ще майже двадцять осіб залишилися у гуртожитку чекати наступного рейсу. З ранку з’ясувалося, що евакуація відбуватиметься спеціальним евакуаційним потягом, де буде окремий вагон для людей з інвалідністю. До Харківського вокзалу людей з гуртожитку транспортували легковими автомобілями, було тісно, але доїхали усі.

Тетяна згадує: «У соціальних мережах та серед знайомих ширилися чутки про те, що у вагони не пускають з домашніми тваринами, мовляв, місць не вистачає для людей, куди ще ви зі своїми собаками та котами?!».

Не зважаючи на це, Тетяна та Микола прийняли рішення про те, що без кота не поїдуть. На вокзалі була сформована група осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю та їх батьків у кількості майже у 80 осіб, яку за сприяння громадського активіста Даніеля Солодчика та у супроводі правоохоронців доправили до вагону класу «Інтерсіті». Тут виявилося, що у вагоні лише 79 сидячих місць, а загальна кількість пасажирів перевищує 100 осіб. Миколу Дубова, як керівника обласної організації УТОС було добровільно-примусово призначено очолити цю компанію. Трохи пізніше стало відомо, що багато хто з пасажирів не має їжі та води, треба було вирішувати питання з черговістю сидіння на місцях, а на додачу виявилося, що у Полтаві застрягла на вокзалі слабозора жінка з неповнолітньою дитиною. Складність ситуації полягала в тому, що евакуаційні потяги на проміжних станціях двері не відчиняли та додаткових пасажирів не брали. Було домовлено про те, що для цих двох людей у Полтаві відкриють двері вагона і у супроводі правоохоронців двох дівчат проводять на посадку. Також слід подякувати полтавським волонтерам, які за час короткої зупинки змогли передати у вагон їжу та питну воду, якої дуже потребували пасажири. Рейс тривав майже 20 годин, обов’язковою умовою було світло- та звукомаскування. І це була ще та задача: у вагоні їхали діти різного віку, деякі з комплексними порушеннями здоров’я, а їм дуже важко пояснити, що кричати, плакати і розмовляти не можна. Втім, все скінчилося майже добре, відбулися лише вибитою шибкою у тамбурі вагона.

На львівському вокзалі на початку березня був суцільний безлад, люди поодинці та групами намагалися виїхати за кордон, прибували евакуаційні потяги, волонтери зустрічали пасажирів та пересаджували їх на автобуси до прикордонних переходів. Ледве-ледве зібравши усіх до купи та спрямувавши групу до інтернату для сліпих дітей № 100, Микола та Тетяна вирушили до своїх колег у передмістя Львова.

Команда збільшується!

Двокімнатна квартира родини Сененьків тимчасово поповнилася ще двома мешканцями та одним котом. Це була перша більш-менш спокійна доба для харків’ян та досить напружена для Олесі Перепеченко: виникла проблема з автобусом, який би перевіз групу незрячих людей до місця перетину кордону, пізніше до роботи долучився і  Микола Дубов, знаходячись на зв’язку з групою, домовляючись з водіями та представниками прикордонної служби. Нарешті, о пів на першу годину ночі група перейшла до Польщі, а команда ГС «Сучасний погляд» змогла заснути.

Наступного дня активісти Спілки з Харкова залишили гостинний Миколаїв і перебралися до Львова, де і влаштувалися.

Саме в ті дні були запеклі бої на підступах до Києва, де залишилися мати і брат Олесі. Це аж ніяк не сприяло психічному здоров’ю виконавчої директорки ГС «Сучасний погляд».

«Я майже кожної години оновлювала стрічку новин, вишукуючі інформацію про ситуацію навколо Києва, – згадує Олеся Перепеченко.- Крім того, потрібно було підтримувати маму, яка лишалася в будинку одна, паралельно шукаючи спосіб вивезти її у безпечне місце».

Але через кілька днів, завдяки друзям все ж вдалося евакуювати літню жінку у більш безпечний регіон.

Робота у Львові

Робота ГС «Сучасний погляд» поступово відновлювалася, активісти Спілки формували списки для виїзду за кордон, домовлялися з перевізниками, представниками інших країн про кількість та умови розміщення людей з інвалідністю. В цьому неабияку допомогу надали голова Львівської обласної організації УТОС Любов Кукуруза та громадський активіст Мирослав Николаєв. Тут треба відзначити, що це не було змагання хто більше евакуював людей, хоча чомусь деякі представники громадського сектору саме так і розглядають тодішню діяльність; то було змагання наввипередки з часом та смертю, адже кожна зайва година, яку люди проводили у небезпечних регіонах, могла призвести до поранення або й більш негативних наслідків. Людей, які виїхали за кордон, теж не кидали напризволяще – була створена група у Viber, в якій обговорювалися проблемні питання, надавалася корисна та оперативна інформація.

Поступово, вже починаючи з середини березня потік бажаючих евакуюватися вщухав, один з останніх евакуаційних рейсів з Харкова був напівпорожнім. Ті, хто хотів виїхати, вже перебралися до західних областей України чи за кордон, ті, хто вирішив залишитися прилаштовувалися існувати в умовах війни.

Заспокоївся львівський вокзал, стали рідшими рейси до пунктів пропуску через кордон, значно зменшилася кількість звернень з проханням про евакуацію. Керівники та активісти ГС «Сучасний погляд» змогли трохи перевести подих та замислитися про свою подальшу діяльність. Все гостріше поставала проблема забезпечення внутрішньо переміщених осіб продуктами, засобами гігієни, побутовими речами, одягом та взуттям, адже люди покинули рідні домівки взимку, а поступово й непомітно весна взяла владу в свої руки. З’явилися перші звернення від захисників України, які втратили зір на війні, їм терміново була потрібна різнобічна допомога та реабілітація. Самі члени Спілки потребували психологічної допомоги, оскільки працювали іноді цілодобово. Громадський сектор України зазнав певних втрат, багато з активістів виїхали за межі держави. У травні-червні усі ці проблеми змусили членів ГС «Сучасний погляд» переглянути напрямки своєї діяльності, замислитися про активізацію залучення до власних лав нових членів, проводити роботу по згуртуванню громадських організацій осіб з інвалідністю та їх активістів. Війна поставила нові питання та запропонувала нові виклики, втім, це лише мобілізує зусилля громадської спілки та її фахівців, які вже зараз планують післявоєнну розбудову європейської України.

Цей матеріал підготовлений в рамках проєкту «Громадські організації осіб з інвалідністю в кризовій ситуації викликаній війною», який реалізується в рамках співпраці з Громадською спілкою «Всеукраїнське громадське Об’єднання «Національна Асамблея людей з інвалідністю України» в межах впровадження проєкту «Криза в Україні: реагування та відновлення з урахуванням інвалідності», що реалізує ГС «ВГО «НАІУ» та Європейський форум осіб з інвалідністю (EDF).